Українські фестивалі на Лемківщині

Засновник і керівник колективу Юрко Старинський, попри зайнятість на посаді заступника директора міського центру культури і попри сімейну трагедію (після народження п’ятої дитини померла дружина), самовіддано особисто веде всі концерти фестивалю. А відбуваються вони тиждень на Лемківщині і тиждень на заході Польщі, де лемки живуть тепер. Причому один концерт проходить на південних схилах Карпат, на Пряшівщині, у братів русинів-українців Словаччини — в родинному селі відомого україно­знавця професора Пряшівського університету Миколи Мушинки Курові.

На кожному концерті Юрій Старинський за­кликає русинів-українців до єдності, попри релігійні (православні, греко-католики) та самосвідомісні (лем українці, лемко-українці, лем лемки) розбіжності. Старається запрошувати на цей фестиваль національних меншин з країн, де проживають українці, саме ансамблі української меншини. Так, цього разу Хорватію представляло українське культурно-просвітнє товариство «Карпати» на чолі з братами Семенюками, а Боснію і Герцеговину — український танцювальний ансамбль «Козак» із села Трнополя (Тернополя), що побіля міста Прієдора в Республіці Сербській. Приємно було бачити напис кириличними буквами «Козак. Трнополе. Република Србска» із зображенням тризуба на грудях членів ансамблю. Символічно, що вони приїхали спільним автобусом. З Угорщини був ансамбль хорватської меншини з міста Печ, Словаччини — колективи русинів-українців з Пряшів­щини та представники оригінальної «шаришської» культури, що витворилася в словаків на стику з русинами. Екзотичними були культури, показані ансамблями із Китаю, Чилі, Коста-Ріки.

Місцева преса позитивно висвітлювала фестиваль й особистий вклад пана Старинського, який у черговий раз «показав нам цілий світ», як написала «Газета Вроцлавська». Разом з тим в інтернеті не забракло й антиукраїнських коментарів. Зокрема, писалося, що нібито «Міський центр культури перетворився в український центр, що не можна далі терпіти» і тому подібне.

А 19—21 липня в селі Ждиня поблизу польсько-словацького кордону відбулася вже 31-а Лемківська ватра. На ній старші люди мають можливість показати дітям і внукам, народженим на ви­гнанні, землю предків, а молоді — зустрітися з ровесниками. Найчисельнішими, як завжди, були учасники з Польщі, України і Словаччини. Також, як і зазвичай, було кілька русинських ансамблів із Сербії. Цього разу — чоловіча співоча група з Нового Саду, квартет з Руского Керестура (русини не мають м’якого знака), ансамбль пісні й танцю «Жатва» з Коцура. Були також творчі колективи з небагатьох у Польщі комплексів українських шкіл — Лігниці на заході, Перемишля на сході. Тернопільщину представляв дитячий фольклорний ансамбль «Гречни фраїрки» і скрипаль Віктор Гук з Монастириськ.

У рамках Ватри проходили дитячі заходи — Ватрочка, спортивна Спартакіада. Відбулися презентації давніх професій: дігтярства, гончарства, різьбярства та інших, виставки «Ким був Никифор», «1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Підляшші», близько десятка творчих презентацій-дискусій про внутрілемківські та українсько-польські стосунки, в тому числі представлення відомим молодим українським істориком, колишнім (за Ющенка) директором архіву СБУ Володимиром В’ятровичем його останньої книжки (вже надрукованої і в польському перекладі) «Друга польсько-українська війна 1942—1947».

Автор на основі раніше засекречених архівних документів аргументовано спростовує антиукраїнські твердження низки польських полі­тиків та заангажованих істориків. Суть протиріч і здавна тліючого конфлікту полягала у спробах творення своїх держав і поляками, й українцями на одних і тих же територіях. Але якщо українці діяли на своїх етнічних землях, обороняючи рідний край, то поляки — на чужій, українській землі. В постійному політичному, економічному, культурному, мовному гнобленні як офіційною польською владою, так і пихатими поляками-поселенцями («осадніками» — ветеранами польського війська, які жорстоко знищили За­хідно-Українську державу під час польсько-української війни 1918—1919 років та осіли на загарбаних землях на наділах, відібраних від українських селян) українців. Категоричні вимоги польського уряду з Лондона своїм збройним формуванням на західноукраїнських землях забезпечити польський етно-політичний характер цих земель, будь-якими методами не допускаючи самоорганізації українського населення, аж до тероризування його і витіснення за Збруч, з метою довести після війни, що це нібито польські території. Стосунки різко погіршило створення німцями на українських землях поліції з етнічних поляків («гранатова поліція»), посилення терористичної діяльності радянських партизанів, що базувалися на польських хуторах, та грабункових зграй дезертирів радянської армії, які були найбільш жорстокими. Все це не могло не ви­кликати стихійного опору селян, що при хитромудрому маніпулюванні як російських, так і німецьких чинників призвело до переростання цього опору в своєрідну селянську війну «всіх проти всіх». До речі, як написав у «Газеті виборчій» у перших числах липня, яку я читав у Польщі, професор з Варшави, «Згідно з діючими тоді міжнародними конвенціями повну відповідальність за порядок та безпеку населення на окупованій території несе окупант — Німеччина, а після повернення радянської армії — СРСР. І вся повнота відповідальності за події на Волині лежить винятково на них. Україна ж як держава тоді не існувала, а існує тільки з 1991 року». Підкреслювалося, що ми, українці, прагнемо до порозуміння, до дискусії на основі архівних фактів. Але, як сказав Володимир В’ятрович, польські історики годилися вести дискусії тільки із старими істориками з України, які не мали на руках контраргументів, бо архіви у нас були недоступні. А з ним, який ґрунтовно опрацював у відкритих архівах СБУ документи про польсько-українські стосунки, та з іншими сучасними українськими істориками поляки відмовляються дискутувати, намагаючись разом зі своїми полі­тиками законсервувати їхнє однобоке, неправдиве бачення українсько-польських стосунків.

Але сподіваюся, що коли Україна стане міцнішою і принциповішою, поляки будуть її шанувати. Бо світ шанує сильних.

Ось так: почав статтю про культуру, а закінчив про політику — бо такі ще реалії.

Хотілося б у майбутні часи писати тільки про культуру, а народи, щоб змагалися між собою на спортивних аренах та концертних сценах.

Ігор ЧОРНОПИСЬКИЙ.