Владика МАРК: «Нехай Бог дає розум нашим державним мужам»

Тож нинішнє святкування, що почалося в країні ще минулого тижня, було в епіцентрі розмови з владикою Марком — єпископом Одеським і Балтським Української православної церкви Київського патріархату.

— Владико, пригадується, під час відзначення попередньої дати хрещення Руси предстоятель УПЦ КП, Патріарх Київський та всієї Руси-України Святійший Філарет відмовився брати участь у спільних з Московським патріархатом торжествах. А як цього разу?

— Це не зовсім так. Святійший Філарет лише прагнув уникнути конфронтації між вірними обидвох патріархатів, яке могло навіть вилитися у кровопролиття, тому що немало є охочих спровокувати протистояння. Тому Київська церква святкувала окремо від Московського патріархату. Так і тепер.

— Рівно місяць тому у Києві відбувся Архієрейський Собор, Ви там також були. Що можете сказати про його рішення?

— В основному йшлося про святкування 1025-річчя Хрещення Руси-України, це є дата в історії. Минуло чверть сторіччя, як ми врочисто зустрічали 1000-ліття хрещення, але святкування в Києві не було, а відбувалося усе в Москві. Святійший Філарет сказав на соборі, що нам потрібно стверджувати історичну правду: хрещення Київської Руси-України відбулося 988 року в Києві. Так, це наше свято. І це треба усвідомлювати, бо мова йде про хрещення Київської Руси, а не Московської. Тому дуже радісно, що нині свято відбувається на державному рівні, а не лише на церковному. На Архієрейському Соборі було вирішено, що кожного року у патріаршому кафедральному соборі Святого Володимира в Києві у ці дні святкування хрещення Руси-України, на свято Володимира Великого, відбуватиметься Божественна літургія, а після неї — хресна хода до пам’ятника рівноапостольному князю Володимирові, біля якого проводитиметься молебень з вірними Київського патріархату. Також на соборі Патріарх Філарет порушив питання щодо місце­блюстителя патріаршого престолу. Ним обрано Єпіфанія, архієпископа Переяслав-Хмельницького і Бориспільського, ректора Київської православної богословської академії, намісника Видубицького монастиря. Найголовніше, сказав Святійший Патріарх, щоби церква не залишилася без глави, коли його не стане. Нехай Бог дає здоров’я нашому Патріархові ще довго продовжувати своє служіння Господові та українській незалежній церкві, ми всі йому цього бажаємо.

— Святійший Патріарх усе продумав наперед, й у цьому вбачається не лише його особиста мужність — він думає про майбутнє церкви, виявляє, можна сказати, державницький підхід.

— Так, звичайно. Хоча ми не можемо передбачити наперед, чи то буде Єпіфаній, чи інший архієрей удостоїться патріаршого престолу, бо будуть вибори, але важливо, що Святійший Філарет обрав для цього ще достатньо молоду людину, енергійну, розумну, показавши цим свої пріоритети.

— Чи порушувалися на соборі проблеми об’єднання з УПЦ МП?

— Було ще раз наголошено на тому, що таке об’єднання можливе тільки на основі цілковитої автокефалії помісної Української церкви, поза будь-якою адміністративною залежністю від інших патріархатів. Взагалі ж, коли подивитися на Московський патріархат (не кажу про окремі якісь регіони), то там вже більш лояльно ставляться до Київського патріархату, нібито повільно починається процес зближення. Це якщо порівняти з попередніми роками. Ви бачите, які зараз інтриги йдуть у Московському патріархаті, як хочуть знищити предстоятеля? Ми тільки просимо Бога, щоби всі люди взялися за голову та знали, що вони роблять, тому що не можна роздирати церкву.

— Цього року Божествена літургія та хресний хід відбуваються разом з московськими гостями?

— Не разом. Хоча вони у ці дні там, де й Святійший Філарет, але у різний час.

— Ця традиція йде від світського життя. Отже, їхні шляхи ніде не перетинаються?

— Так.

— Які стосунки в Української церкви Київського патріархату зі Вселенським патріархом?

— Зараз ці стосунки на стадії перманентних перемовин. На жаль, Вселенський патріарх не зміг приїхати до Києва на свято.

— Не так давно відбувся міжнародний хресний хід із часточкою мощів святого рівноапостольного великого князя Володимира, присвячений 1025-річчю хрещення Руси — не Руси-України, звісно ж, так це розуміє Московський патріарх. Пройшла вона й через Одесу. Чи була очолювана Вами, владико, єпархія учасницею цього дійства?

— Ні, нас ніхто не запрошував.

— Розкажіть трохи про Київський патріархат, зокрема тут, на Одещині.

— Кількість парафій у нас дедалі зростає. Вже є понад 120. Священиків десь 50. На жаль, монастирів не маємо, є лише кілька монашествуючих. Але я певен, що ми будемо розвиватися й обов’язково відкриємо монастир. Гадаю, що ми обов’язково відкриємо монастир в Одесі або близько Одеси. Парафії наші, можна сказати, самодостатні, гарно розвиваються. Дуже радує, що на Одещині є немало людей, котрі усвідомлюють, що у державі Україна, православній, на загал, мусить бути незалежна Українська православна церква, це взаємопов’язані речі. Приймаючи християнство, князь Володимир, хреститель Руси-України, думав, передусім, про державність. Ми хочемо свою державу творити і розбудовувати зі своїм народом, своєю українською мовою, своєю церквою.

— Між Київським і Московським патріархатами велика різниця у кількості парафій в Україні?

— В Україні Московський патріархат переважає своїми парафіями. Але якщо брати чисельність парафіян, то переважає кількість вірних Київського патріархату. Це за результатами опитування. МП переважає лише за кількістю храмів. На території України у Московського патріархату десь близько 8 тисяч парафій, а у Київського патріархату — більше 4 тисяч. Але зараз ми набираємо обертів, і число це постійно зростає. Стосовно Російської Федерації, то цифрами не володію, але скажу так: якщо скласти обидва патріархати докупи, то у них і половини від того числа не буде.

— Вочевидь, кількість храмів зростає у них не без допомоги владних чинників...

— Напевне. Але ще хочу сказати, що мене як священика дуже радує наша молодь, вона розуміє, що до чого, де вона живе.

— Президент України сказав: ми працюємо з усіма конфесіями. Це означає, що також і з Київським патріархатом?

— Ви знаєте, коли В. Ф. Янукович сів у президентське крісло, ми відчули посилення тиску на Київський патріархат. Навіть було закинуто думку про те, що його буде зліквідовано, і ми всі були тоді насторожені. Але це не видається можливим тому, що Київський патріархат — це велика маса людей, це сила. Ви подивіться: жодна полі­тична сила зараз в Україні не може зібрати стільки людей, як ми збираємо навколо себе на святкування Хрещення Руси-України. Тепер Президент нібито пішов нам назустріч. Стосунки з владою потеплішали. Тож нехай Бог дає розум нашим державним мужам, а нам — більше віри й терпіння.

— Це якось обнадіює, та й зрозуміло: не за горами — президентські вибори...

— Звичайно. Хоча ми, до слова сказати, ніколи не агітуємо з амвонів за того чи того кандидата, законом це заборонено. Але ми до людей звертаємося так, щоби людина зрозуміла, де вона живе, у якій державі, і що треба робити свідомий вибір. Не можна тиснути на людину з допомогою її релігійних переконань. Ані з допомогою грошей. Наша церква підтримує державність, самостійність, мову — насамперед, особливо у нашому регіоні, де силоміць нав’язується російська мова, переписується історія в імперському дусі тощо.

— Видатний український історик і мислитель ХХ століття В’ячеслав Липинський сказав колись: «Великий князь Володимир був не теолог, а державний муж: завойовник і політик. І коли б перед ним предстали наші земляки, що замість релігією об’єднувати людей — їх під релігійними гаслами роз’єднують; що замість релігійною любов’ю втихомирювати політичні спори та зненависти — їх навпаки розпалюють і що з питань чисто церковних роблять між світськими людьми політично національну колотнечу…» — не буду зачитувати всю довгу цитату. На Вашу думку, що зробив би у цій ситуації князь Володимир?

— Їх би чекала незавидна доля тих же ідолопоклонників. Тоді в державі Київській не було порядку. Володимир взяв приклад своєї бабці княгині Ольги, яка побачила золоту середину у християнстві, і знищив ідолопоклонство, і Русь Київська стала на рівень великої розвинутої Візантії. При Володимирові Київська Русь увійшла в Європу. А яка культура була висока, які майстри великі, чиї творіння й досі вражають. І храми, і розписи…

— Існує думка, що зі знищенням дохристиянських вірувань ми втратили органічний зв’язок з давніми національними традиціями, відчуття свого прадавнього коріння…

— Це не зовсім так, хоча якісь втрати й були, можливо. Але то був цивілізаційний вибір держави. Скажу з позиції християнської. Людина, яка сповідує Христа, у ній неможливо вбити віру. Це підтверджує святість всіх великомучеників. У людині віруючій дух не можна вбити. Якщо людина вірить у Христа, вірить у свою церкву, значить, вона вірить, що наша держава повстане з колін. Ніхто не прийде зі сторони та не побудує нам власний дім, ніхто не побудує нам свою церкву, свою державу, окрім нас самих. Й лише тоді будуть збережені традиції. А коли подумати, скільки було втрачено за століття чужинського поневолення!.. Наша держава — це наш дім, а дім свій мають вести тільки господарі сього дому, а не гості незвані. Як от нам сьогодні нав’язують хитромудру неоімперську ідею «русского міра». Я думаю, що він і в Росії не хоче прижитися, але їм потрібна Україна. «Русскій мір» — це загарбання народу, і нічого воно доброго не несе нам. Тому, я вже казав, здається, дуже добре, що цього року хрещення Руси-України святкується на державному рівні, у Києві. Апостол Андрій Первозванний благословляв Київ, а не Москву, якої ще тоді не було. Потім українські місіонери поетапно хрестили північні території, несучи світло євангельської проповіді у Московську державу. Першим митрополитом Московським був галичанин Петро (Ратенський).

— Владико, як Ви вважаєте: є різниця між тими областями (не люблю слово регіони), де переважає Московський патріархат, і тими, що є територією переважно українських церков київської традиції, — в сенсі людської та Божої моральності, рівнем пияцтва, наркоманії, злочинності, абортів, розлучень та інших суспільних виразок?

— Це дуже гарне запитання. Не володію цифрами, але можу сказати, що в тій частині України, де переважає духовний вплив питомих українських церков, показники цих вад у суспільстві, певна річ, нижчі.

— Принаймні, у тих колишніх республіках, де й понині існує релігійно-політичний диктат Московської патріархії, умови життя стають дедалі небезпечнішими, корупція досягла нечуваних розмірів, більшість громадян перебувають на межі бідності, про що засвідчує і рейтинг цих країн за рівнем життя. Та повернемося до України. Питання абортів, одностатевих шлюбів… Ставлення церкви.

— Як греко-католицька церква, так і православна обидвох патріархатів, ми всі проти абортів, проти одностатевих шлюбів. Якщо буде прийнято такий закон, то через якихось 100—150 років нації зовсім не буде. Настане виро­дження. Як може нація бути здоровою, коли вживає наркотики, коли існує алкоголізм, коли поширені в країні аборти?

— Але існує думка, що будуть тоді підпільні аборти, а це не менше шкодить здоров’ю жінки...

— Бог карає все рівно, бо це людиновбивство. Аборт не відкидається тільки в одному випадку: коли є реальна загроза життю жінки. Якщо Бог дає життя, що є найбільшою цінністю в світі, дає нам тіло, яке ми не можемо створити самі, дає нам душу безсмертну, — якщо Бог дає життя, то на життя завжди дасть. Бо то є найменше.

— Це дуже гарні слова і глибока думка… Але дозвольте ще одне запитання у зв’язку з нинішніми святкуваннями. Що вони, властиво, дадуть для духу, розуму, серця звичайного українського вірянина?

— Добре запитання ви задали. Ще коли я служив на Буковині, мені навіть священики говорили: владико, організуймо автобус і їдьмо, ми хоча б одним днем надихнемося на цілий рік. То це священнослужителі. А наші парафіяни — вони ще більше утвердяться у своїй вірі, наснажуться гордістю за те, що саме тут, на Київських пагорбах, постало християнство на нашій землі, і звідси пішло воно далі на північ. Не знаючи історії, можна втратити державу, помічників у цій чорній справі дуже багато.

Розмовляв
Роман КРАКАЛІЯ.