Його величність життя

Маю велике коло знайомих. Мимоволі, спостерігаючи за ними, дійшла висновку: найголовніше, чого хоче більшість з них, — це гроші. Причому — багато й відразу. Яким шляхом їх добувати — не важливо (вдале заміжжя, спадщина, крадіжка і навіть кримінальний злочин). Втім, чи приносять гроші щастя, якого так усі прагнуть? Якщо ні, тоді навіщо вони? Кажуть: для стабільності. Та у цьому світі все надзвичайно хитке. Сьогодні ти десь за хмарами, а завтра можеш опинитися в брудній калюжі. І ніякі капітали не допоможуть відмитися.

Чи хотіла я вийти заміж? Звісно. Як і всі дівчата. Чи за грошовитого? Про це не думала. Хотіла — за коханого, з яким було б однаково тепло і в халабуді, і в палаці, який любив би мене понад усе. Бідні й багаті були у всі часи. Мала і я солідного претендента. Однак перемогло кохання. Тож після батьківського подарунка — самого життя — отримала ще один. З коханим чоловіком разом понад півстоліття. Отже, вибір мій був правильним.

Змолоду бажала отримати освіту. Й отримала: училище, медінститут, аспірантура. Стала нормальним, впевненим у своїх силах фахівцем. Це вже особисто моя заслуга, бо навчатися мені ніхто ніколи не допомагав. Батьки рано розлучилися, кожен займався власним життям, їм було не до мене. Втім, ще до того зуміли закласти міцну основу мого подальшого розвитку й становлення. У чотири роки я вже вміла читати, з п’яти — почала навчатися у музичній школі й осягати англійську мову. Любов до цих предметів залишилася на все життя. Пізніше тітка, яка мене виховувала, не стомлювалася твердити: людина всього повинна досягати сама. Моїм навчанням тітка майже не цікавилася, зате інколи водила до театру. Це залишило незабутні враження. Також я мала багато цікавих, захоплюючих книг, з яких навчилася розуміти, що добре, а що погано.

Відколи себе пам’ятаю, завжди любила подорожувати, хоча грошей на це практично ніколи не мала. Чоловік — інженер, я — лікар. Молоде подружжя без власного житла. Маючи пристрасть до мандрів, за­кінчила дворічні курси при Одеському бюро подорожей та екскурсій. Тож могла бути екскурсоводом, керівником тургрупи. Відтак надалі не просто подорожувала, а ще й отримувала за це плату. І непогану. Скільки всього почула й побачила! Знову ж таки — завдяки собі.

Завжди любила гарно, зі смаком одягатися, хоч не мала ані дорогих речей, ані коштовностей. Зате мала почуття стилю, вміла поєднувати окремі деталі, знала у всьому міру. І коли чула вслід чиюсь фразу «Поглянь, як гарно одягнута ця чарівна жінка», розуміла, що свого досягла.

Хто в молодості не мріяв про власне житло? Мріяла і я. Проте доводилося жити в комуналці з чоловіковими батьками. Будучи студентами, все ж спромоглися відокремитися у крихітну найману кімнату. Грошей хронічно бракувало, але нічого трагічного в тому ми, молоді й веселі, не вбачали. Навчалися, підпрацьовували, якось викручувалися. Маючи чимале навантаження, не пропускали нових кінофільмів, театральних прем’єр, захоплювалися танцями. Були здорові, енергійні, життєрадісні. Дуже з чоловіком кохали одне одного. Це допомагало створювати затишок в отриманій, зрештою, квартирі, робити цікавим, змістовним, наповненим кожен день.

Згадую все це, аби ще раз засвідчити: не в грошах щастя. У нас не те що зайвих, навіть необхідних для прожиття часто не було. Однак його величність життя було настільки самодостатнім і повноцінним, що жодні розкоші того не замінять. Ось якою важливою стала для мене головна істина: життя треба робити самому.

Лілія РЕВУС.
м. Одеса.