Від ВЧК до СБУ: тяглість та модифікація «антинаціоналістичних» дискурсів і політик

Захід знову став для так званої «СБУ» головним ворогом, тимчасом як будь-яка оперативна діяльність супроти російської аґентури в Україні, несміло розпочата за Віктора Ющенка, була, за всіма ознаками, рішуче припинена. СБУ дала згоду на повернення працівників ФСБ у Крим, де вони начебто мають дбати про безпеку російського Чорноморського флоту. А полковник ФСБ Носков, затриманий 2009 року з групою інших ґебістів при спробі збройного викрадення українського офіцера й вивезення його на допит до Придністров’я, був звільнений без жодного судового рішення — після простої розмови начальника ФСБ Алєксандра Бортнікова з новим керівником СБУ Валерієм Хорошковським²¹. Зрештою, подальша заміна Валерія Хорошковського на кар’єрного офіцера КҐБ та колишнього, а можливо, й теперішнього, громадянина Росії Ігоря Калініна лише підтверджує підозру щодо відсутності чітких інституційних меж обома організаціями²².

Після парламентських виборів та переформатування уряду наприкінці 2012 року в СБУ відбулася ще одна заміна — на його чолі став Олександр Якименко, керівник охорони фірми «Лемтpанс» — приватної власності Ріната Ахметова та Януковича-молодшого, а ще перед тим, до 1998 року, — офіцер російських збройних сил23. Ігор Калінін отримав тим часом посаду президентського радника, що змусило журналістів згадати про ще двох подібних «радників» в оточенні Віктора Януковича. Один із них, В’ячеслав Заневський, був керівником його приватної охорони до обрання свого господаря президентом, після чого й надалі виконує цю функцію де-факто, хоча формально числиться позаштатним радником24. Другий росіянин, Ігор Шувалов, прославився напередодні Помаранчевої революції як творець сумнозвісних «темників» та політичних провокацій («політтехнологій»), спрямованих проти Віктора Ющенка. Тепер він формально дораджує керівникові президентської адміністрації Сергієві Льовочкіну, а фактично керує президент­ською інформаційною політикою25.

Так чи так, а відчутна ре-каґебізація Служби безпеки України проявляється не лише в тому, що вона стає інструментом авторитарного врядування й політичного тиску, а й у тому, що дедалі помітніше набуває характерного для КҐБ антиукраїнського характеру. Саме українські активісти й організації, особливо на півдні та сході країни, стають основним об’єктом есбеушних переслідувань; і саме в цьому середовищі політична охранка вишукує й фабрикує, за прикладом російських колег, усіляких «екстремістів» та «терористів»26.

Під цим оглядом показовою є справа проти групи молодих націоналістів, котрі 28 грудня 2010 року відпиляли голову бюстові Iосіфа Сталіна під обкомом Компартії у Запоріжжі. Акція мала суто політичний, протестний характер, самі учасники записали її на відео й виставили в інтернет, і навіть, як пояснив один, відпиляну голову залишили поруч із бюстом, аби ніхто не звинуватив їх у крадіжці металу. Комуністи швидко відновили пам’ятник, проте невдовзі хтось знищив його вибу­хівкою. Це, власне, й дало підстави для арешту всіх членів організації за звинуваченням у «тероризмі», хоча всі вони мали алібі, а саму вибухівку, на думку експертів, було закладено надто фахово як на молодих аматорів. Зрештою, особливої логіки у повторному знищенні бюсту Сталіна не було (скоріш за все, вибух спровокували самі спецслужби); на «співпрацю» зі слідством «терористи» вперто не йшли, попри майже річне ув’язнення й застосовані до них тортури, тож справа про «тероризм» розвалилася. Це, проте, не завадило суддям дати «злочинцям» по два-три роки тюрми за «пошкодження майна в особливо великих розмірах». Відпиляна голова була оцінена судом у розмірі 106,63 тисячі гривень (10 тисяч євро) — саме таку суму, на додачу до ув’язнення, зловмисники зобов’язані відшкодувати обкомові комуністичної партії.

Не вникаючи тут у деталі фарсового процесу, дедалі типовішого, зрештою, для сучасної України, звернемо котрий сутнісно не мінявся — від Дзержинського до Калініна, — оскільки українці (національно свідомі, тобто освічені, але при тому не зрусифіковані) були однаково ворогами що для імперської охранки, що для її пост-імперських спадкоємців. «Під час допитів, — стверджує один із васильківських «терористів» Олексій Чернега, — співро­бітники СБУ постійно висловлювали ностальгійні думки по СРСР, КДБ та часами політичних репресій 30-х років минулого століття, які здійснювали органи НКВС–КДБ. Згідно їхніх слів, у ті часи нас би усіх перестріляли без суду та слідства. Співробітники СБУ, звинувачуючи нас в порушуванні конституційного ладу в Україні, робили відверті заяви, в яких зневажали українську державу та український народ (виказували жаль, що зараз не 1933 рік), а також висловлювали прагнення приєднати Україну до Російської Федерації»28.

Беручи до уваги, що подібні погляди притаманні значній, коли не переважній частині чинної влади — від міністра освіти Дмитра Табачника29 до провінційного одеського даїшника, котрий публічно обзиває українську мову «телячьим языком»30, — ми усвідомимо, що в Україні відбувається той самий, що й у Білорусі, процес утвердження постколоніальних, «креольських» еліт та упокорення ними активнішої, неприборканої частини аборигенного населення. СБУ відіграє у цій справі ту саму роль, що й ВЧК—НКВД—КҐБ, хоча й послуговується сьогодні дещо іншими методами та дискурсами.

Замість  висновків

На відміну від Леоніда Кучми, який здійснював політику маніпулятивного «центризму», що полягала в маневруванні між різними кланами та показній державницькій «миротворчості» — зрівноважуванні інтересів сходу і заходу, совєтофілів і атлантистів, проросійських і україн­ських націонал-радикалів, Віктор Янукович зробив виразну ставку на російськомовний, переважно совєто­фільський і досить часто українофобський електорат, однозначно себе ототожнивши — ідеологічно, кадрово та інституційно — з відповідними імперсько-креольськими елітами. Від березня 2010 року його уряд здійснює політику повзучої, проте досить послідовної ресовєтизації та русифікації символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення.

З погляду панівної креольської олігархії така політика є по-своєму слушною31. Ці люди навряд чи читали дослід­ження Стівена Шульмана про кореляцію між українською ідентичністю громадян та їхньою прозахідною, проринковою, продемократичною орієнтацією³². Проте діють вони цілком відповідно до Шульманових спостережень: всіма доступними засобами намагаються ослабити українську ідентичність — як головну перешкоду їхньому авторитарному врядуванню — і заступити її звичнішою і зручнішою для себе ідентичністю гомо совєтікуса, засадничо антизахідною й антиліберальною, — різновидом тієї самої російсько-совєтсько-східнослов’янської ідентичності, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. Тому, як прогнозує американський політолог Олександр Мотиль, «українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Справді, оскільки українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль, — з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям»³³.

В обмеженій часовій перспективі така політика здатна принести президентові та його оточенню певну вигоду, проте у віддаленішому майбутньому може мати принаймні чотири фатальних для держави і нації наслідки. По-перше, вона позбавляє Україну реальних шансів на повноцінну модернізацію й просування у перший світ, — оскільки те й те у специфічних реґіональних умовах є можливим лише на шляху всебічної євроатлантичної інтеґрації, якої без союзу з демократичною частиною суспільства та прийняття демократичних правил гри не осягнути. По-друге, така політика антагонізує значну частину населення й веде до поглиблення наявних мовно-культурних поділів та, у кінцевому підсумку, до розколу країни або її ольстеризції. По-третє, вона унеможливлює використання спецслужб за призначенням — для забезпечення загальнонаціональних інтересів, а не суто корпоративних потреб домінантної групи. І, по-четверте, ескалація внутрішнього конфлікту та репресивних дій уряду неминуче веде до «лукашенкізації» режиму, тобто його міжнародної ізоляції й потрапляння під пов­ний контроль Росії, що означає, зокрема, консервацію і поглиблення всебічної цивілізаційної відсталості.

Микола РЯБЧУК.

(Правопис автора збережено).

Джерело: http://www.historians.in.ua.

20 Юрій Бутусов, «Служба безпеки когось від чогось», Дзеркало тижня, № 34 (814),

18-24 вересня 2010; http://www.dt.ua/1000/1550/70437/. Див. також «Після приходу Хорошковського СБУ стало ФСБ (у)  — Олег Рибачук», Газета по-українськи, 04.11.2011, http://gazeta.ua/articles/politics/408250.

21 «Хорошковский отпустил агента ФСБ», Дело, 17.09.2010, http://delo.ua/ukraine/horoshkovskij-otpustil-agenta—144960.

22 Сергій Лещенко, «Саша-Стоматолог» бере нову висоту», Українська правда, 3.02.2012; http://www.pravda.com.ua/articles/2012/02/3/6951682/. Див. також Marcin Wojciechowski, «Tajna historia przejmowania Ukrainy przez Rosjк», Gazeta wyborcza, 01.03.2012,

http://wyborcza.pl 1,75477,11261360,Tajna_historia_przejmowania_Ukrainy_przez_Rosje.html; «СБУ — філія ФСБ» — громадські організації вимагають відставки Калініна», Газета по-українськи, 27.10.2012, http://gazeta.ua/articles/politics/463471.

23 «Новий голова СБУ служив у російській армії і не любить ЗМІ», Українська правда, 10.01.2013, http://www.pravda.com.ua/news/2013/01/10/6981198/. У цій же статті журналісти наводять характерні  записи, зроблені Олександром Якименком на форумі випускників Єйського військового училища у Росії, де він навчався (http://img.pravda.com.ua//files/a/7/a7b425f-2.jpg). Зокрема про свою працю в управлінні Служби безпеки України в Донецькій області він повідомляє колегам наступним чином: «Сейчас в Донецке в КГБ». Інші записи лише підтверджують російсько-совєтську ментальність нового очільника СБУ та його ностальгійне, в дусі Зуєва і Кулаги, ставлення до «славного минулого». На думку Бориса Нємцова, «після того, як українські спецслужби допустили викрадення Леоніда Развозжаєва [російського дисидента, що шукав в Україні політичного притулку], стало очевидно, що Янукович як президент не може забезпечити суверенітету України. Тому, — стверджує Нємцов, — мене анітрохи не дивують призначення нинішні. Янукович зайвий раз доводить, що він не є президентом суверенної країни» (Газета по-українськи, 12.01.2013, http://gazeta.ua/articles/476667).

24 Сергій Лещенко, «Секрети на винос?», Українська правда, 6.10.2010,

http://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/6/5449514.

25 Сергій Лещенко, «Політтехнолог влади», Українська правда, 1.04.2011,

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/1/6073286.

26 Володимир В’ятрович, «Чекісти знову рулять?» Газета по-українськи, 07.02.2012, http://gazeta.ua/articles/421582.

27 «Справа Сталіна живе», http://www.ukrainianvancouver.com/archives/3262.

28 Олексій Чернега, «Як в СБУ з мене робили терориста», Kyiv Post, 1.09.2011;

http://www.kyivpost.ua/opinion/op-ed/yak-v-sbu-z-mene-robili-terorista-28433.html.

29 Katya Gorchinskaya, «Tabachnyk’s views are dangerous in classroom», Kyiv Post, 18.03.2010, http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/62058/; Іван Дзюба, «Прокислі «щі» від Табачника», День, 2, 6 & 9.07.2010, http://www.day.kiev.ua/ua.2010.114.

30 «Odessa Policeman Calls Ukrainian ‘Cow’ Language», RFERL Newsline, 26.01.2011, http://www.rferl.org/content/ukrainian_language_cow/2288383.html

31 «За це [за приниження й упослідження українців] їхній електорат їх і любить, — вважає письменник Юрій Андрухович. — За це він пробачить їм будь-яке «покращення життя» і все одно, за будь-яких обставин, за них голосуватиме. Бо вони ж «нагнулі бендєр» — і це найголовніше». («Навіщо Януковичу червоний прапор?» УНІАН, 25.05.2011; http://culture.unian.net/ukr/detail/191527).

32 Stephen Shulman, «National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine,» Slavic Review, vol. 64, no. 1 (2005).

33 Alexander Motyl, «Containing the Con», Kyiv Post, 12.05.2011; http://www.kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/66453.