Глухота

…Чи багато у нашому місті 95-літніх людей, котрі до того ж мешкають у своїй квартирі на самоті, як моя візаві? Зрештою, мовиться не просто про довгожительку, якій чимало довелося пережити на своєму віку і яка заслужила шанобливішого ставлення, аніж ті обіцянки. Софія Людвігівна Цуркан — інвалід І групи, учасниця війни, вдова фронтовика, льотчика-винищувача Юрія Цуркана, легендарної людини.

У 1960—1970 роки про його подвиг часто писали і в місцевій, і в центральній пресі. Та й сам він не раз розповідав про звитягу на численних зустрічах. Знайшли ми таку публікацію і на сторінках тодішньої «Чорноморської комуни». Видав герой і власну книжку. Саме він, льотчик з України, лейтенант, зустрівши війну на Західному фронті, в Прибалтиці, першим збив фашист­ського бомбардувальника, який перетнув кордон СРСР, і було це в перший день війни. Вже 25 липня 1941 року за це був удостоєний ордена Червоної зірки.

Нинішнім чиновникам, місцевим можновладцям, окремим кривдникам треба нагадати, кого дозволяють собі зневажати неувагою, не­обов’язковістю, а то й агресивним неприхованим хамством.

…Софія Людвігівна народилася в Одесі. Батько родом з Польщі, але доля закинула його в Україну. Тут, в Одесі, зустрів свою половинку. Софійка була першою дитиною, а потім, на щастя батькам, сім’я поповнилася ще й двома синами та донькою. Батько не цурався ніякої роботи — сім’я немаленька на його утриманні. Працював у міліції, пожежником, підзаробляв, де випадало.

Неважко зрозуміти, як кортіло Софійці швидше стати на ноги, набути професії. У виборі не вагалася: піде в медичне училище. Й обрала там найвідповідальнішу спе­ціальність фельдшера-акушера, першої людини, яка зустрічає на цьому світі новоявлене немовля.

Як практикувалося у радянські часи, по закінченні навчального за­кладу обов’язково належало відпрацювати три роки за місцем призначення. Отож починався її трудовий шлях на території нинішньої Молдови. Ось і перша відпуст­ка. Серце рвалося додому. Стільки вражень — не переказати. Хто ж знав, хто відав, що там чекала така біда? У сумнопам’ятному 1937-у не обминула лиха доля і її батька. Забрав «чорний ворон» вночі без жодних пояснень. Уже пізніше до­відалися, що засуджений на десять років як неблагонадійний (поляк), місце ув’язнення — Єврейська автономна область. Відсидів від дзвінка до дзвінка. Ніхто не зважив, що сини «ворога народу» з перших днів війни були на передовій. Не дозволили навіть повернутися в Одесу, два роки змусили працювати на одному із сільських підприємств.

Після відпустки Софія не повернулася на роботу. Як можна було залишити матір після такого удару? Влаштувалася у пологовий будинок на Слобідці. А згодом на найголовнішій вулиці Одеси Дерібасівській зустріла його, єдиного. Ну хіба міг він не запримітити цю струнку, зі спортивною поставою дівчину?! І тьохнуло у відповідь дівоче серце. Юрій якраз закінчив льотну школу, професія надсерйозна — льотчик-винищувач.

Часу у військовика для залицянь було мало, бо мав їхати на службу у Білорусію, місто Оршу. Тож, сказав, хотів би бачити її своєю дружиною. Софія не проти, але боїться стати на заваді його кар’єрі, адже її батько — засуджений, відбуває покарання. Та наївний Юрій, здавалося, не розумів, чого тут боятися. Порадив дівчині піти в прокуратуру, заручитися підтримкою, бо ж з найвищих вуст, «батька Сталіна», заявлялося: діти за батьків не відповідають.

Першим, аби хоч якось облаштуватися, Юрій поїхав сам, а невдовзі прибула до нього й Софія. В Орші 1939 року народилася їх перша донька. Жартували, що це подарунок йому на день народження: він народився 15-го, а Луїза 16 квітня.

Не вельми завидна для багатьох кочова доля військовослужбовця. Юрія переводять на службу в щойно приєднану до СРСР Латвію. Кому-кому, а доньці репресованого не дуже затишно було поселятися і почуватися у квартирах репресованих латишів. Прагнула уявити, що то були за люди, за що понесли кару і чи повернуться колись у рідні місця. Чоловіки несуть службу на аеродромі, дружини сидять вдома з дітьми. Потроху почали звикати.

Ранок 22 червня 1941-го… Війна! З ворожих літаків градом сипалися бомби. Тоді в першому бою лейтенант Юрій Цуркан і знищив першим серед радянських льотчиків фашистського яструба, який перелетів кордон.

— Знаєте, ніхто з нас тоді не вірив, що війна надовго. Як співалося у передвоєнній пісні, «броня крепка и танки наши быстры», — продовжує Софія Людвігівна. — Ми сильні, швидко відкинемо ворога. А воно бачите, як повернулося…

Сім’ям військового гарнізону належало негайно евакуюватися. Куди? На схід. Але Софія вирішила: тільки в Одесу, додому. Добиралася переповненим товарняком майже місяць. То була дуже тяжка дорога, під постійними ворожими нальотами. Під час бомбардувань тільки й думка, аби пронесло, не влучило.

Одеса ще не окупована. Одеса тримає оборону. І Софії Людвігівні довелося пережити всю трагедію тих героїчних днів. Найбільше краяло серце одне: як там Юрій? Від нього ніяких звісток.

Не знала, сердешна, що на нього чекало, як скоро завершиться його фронтова служба. Це потім він розповідатиме про ті випробування пекла, які пройшов. Напише і в книжці «Останнє коло пекла»

…Юрій виконав бойове завдання і на бриючому польоті повертався з ворожого тилу на свій аеродром. Та черга зенітної артилерії противника влучила в мотор його винищувача. До лінії фронту залишалося 30—40 кілометрів, а до свого аеродрому — не менше 70. Він вибирає найкоротший шлях. Ворог продовжує обстріл. Площини літака світяться пробоїнами. Поранений мотор захлинається. Ліворуч — ліс, попереду — великий тракт. На нього й прицілився сісти. Сильний удар, темно в очах, повна непритомність. Коли отямився, побачив, що в оточенні фашистів. Відвоював… Хіба ж гадав, що вже у вересні потрапить у полон? Окупанти довідалися з документів, що у радянського льотчика на рахунку чотири збитих літаки і за це удостоєний нагород.

З перших днів полону — страшні тортури. Почалися концтабори. Та не покидала думка про втечу. Двічі спробувала це група відчайдушних. Під час останньої німці кинули на пошук втікачів цілий батальйон. На четвертий день їх, до краю знесилених, затримали. Із 41 полоненого у живих залишилося четверо. Знову почалися звірячі катування, а потім один з найстрашніших конц­таборів — табір смерті Штудгоф. Там комендант «підбадьорював», мовляв, через тиждень «втечуть» трубою крематорію. Пощастило — виручили чехи: прилаштували на роботу в столярну майстерню, ще й підгодовували.

У таборі діяв підпільний комітет. Його члени вели пропагандистську роботу, вселяли віру в неминучу перемогу — це додавало сил. Однак підпільників видав провокатор.

Сам Гіммлер розпорядився відправити радянських льотчиків у концтабір Маутхаузен, який недарма називали комбінатом смерті. Все тут по-німецьки чітко. На потоці — бункер, лазня, крематорій. Його труби цілодобово викидають у небо ядучий чад. Фабрика масових знищень працювала безперебійно. А згадати тільки ту проклятущу «драбину смерті». В’язнів примушували долати 185 її сходинок з камін­ням (не менше 50 кілограмів), щоб згори кинути його у прірву. Не втримаєш те ка­міння — станеш мішенню для вартових.

І тільки травень 1945-го приніс довгождане визволення.

— Можете уявити радість приречених. Та гіркоти додали свої, рідненькі, — зітхає моя співрозмовниця. — Союзники забирали своїх співвітчизників з теплом, одразу їх годували, одягали, мерщій відправляли на батьківщину. Наші ж спочатку мусили звернутися у відповідні органи за дозволом повернутися додому...

Всього було. Утриматися в аеро­клубі льотчику-інструктору, колишньому в’язневі концтаборів довго не вдалося. Сталінський наказ: усі, хто був у полоні, не мають права служити в авіації. А в сім’ї вже народилася друга донька. Чоловік шукає роботу, і Софія Людвігівна влаштовується у туберкульозний санаторій, де видають 15-відсоткову надбавку до окладу. Зрештою, знайшов роботу і Юрій.

— Вижили. І дочок вивчили, обидві з вищою освітою. Щоправда, нині живуть і працюють за кордоном. Старша — в Польщі, молодша — в Москві. А без Юрія я вже тридцять п’ять років. Іронія долі: помер 22 червня 1978 року.

Слухаю господиню і тихо дивуюся її силі духу, почуттю самодостатності, життєвій мудрості. Не гнітили б тільки сьогоднішні прикрощі, не забирали б здоров’я.

— Я вже не кажу про довгообіцяну заміну вікон, дверей, — продовжує Софія Людвігівна. — Знаєте, як мордує душу сусід з нижчого поверху? Уявіть: дванадцята година ночі, вже задрімала, а тут чую протяжний, нестерпний дзвінок у двері. Відчинила. На порозі — міцний молодий чоловік, назвався сусідом, не вибачився й одразу з претензією: буцімто я його заливаю, а він зробив дорогий ремонт. Показую — нічого в мене не тече. Вимагає, аби теж труби поміняла. Кажу йому, що вони мене влаштовують. Та ці атаки-погрози відшкодувати надумані збитки не припиняються.

Звісно, Софія Людвігівна спробувала з’ясувати особу войовничого сусіда, тим більше довідалася, що ніби він сам працює в міліції. Нехай вгомонять свого працівника. Де там! Шість разів зверталася в різні міліцейські інстанції — в райвідділ, міське управління, до дільничного інспектора. Звідусіль, бідкається, отримує лише відписки.

Одного разу передала заяву-SOS: всесильний сусід перекрив їй холодну і гарячу воду. Два місяці сиділа стара жінка без води, виручали інші сусіди. Зараз кривдник затих, начебто кудись переїхав, квартиру здав наймачам. Але чи надовго?

Така нині сумна проза життя жінки, літам якої слід шанобливо вклонитися, хроніка сім’ї котрої могла б стати гідним сюжетом книжки чи фільму. Та чи спроможні це зрозуміти нинішні чиновники і мажори? Зрозуміти, що перед ними останні свідки й творці нашої не­однозначної, суперечливої історії, історії багатостраждальної країни. Заважає тим чиновникам і мажорам хронічна незборима хвороба — глухота до болю і турбот конкретної людини, як-от у випадку із Софією Людвігівною. Заросла жиром совість. Та чи й була вона?

Оксана ПОЛІЩУК.