Від ВЧК до СБУ: тяглість та модифікація «антинаціоналістичних» дискурсів і політик
Совєтські спецслужби в усіх їхніх реінкарнаціях від ВЧК до КҐБ обслуговували інтереси не лише тоталітарної держави, яка поборювала будь-яке інакомислення, а й інтереси держави імперіальної, яка мусила утримувати в покорі підлеглі народи і території, намагаючись за змогою гомогенізувати їх не лише політично, а й мовно-культурно. Нищення національної самосвідомості, самобутності та окремішності неросійських народів здійснювалося під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом». Його офіційною альтернативою був «пролетарський інтернаціоналізм», котрий означав у совєтській практиці відмову колонізованих етносів від будь-якого національного партикуляризму та визнання беззастережної лояльності щодо колонізаторів — аж до ототожнення себе з ними та безоглядного прийняття їхнього зверхнього погляду на самих себе. Боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» була таким чином, фактично, боротьбою з українською нацією, причому не лише пропаґандистськими, а й поліційними методами, оскільки «буржуазний націоналізм» не просто вказував на серйозне ідеологічне збочення, а й не раз слугував важким кримінальним звинуваченням. По суті йшлося про офіційну державну українофобію та політику винародовлення, евфемістично приховану за формулою «боротьби з буржуазним націоналізмом»,— подібно як державний совєтський антисемітизм евфемістично ховався за боротьбою з «сіонізмом» та «космополітизмом».
Пропонована доповідь присвячена двом найцікавішим періодам роботи совєтських спецслужб в Україні: ранньому— коли ненависть і зневага «чекістів» до українців іще не ховалася за «антинаціоналістичними» евфемізмами (див., напр., справу Михайла Грушевського), та пізньому— коли місцевий КҐБ офіційно перетворився на СБУ (Службу безпеки України) і формально відмовився від «боротьби з українським буржуазним націоналізмом», проте (як і в Росії та Білорусі) не зазнав істотних інституційних та кадрових змін, а відтак і не позбувся українофобських поглядів і практик, що обслуговують тепер уже потреби не московських, а місцевих російськомовних кримінально-олігархічних еліт.
Вступ
Кілька років тому мені трапилася нагода разом з групою істориків та журналістів побувати на передпрем’єрному показі документального фільму про Миколу Хвильового — талановитого українського письменника, що 1933-го, у розпал політичних цькувань та звинувачень у «буржуазному націоналізмі», покінчив самогубством. Під час обговорення я задав безневинне запитання присутньому там офіцерові СБУ, котрий опікувався на той час архівною службою і, за свідченням творців фільму, активно сприяв у їхній роботі. «А чому, — запитав я, — імена аґентів у всіх цитованих справах замазано?».
Офіцер поблажливо посміхнувся моїй нетямущості й абсолютно переконаний у своїй фаховій правоті, відповів: «Що ж то була б за спецслужба, яка б розсекречувала імена своїх аґентів?!.».
Те, що аґенти совєтського НКВД аж ніяк не є чи, принаймні, не повинні б бути «своїми» для Служби безпеки незалежної України, видавалося мені настільки очевидним, що я навіть не продовжував дискусії. Офіцер цілком щиро не розумів проблеми. Він, безумовно, знав про злочинну діяльність совєтських спецслужб і, як свідчать історики, котрі з ним ближче стикалися, ніколи тої діяльності не виправдовував. А проте інституційно ті служби були для нього попередницями сьогоднішньої СБУ, тобто вони були «добрими чи лихими, але — своїми». Причому діялося це не за президентства Леоніда Кучми чи Віктора Януковича, а за щиро-патріотичного Віктора Ющенка, який мав на чолі СБУ близького соратника — Володимира Наливайченка і який докладав чимало зусиль до розкриття архівів та викриття совєтських злочинів, особливо у справі Голодомору.
За всієї важливості розсекречування каґебістських архівів (зрештою, досить обмеженого), жодних істотних інституційних змін в СБУ навіть за «помаранчевого» уряду не відбулося1. СБУ зберігає й донині інституційну тяглість щодо совєтських ВЧК-НКВД-КҐБ, а її співробітники й досі, за свідченням низки джерел, святкують день створення ВЧК (20 грудня 1917-го) як своє професійне свято і неформально вітають із ним одне одного. Все це можна було б уважати простацькою фрондою, виявом історичного невігластва і моральної глухоти щодо мільйонів безневинних жертв, коли б ішлося про звичайних собі продавців сувенірів чи власників та відвідувачів модних кнайп під назвою «КGB». Але в даному випадку йдеться про певну — і то досить впливову — державну службу, яка має, крім писаних правил, ще й неписані чи, принаймні, менш чітко артикульовані традицію, лояльність, етосом (з грецької — звичай, вдача, характер. — Прим. «ЧН»), ідеологію2. З двох традицій, властивих совєтським спецслужбам — тоталітарної та колоніальної, — я зосереджуся головним чином на другій, оскільки саме вона безпосередньо стосується теми нашої конференції, присвяченої національним меншинам. При цьому я спробую показати, що українці не лише були переслідуваною меншиною в колишньому СССР, а й у сьогоднішній Україні вони під багатьма оглядами зберігають квазі-меншинний статус, оскільки сама держава значною мірою контролюється колоніальними, криптосовєтськими, а подеколи й відверто українофобськими елітами.
Евфемізація
етнічного ворога
У документальній праці «Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД» (1996) один із чільних українських дослідників Юрій Шаповал наводить цікаву статистику, яка дає певне, хоча й далеко не вичерпне уявлення про характер режиму, експортованого у 1918 — 1920 роках в Україну з Росії. За офіційними даними, у липні 1918 року в Україні було 4364 більшовики, з них лише кілька українців. Через п’ять років, після політики так званої «коренізації», українці складали в КП(б)У «аж» 23 відсотки, причому в керівних органах їх знову ж таки були лічені одиниці. Ще менш українським за своїм етнічним складом був «бойовий загін» партії — ЧК-ҐПУ-НКВД. У примітках до книги автори зазначають зокрема, що жоден українець не очолював Секретно-політичного відділу совєтської охранки: з дев’яти тогочасних керівників СПВ в Україні семеро були євреями, один — росіянином і один — вірменином3.)
Утім, найбільш промовистою характеристикою режиму був не етнічний склад (чимало імперій успішно асимілюють і кооптують «інородців» до своїх владних структур), а — його дискурс, зокрема той, через який виявляється ставлення режиму до неасимільованих інородців. Енкаведистські документи, розпубліковані Юрієм Шаповалом та Володимиром Пристайком, чи не найбільше вражають цинічною відстороненістю окупаційної влади від країни й народу, яким їй удалося накинути своє панування. На людях ця влада імітувала «українізацію», «інтернаціоналізм» і «підтримку національних культур», але між собою, в секретних документах, режим говорив своєю (звичайно, російською) мовою і послуговувався своїм (традиційно імперським) катеґоріальним апаратом, у якому слово «українець» було абсолютним синонімом до слова «націоналіст» і, відтак, «ворог»:
«По нашим сведениям, украинские деятели имеют намерение придать этому торжеству [ювілею історика Михайла Грушевського, котрий 1924 року повернувся з еміґрації, щоб працювати в Академії наук] характер национально-политического торжества... Близкие к Грушевскому украинские круги оповестили уже о юбилее украинские слои на периферии»; «Сейчас это письмо посылается в Киев... для распространения в украинских кругах с целью компрометации Грушевского»; «Разрешить воспользоваться создающимися у украинцев разногласиями для обострения их...»4.
Судячи з документів, чекістські «грушевськознавці» від самого початку мали суто утилітарнi, фактично провокаторські плани щодо українського вченого: «При настоящем положении вещей, — писали його київськi «опікуни» до столичного тоді харківського начальства, — Грушевского можно использовать в качестве орудия по разложению украинских контрреволюционных кругов... Для использования его есть две принципиальные линии — политическая и чекистская. Если будет признано необходимым использовать его по политической линии, то будет рациональным посадить его на президентское кресло, дав ему этим самым возможность превратить академию в аппарат, проводящий определенные задания под руководством партийных органов. Если же ГПУ УССР признает возможным использование Грушевского вести по чекистской линии, путем создания вокруг него сети наших людей, которые, прикрываясь его именем, будут проводить наши задания, то в таком случае привлечение Грушевского к руководству академией явилось бы нежелательным, ибо это создало бы между ним и частью украинских кругов рознь и вражду»5.
Не менш показовою є й відповідь з «центру» на це послання: «Никакой политической выгоды для нас Грушевский на президентском кресле Академии наук не представляет. Первостепенной важности и значения для нас имеет усиление разногласия в верхах украинской шовинистической (!) общественности и, в частности, с самой сильной сейчас группой проф. Ефремова и внутри ее»6.
Неважко помітити, що «украинцы» в цьому дискурсі — це ворожі, ненависні «інші», яких треба знищити або підкорити. З плином часу енкаведистська термінологія змінюється: замість етнічної категорії «украинцы» з’являється евфемізм «буржуазные националисты», запозичений із партійної, позірно «інтернаціоналістської» пропаганди. Формально цей евфемізм запроваджував суто ідеологічне (а не етнічне) окреслення ворогів, хоча об’єкт цього окреслення залишався незмінним: (само)свідома частина українського етносу з виразною національною ідентичністю та мовно-культурною окремішністю.
Та сама модель була застосована й до репресування всіх інших народів через представлення антинаціональної політики як «антинаціоналістичної». Зокрема й сталінська боротьба з «космополітизмом», а згодом і затяжна «антисіоністська» пропаганда стали подібним евфемістичним прикриттям для офіційного совєтського антисемітизму. Фактично до останніх днів свого існування совєтська охранка, як це видно з деяких оприявнених документів, боролася з «буржуазним націоналізмом» — збирала доноси, вербувала аґентів, готувала провокації, вважаючи український рух своїм головним супротивником.
Микола РЯБЧУК.
(Правопис автора збережено)
Джерело: http://www.historians.in.ua.
1 «Парадоксально, але після «помаранчевої» революції президентові вдалося повернути на керівні посади в деякі спецслужби ряд колишніх співробітників УКДБ — справжніх пристосуванців...Частина з цих нинішніх керівників успішно позиціонували себе як «досвідчені професіонали зовнішньої розвідки колишнього КДБ СРСР», маючи гарні навички фальсифікату та провокацій, які одержали ще при Союзі. У першу чергу, завдяки боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» у п’ятому ідеологічному управлінні колишнього КДБ СРСР», — стверджує Ігор Смешко, екс-голова СБУ (Коментарі, 22.11.2007, http://ua.comments.ua/politics/78139-Smeshko_zafiksuvav_u_SBU_bagato.html).
2 «Mи маємо на сьогоднішній день правоохоронну систему, яка за своєю філософією абсолютно не відповідає жодним світовим або європейським демократичним стандартам. Вона за своїми функціями, повноваженнями та методами роботи просто відтворює радянську модель. Головне, що було дуже багато спроб косметичного реформування: приймались певні законодавчі акти, змінювалася форма та організаційна структура цих відомств, але не змінювалася їхня внутрішня сутність та спосіб ухвалення рішень, спосіб підготовки кадрів» (Віктор Чумак, директор Українського інституту публічної політики, генерал-майор юстиції). «Уточню, що СБУ юридично не стала правонаступницею КДБ, тому що 20 вересня 1991 року була прийнята постанова Верховної Ради про ліквідацію КДБ в УРСР і створення нового органу — Служби безпеки України. Але під виглядом прийняття закону про СБУ були перенесені ті традиції, підходи та принципи щодо збереження певних властивостей, запроваджених ще в радянські часи» (Олександр Скіпальський, колишній заступник голови СБУ, генерал-лейтенант). Цит. за Галина Каплюк, Альона Блохтур, ««озводящий» для силовиків», Главком, 27.07.2010, http://glavcom.ua/print/articles/1396.html.
3 Юрій Шаповал та Володимир Пристайко. Михайло Грушевський і ГПУ–НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–1934 (Kиїв: Україна, 1996), c. 123.
4 Там само, с. 149, 135, 132.
5 Там само, с. 131.
6 Там само, с. 134.
(Далі буде).
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206