Триста метрів до війни

Аво, він же Монте Мелконян, — геніальний польовий командир, який приїхав воювати за Карабах із Америки в дев’яності, коли ще не було армії, організованого опору, коли ще тільки-тільки зароджувалися загони самооборони. Кажуть, в US-армії Монте носив погони підполковника, мав бойовий досвід чи то В’єтнаму, чи Афгану, і багато чому навчив своїх однокровників. Скажімо, захоплювати ворожу техніку. Сварив бійців, якщо вони знищували танк чи гармату на брухт, бо машину треба підбити так, щоб, полагоджена, вона вже завтра служила своїй армії. Монте був всюдисущим, брав участь у всіх відомих військових операціях і, командуючи оборонним районом, загинув від випадкового осколка наприкінці війни. Цю смерть Вірменія оплакує досі. День смерті спарапета Аво, Монте Мелконяна, внесений у національний календар, цієї весни його славу вшановували вдвадцяте.

Не вище і не нижче, а поруч із Аво стоїть й ім’я спарапета Вазгена Сарксяна. Настільне бронзове погруддя його я бачив у кабінеті міністра оборони. «Ми всі знали один одного і робили одну роботу, а Вазген був із найкращих» — генерал Акопян не заглибився у спогади, але факт був і так промовистий.

Коли Карабах іще був таким беззахисним, що міг зникнути із вірменської історії, як зникла третина Вірменії в двадцяті роки, Вазген Сарксян звернувся до нації із закликом. Мені потрібно, казав він, 500 магапартів, і ми зупинимо агресора. Бойові загони азербайджанців ішли і на Карабах, і на Араратську долину.

Магапарт із вірменської перекладають як смертник. Насправді ж так називають людину, що виявила готовність вмерти, але не відступити у боротьбі. Різниця між шахідами чи камікадзе очевидна. На заклик Вазгена відгукнулося 500 патріотів у віці від 18 до 70 років і на цій цифрі список закрили. Ці 500 спинили військово-міліцейські формування, що йшли на Арцах. Власне, все карабаське ополчення, яке досить швидко переросло в регулярну армію, було магапартами. Магапарти — це розчин із гранично високою концентрацією патріотизму. Хай це буде ополчення чи регулярні частини, кожен солдат там усвідомлював історичність своєї місії. Тільки за таких умов і випадають кристали — спарапети.

Ось яке питання муляло мені у Арцаху і муляє досі. Чи конче потрібна війна, смертельна небезпека для нації і країни, щоб відбувся викид патріотизму, із якого народжуються герої? Послуговуючись вірменською лексикою — спарапети і магапарти. Я не маю на нього відповіді, але точно знаю, що наші, українські оцінки персон у владі — «вони всі однакові», «не продався, бо мало пропонували», «немає національних інтересів, є тільки власні» і багато до них подібних — живуть і квітнуть, бо ми не маємо когорти справжніх героїв. Тривалий час суспільству успішно нав’язувалася лжеістина, що патріотизм — останній прихисток негідників. Насправді ж батьківщина живе тільки завдяки патріотизму і гине винятково через його брак.

Гранат  цвіте  червоно

У цьому відрядженні багато чого було не можна і не бажано. Не знімати панорамно позиції, не називати прізвища і звання окопних командирів, не вказувати чисельність постів і підрозділів тощо. Всі ці обмеження справедливі і необхідні, бо — війна. Окрім одного — не бачити Агдам. Не те щоб не дивитися, але не бачити.

Я знав розстріляний, майже всуціль зруйнований Грозний і покинуту, схожу на примару Прип’ять, принишклі, подзьобані вогнем після триденної Придністровської війни Бендери. Але знесений артвогнем Агдам у цей ряд ніяк не тулиться. Колись зведене із вапняку місто нагадує тепер велетенське, засіяне ви­біленими кістками поле. Із здичавілих садів сліпають проваллями вікон будинки, десь від багатого обійстя лишилася стіна, десь — остов, із якого проросли до неба дерева, але здебільш це купи битої цегли і каменю. Вулиці і провулки вже тільки вгадуються, і несамохіть спадають на думку пагорби, під якими ховалися Троя чи міста Ніневії, про які біблійні пророки казали, що у них купців більше, як зірок на небі, а князів — як сарани.

В Агдамі, окрім знаменитого винзаводу, розміщувалися ще й окружні військові склади. Азербайджанська армія взяла Агдам у лютому 1992 року і поповнила свій арсенал, якщо не брешуть офіційні джерела, 728 вагонами артилерійських і 245 вагонами реактивних снарядів, 131 вагоном боєприпасів для стрілецької зброї. Усі ці сотні вагонів снарядів і куль полетіли за призначенням — на вірмен. Особливо діставалося столичному Степанакерту. Його обстрілювали прицільно із Шуші, звідки місто — як на долоні. Артилеристи Арцаха на кожен постріл по Степанакерту та інших вірменським містах і селах відповідали, як тепер кажуть, асиметрично — залпами по Агдаму. «По базару», на слензі того часу. Зрозуміло чому. Агдам був осердям і символом азербайджанського життя. Й азербайджанського патріотизму. Саме із Агдама 1988-го кілька тисяч ополченців пішли захоплювати недалекий вірменський Аскеран. А згодом місто стало й оплотом військових сил Азербайджану, а після евакуації цивільного населення — і стратегічним центром війни. Схоже, вогонь по ньому вели площинний, але одну будову обминали — мечеть. Вона стоїть і досі серед безлюддя із почорнілими чи то від часу, чи від горя мінаретами.

Не знаю чому, але руїни Агдама буйно поросли гранатами. Дерева так рясно цвіли червоним, що мимоволі спадала думка про увібрану в цю землю кров. Офіцер супроводу дозволив сфотографувати гранатовий кущ, помилково вважаючи, що Агдам за ним не побачиш.

Єдина жива істота, яка нам трапилася на дорозі через руїни, була божевільна жінка, космата і вбрана у якесь зелене лахміття. Вона байдуже йшла забур’яненим узбіччям і навіть не кинула на нас оком. Кажуть, вона збожеволіла в ту війну і єдина із колишніх агдамців залишилася в місті. Годують її карабаські солдати, які так само, як і ми, їдуть через Агдам на війну і з війни.

Ліфт  із  безодні

Що значать три тисячі квадратних кілометрів — така територія захоплених районів — для такої невеликої країни, як Вірменія? Чи для набагато більшого Азербайджану? Чи вартували вони чотирирічної війни? Чи й справді із втратою Арцаха буде перегорнута остання сторінка вірменської історії, і тому двадцять років далебі не найбагатша країна у світі тримає 232-кілометровий фронт, вгризаючись у кам’янисту землю і бетонуючи окопи, створюючи ешелоновану оборону, бо знає — війна попереду? До неї, хай і через мінне поле, де триста метрів, де кілометр — одна атака. Азербайджанська сторона так само готується до звільнення семи районів. Дедалі частіше чутно заяви її лідерів і авторитетів, що мирна угода була помилкою, що вірмено-азербайджанський вузол можна розв’язати тільки війною. Старе гасло «Умремо, але не віддамо Карабах!», із яким воювали обидві сторони, не втратило магічної сили.

Було б зарозумілістю і великою помилкою з мого боку порівнювати вірменську та азербайджанську версії історії Карабаху. Десята провінція Великого Айка, як називали цей край в часи тої Вірменії, яка простиралася від Каспійського до Середземного морів, пережила і перетерпіла стільки, що кожен там знайде, що захоче. Я про інше. За предовгу і драматичну свою історію Вірменія змаліла у десять разів, втрачала і набувала державність, пережила страшний геноцид 1915 року і не менше страшні, але менше відомі погроми, етнічні чистки та утиски. Розсіяних по білому світу вірменів у п’ять чи й шість разів більше, ніж на історичних землях. Причина? Не тільки у кам’янистих землях прабатьківщини. Вірменія, як пшеничне зерня, втрапила між каменів геополітичних жорен, хай би як вони не називалися — Персія, Туреччина чи Росія, і досі небезпечна для проживання. Втрачаючи століття за століттям свої землі і свою націю, країна наприкінці ХХ століття дійшла до крайньої межі. У цієї межі нема наукового чи математично прорахованого визначення. Її народ чує серцем. І тут уже ніякі 19 чи скільки там причин, нарахованих у ЦК КПРС, ніякі резони сили чи влади не діють.

Якщо всі колишні радянські республіки є посттота­літарними, то між Україною і Вірменією є іще одна спільна риса. Ми — країни постгеноцидні. Про впливи цього синдрому вже багато сказано, але небагато усвідомлено. Вірменія, яка перебувала в час розвалу Союзу у ситуації набагато гіршій за українську, набагато успішніше за нас долає впливи і висліди геноциду.

Не буває відродження і процвітання країни без воскресіння національної свідомості, без пробудження духу і свідомості. Колись у СРСР вірмени були народом слухняним і послужливим навіть більше за українців. Але, либонь, двічі за свою червону історію вони таки насмілилися подати голос проти національної політики партії. Вперше — в 60-у річницю вірменської різанини, коли до меморіалу жертвам геноциду партійне керівництво країни прийшло з вінками і неказенним горем. Вдруге прогнівили Москву у 1965-у, коли тринадцятеро карабаських сміливців звернулися до керівництва СРСР із вимогою приєднати Нагірний Карабах до Вірменії. Тобто ідея возз’єднання, яка й стала причиною військового конфлікту у дев’яності, — ідея давня.

Економісти, припускаю, легко доведуть, що Вірменія без Нагірного Карабаху, а сам Карабах без семи завойованих районів, — не загинуть економічно. Так само і для Азербайджану три тисячі квадратних кілометрів — не питання життя чи смерті. Престижу, гордощів, образ чи печалі — так. Але не більше. Як мені здається, і це не претензія на остаточну істину, чи не вперше у своїх новій історії вірмени спинилися у свої поступках історичною долею перед втратою Карабаху, відчули — за спиною прірва. Це була війна не за територію, а за право існування, протест проти вирішення національної долі у Москві чи деінде. Нові герої і перемоги Вірменії можуть в інших краях і державах видаватися «хуторянським патріотизмом», увесь світ може нічого не знати і не чувати про її спарапетів і магапартів, але головне — що їх знає Вірменія. Це знання, як усвідомлення подвигу нікому іще вчора невідомих людей, як приклад для наслідування, насправді є ліфтом, який піднімає Вірменію з історичного провалля безнадії, меншовартості і покірності чужій волі.

Почуй  себе

Найменше слідів війни у Степанакерті. Колись напівзруйнована і понівечена столиця НКР зразково охайна і зелена. Загалом варто сказати, що колишня автономна пасербка, на яку ніколи не вистачало коштів, всього за два десятиліття воскресла. Схоже, вона позбулася одного із двох віковічних лих — дурнів і бездоріжжя. Дороги вражають. Не коле очі показове багатство, але й не видно злиднів. Помітно, що у прифронтовій смузі відродження йде повільніше, але у цьому є своя логіка.

На зворотному шляху до Єревана, хоч як було скрутно із часом, ми завернули в Шуші. Обнесена білою фортечною стіною давня столиця Арцаху просилася в туристичні проспекти — така була гарна. Колись її звільнення було однією з найважчих військових операцій. Місто стоїть на горі, а брали його без артвогню, піхотою. Мітинг з нагоди перемоги був біля церкви Святого Всеспасителя — Казанчецоц. Чужа для оборонців святиня служила військовим складом, а до бойових дій іще якимось складом, і так вийшло, що мітинг плавно перейшов в очищення храму від непотребу. Загалом Казанчецоц не найдавніший храм Карабаху, ХІХ століття. Серед 1100 вірменських церков у Карабаху, хоч деякі джерела називають «всього» тисячу, не дивина храми старіші і на тисячу років. Позбавлений, як і всі вірменські церкви, візантійських пишнот, Казанчецоц був відчинений, але без парафіян, горіли у притворі свічки в жаровнях з водою.

До цього храму я мав особливий інтерес. Десь тут було приміщення, де можна почути власний голос. Не скоро, але ми його знайшли. Зійшовши широкими сходами у підвал, ми опинилися у невеликому круглому приміщенні із сферичною стелею. Із нього на три сторони вели глибокі і вузькі ходи. Сказане тут слово і справді поверталося через кілька секунд. Мабуть, цей акустичний ефект має просте інженерне пояснення. Але там, у підземеллі Казанчецоц, як мені подумалося, і сховано ключик до миру.

— Почуй себе! — сказав я неголосно. Слова вернулися за мить, але я не впізнав голос. Нічого дивного, скаже знавець акустики, бо людина частіш за все не знає свого голосу…

Є загальне і навіть стандартне правило ведення діалогу — почути іншого. Прислухайся. Зваж, які доводи твого партнера з перемовин є слушними, чим він не може поступитися за жодних обставин, і це буде перший крок до порозуміння. До компромісу.

Мені згадалося поле, що видніється крізь щілину у два пальці, взяті в бетонні блоки окопи, розмальовані місцями задля втіхи, із бетонними бійницями і ходами сполучення. Я знаю, що хлопці у віці від 19-и до 21-го стоять там із вже досланим у ствол патроном і не відступлять. У них є віра у священний обов’язок і місію свого покоління — відродити Вірменію.

Насправді більш важливим, як почути іншого, є вміння чути себе. Самопізнання є насправді подоланням самообману, у полоні якого ми перебуваємо постій­но, переконуючи себе у тому, що є зовсім не головне і життєво необхідне. Почути себе — це як поговорити із вічністю, із самим собою, коли вже не важать скороминущі цінності, а святий Петро подзеленькує ключами. Почути себе — це зрозуміти не інтерес іншого, він може бути і меркантильним, а його душу і біль. І таке розуміння завжди є більшим і важливішим за политу кров’ю перемогу. Чи поразку.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ.
Одеса — Нагірний Карабах — Одеса.