Ромашка

Мати Марійки, вдова, була непоодинокою в своїй самотності. Чи не через кожну хату жило таке горе. Пішов у проклятому 41-у чоловік із села (у гурті з іншими) й загинув. Чи то в бою кривавому, чи в полоні безславному. Позалишалися жінки на самоті зі своїм горем та дітьми, що не пам’ятали батьків, бо понароджувалися вже без них. Як зростали в поруйнованих хатах, голі та голодні, — відали лише їхні матері. І де тільки сили бралися, щоб усмі­хатися своїм дітям та обдаровувати ласкою?!

Любила Катерина свою Марусю до нестями. Мабуть, за двох — за себе й батька. Часто садовила на коліна, співала пісень або ж, задивившись кудись у минуле, лагідно посміхалася. Дитина дивилася зачудовано на ту усмішку й собі всміхалася, легенько торкаючись пальчиком маминих уст. Так, непомітно для сторонніх, і виросла. Струнка, висока, розумниця, мамина помічниця. Уже й до подруг на вечорниці бігала. Від дитинства збереглася мила лагідність, безоглядна довірливість, а біле шовкове волоссячко стало розкішною довгою косою, наче вибіленою сонцем.

Якось повернулася Маруся додому з вечірніх співанок незвично збуджена й схвильована, кинулася на мамині груди із слізьми:

— Мамочко, його до армії беруть! — скрикнула майже у розпачі.

— Кого? — здивувалася Катерина.

— Та ж мого Юрка! Як же я тепер без нього житиму?

Матері на хвильку перехопило подих і закололо під серцем.

— Та то чийого Юрка? Невже Меланиного сина? Чому ж я досі не знала, що він уже твій? Чи ти не чула, дитино, що про їхню сім’ю в селі ходить недобрий поговір?

— Авжеж чула! То що мені до того? Він все одно найкращий і найдобріший!

— Найдобріший... — гірко посміхнулася мати. — А те, що він не свого батька син, а якогось зайди з тих, які потоптом пройшли нашою країною, що десь убили твого батька, що й кісточок не знайти, — тобі це байдуже? — Катерина тяжко застогнала. — Навіщо нам така ганьба? Отямся, дитино!

— Не хочу й не можу! — розпачливо скрикнула Марійка. — Та й пізно вже...

Оце «пізно» різонуло Катерині серце і за раз убило всі її надії на доччине щастя, які вона плекала всі ці роки, поки дівча зростало. Невже її дитина не заслуговує на краще? Невже батько своїм життям не заплатив за щастя доньки? Якої ж більшої плати треба?

...Меланчину сім’ю в селі намагалися обминати. А саму Милю вдови відверто ненавиділи. Під час війни, коли чоловік воював на фронті, вона, не криючись, веселилася з румунськими офіцерами. Так і Юрка народила. Сільські жінки нетерпляче чекали, як розплачуватиметься Миля, коли повернеться з війни чоловік. Повинна ж бути справедливість у світі. Та повернувшись (а йому таки пощастило залишитися живим), він сказав, що його жінка солоденька, і раз її любили чужі «мужчини», то й він любитиме...

Дивна сім’я. Жили, ні з ким не спілкуючись, поводилися гордовито. Та й сам Юрко намагався ні з ким дружби не водити. Все осторонь. Чи від незахищеності перед недобрими розмовами про їхню родину, а чи від вродженої погорди. Та ніби ожив, коли якось зустрів довірливо сяючий Марусин погляд. Серцем відчувши юначу самотність і непевність, вона безоглядно кинулася йому назустріч, щоб допомогти, мов дитині, яка заблукала в життєвих нетрях. Поєднаються на все життя — так обоє думали, переконані у невипадковості свого кохання.

Два тижні перед Юрковим від’їздом Марійка ходила сумна, з червоними очима, ховаючи погляд від мами. Сказати коханому, що їх уже троє, не наважувалася: соромилася та й боялася неочікуваної реакції. Так і попрощалися за селом, як колись її мама з татом, — із сльозами та гармошкою. Тільки батьки прощалися назавжди, а Юрко й Маруся, як вважали, — на три роки. Час мирний. Попереду лише сонячне щастя. Тільки б дочекатися...

Після від’їзду милого Марія жила від листа до листа. Отримавши солдатського конвертика без марки, бігла на берег лиману, сідала у якийсь із припнутих човнів і вивчала кожне слово напам’ять. Потім усе прочитане ховала глибоко в серці. Навіть мамі не розповідала.

Та час спливав, а в дівчини все не вистачало рішучості сповістити юнакові, що він — майбутній батько. Тепер тільки зрозуміла, що мусила ще тоді сказати, дивлячись у дорогі очі перед розлукою. Хай би знав. Хай би жив цим. Повідомляти листом нестерпно важко. Як знайти потрібні слова, як довірити бездушному паперові сокровенне?

Від непевності свого становища дівчина дуже страждала. Зате ра­діла Миля, Юркова мати. У неї з’явилася нагода поквитатися за свою ганьбу, зганьбивши іншу жінку. Нехай і кохану власного сина. Як тільки Марійчин стан став помітним для стороннього ока, вона з солоденькою усмішечкою повідомила всіх своїх родичів, що наречена її сина зрадила йому і скоро «принесе в пелені». А потім не забарилася сповістити про це листом і синочку, знаючи, що жіноча невірність для її дитини була пекучим болем — він зранений нею від самого свого народження.

Останнього листа Марійка отримала від милого такого неочікуваного, брутального й принизливого, що світ захитався перед очима. Несила була жити. Та вона віднайшла в собі останні краплини мужності, щоб зустрітися з його матір’ю, плекаючи надію, що та її зрозуміє й підтримає.

Миля, як завжди, солоденько посміхаючись, тихо просичала, щоб не сміла якась хвойда нав’язувати її дитині чужого байстрюка. Хто вона така? Навіть імені не має — Ромашкою кличуть, як козу чи телицю. А хоче увійти в чесну сім’ю. Наче отруйна гадина, Миля смертельно вжалила чужу й власну дитину — ще ненароджене онуча. Для Марійки коло замкнулося. Завжди світлу її душу накрила чорна ніч. І сталося те, що сталося...

Недовго пережила свою Марусю вдова Катерина. Злягла і тихо згасла.

Відслуживши строк в армії, Юрко не повернувся до рідного села. А через кілька років дійшла чутка, що загинув в автоаварії.

Зате досі живе «солоденька» Миля. Рахує 93-й рік. Усе її поко­ління давно в засвітах, а її за віком прирівняли до учасників війни, тобто героїчний працівник тилу, шанований ветеран. Хоч живе, як овоч. Отруйний овоч, що згубив чарівну квітку.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.