Переглядів: 1391

Українське село у Другій світовій війні

Закінчення. Початок у номері за 22 червня.

Німці знову з’явилися у селі вже перед приходом радянської армії. Дорога з залізничної станції Борщі спускалася у Мошняги крутим правим берегом річки Кодими, недалеко від садиби мого діда Василя. Прямо в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через якийсь час дідові стало шкода солдата і він спробував принести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілися, і на ці кілька днів солдат став ніби членом родини. Це була літня людина. Один з його синів уже загинув на Східному фронті, другий ще воював. Війну солдат не схвалював, у перемогу німців вже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата з цього місця забрали, хоча німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — зразу через річку Кодима від Мошняг — на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. Калмиків боялися.

Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. В партію він так і не вступив. Мені здається, що він розумів все, що діється в світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької кампанії. У п’ятдесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої великої кампанії в живих залишився лише він. Пригадую, як не раз із слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів молодості, в родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової війни.

«Німці у нього гуляли на весіллі, а влада так його і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги і досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса—Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ґрунтовою. Навіть невеликий дощ перетворював її в непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, ще будучи молодою дівчиною, працювала і моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами.

Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації там був староста. Був він з родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі і померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Всією родиною, пішки, тягнучи за собою возики із скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село відразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось спитав я свою тещу. «Люди обрали», — була відповідь. Староста був чоловіком тямущим, хазяйновитим, дбав про людей. За свою працю селяни отримували від нього винагороду, звичайно частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася з села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку.

Час від часу в Новодобрянку заходили німецькі солдати з маршових відділів, що прямували на фронт. Зазвичай просили у людей «млєко» і «яйкі». Як правило, люди те давали цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки при німцях були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Відтоді у селі вже ніколи не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до радянської армії у перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — більше десятка, якщо визначати національність за мовою, яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами. Школа в Новодобрянці не діяла. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці і дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи потім вони вже не звучали так часто. У більшості молодих хлопців, хоча навряд чи вони могли про це здогадатися, попереду були лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті у майбутньому роки.

Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці, як правило, повернулися додому. До Німеччини брали і молодих незаміжніх дівчат. Вони всі повернулися додому не з порожніми руками, на долю не нарікали — швидше, навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 мільйона осіб. В Липняжці розповідали дивовижну історію. В хаті навпроти комендатури мешкав німецький офіцер. Якось він спитав хазяйку, чого так часто бачить її заплаканою. Вона сказала, що причиною її сліз є дочка, яку німці забрали на роботу в Німеччину. Офіцер пообіцяв написати до своєї родини, щоб дізналися про долю цієї дівчини. Яке ж було загальне здивування, коли з’ясувалося, що дочка потрапила на роботу якраз до його родини, яка мала одноосібне селянське господарство. Додому ця дівчина повернулася з великим, як на ті часи, посагом. Щоправда, заміж, як і багато інших дівчат, вона так і не вийшла — хлопців на всіх просто не вистачало. Після відновлення радянської влади тих дівчат, котрих мали відправити на роботу до Німеччини і котрі вже пройшли медичну комісію, але не виїхали через швидке просування фронту, відправили на шахти Донбасу. З них у село не повернувся ніхто. Копальні були популярним місцем примусового працевлаштування української сільської молоді.

Вперше за багато років село при німцях не голодувало. За офіційними даними, що стали відомими лише тепер, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади і досяг чергового апогею у 1947-у, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона осіб. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, що було в зоні найбільшого ураження голодом.

При відході німці спробували забрати полонених із Новодобрянки з собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягувалися й інші полонені. Один з наших хлопців почав утікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, що, не зупиняючись, біг через поле до лісу, незважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився і вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки і поховали хлопця. Певний час полонених тримали в приміщені школи, годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями і дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх із собою.

Полонені знову повернулися в село. Звідти за кілька днів їх  відправили на фронт. Багато з цих хлопців обіцяли, що після війни повернуться. Не повернувся ніхто, швидше за все, з тих же причин, що й переважна більшість забраних до війська в 1944 році. Слова головного маршала Радянського Союзу Жукова «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны придется выселять в Сибирь» були не порожніми словами, а керівництвом до дії. Новобранців без найменшого вишколу відразу відправляли у бій. Інколи навіть не перевдягаючи у військову форму, інколи навіть без зброї в руках, інколи використовували їх для утворення проходів у мінних полях, якими далі просувалися вже кадрові війська.

Мало не загинув і батько моєї тещі — дід Макар. Все його колгоспне життя пройшло біля коней і на фронті воно продовжувалося у тому ж ключі. Одного разу, відвізши чергову партію снарядів до лінії фронту, на зворотному шляху заблукав і потрапив у розташування німців. Обабіч польової дороги він побачив двох німців, що розмовляли між собою. Німці також його помітили. Один з них підняв гвинтівку і прицілився. Дід Макар замахав руками і почав волати, щоб той не стріляв. Німець, наче зрозумівши насправді не зрозумілу для нього мову, опустив гвинтівку і махнув рукою, ніби сказав: проїжджай.

У Липняжці один чоловік, який під час війни був ще дитиною, розповідав, що у них у хаті довгий час мешкав німецький офіцер. Коли німці відступали, він залишив матері один із своїх військових мундирів і сказав, щоб вона повісила його на видному місці. Якщо раптом до хати заскочать німецькі солдати з фронтової частини, що відступає, то вигляд німецького офіцерського мундира має їх стримати від нерозважливих дій. Хоча, за свідченням селян,  загалом німці поводилися коректно, проте у 1944-у німецькі солдати вже були далеко не тими, якими вони прийшли в Україну в 1941 році.

...Про те, хто підірвав Успенський собор у Києво-Печерський лаврі, я дізнався ще у 1971 році під час моїх відвідин Києва у пошуках місця під сонцем. Тоді це була небезпечна правда. Тепер її знають усі, хто хоче знати. Так, це радянські війська, що замінували собор перед відходом з Києва, а підірвали вже за кілька днів після окупації міста німцями. Неодноразово наші газети писали і про пожежу, від якої вигоріла вся центральна частина Києва. Ситуація тут була абсолютно подібна до випадку з собором. А стосовно того, що німецькі солдати пили кров радянських дітей, то тут уже кожен нехай вирішує для себе сам, де тут правда. В усякому разі, офіційних спростувань не було. І, я думаю, не буде. Недарма нам, нарешті, «повернули правду історії».

Не справдилися сподівання багатьох українців, що німці визволять нас з-під ярма більшовизму заради нас самих. Тоді доля України в черговий раз була в німецьких руках... Їхні стратегічні плани щодо України — це предмет окремої розмови. А нам слід пам’ятати слова Лесі Українки: «Хто звільниться сам — той вільним буде. Хто звільнить кого — в неволю візьме».

...Нарешті настали і для нас часи незалежності. Але доля подальшого поступу нашої держави вже втретє перебуває, значною мірою, у німецьких руках. Чи зробить Німеччина, нарешті, правильний висновок з історії наших стосунків? Вона завжди програвала, коли програвала Україна. Чи засвоїли українці слова своєї геніальної поетеси? Найближче майбутнє дасть нам відповідь. Майбутнє, яке ще не існує, але яке ми маємо створити власними руками.

В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни молода вчителька провела повз мене гурт маленьких школяриків. «Вони грабували і вбивали наших людей», — почув я уривок фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на круги своя. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу вона спрямовується?

Валерій ШВЕЦЬ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net