Переглядів: 924

Такий нехитрий ностальгійний мотивчик, або «Сказка стала былью»... в Арабських Еміратах

В Одеському українському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька відбулася прем’єра «Про любов… без слів», жанр якої у театрі визначили так: музично-пластична вистава (режисер-постановник, хореограф, автор драматургічного матеріалу — спільно з О. Плетньовим — балетмейстер з Москви Тетяна Борисова).

На сцені — звичайний танцювальний майданчик з великою мушлею для оркестру. Такі повсюдно можна було колись побачити у менших чи більших містах, містечках та селищах «от Москвы до самых до окраин», здебільшого у парках культури та відпочинку. Одразу ж за ними у темних алеях усамітнювались парочки, куди музика долинала вже крізь гущавину й темінь парку. Ті поцілунки під запахущими липами чи в запаморочливім бузковім тумані, ті проводжання-прощання-кружляння тихими вуличками до самого ранку… Крізь життя не одного покоління проходить цей танцмайданчик. І ті солодкі спомини, адже вистава охоплює досить тривалий період 1920—1980 років, й це навіть більше, аніж короткий курс ВКП(б). Майже все, що тоді відбувалося, молодшому поколінню цілковито незнайоме. А в старшого воно тихо живе у серці десь на самім споді, як спогад про молодість, яка, на жаль, ніколи вже не вернеться.

Певна річ, цього всього нема на сцені, але воно одразу ж з’являється у вашій уяві — на це, властиво, й розраховують автори-постановники спектаклю. Саме так у вашій уяві одразу ж зринають незабутні — і незабуті — картинки юності, й ви поволі, аж перехоплює подих, занурюєтеся у ностальгійну ріку пам’яті… Ах, молодість, молодість!.. Ви відчуваєте хвилювання, воно приємне і тішить вас, а водночас — легкий жаль за минулим (це поки що він легкий, поки ще не діткнулося вашого — не серця вже, а свідомості — бридке сьогодення, яке автори-постановники приберегли на фінал вистави). Все більше й відчутніше ви жалкуєте за тим минулим, яке не вернути, за юністю, котра не була, звісно, безхмарною, але то була ваша юність, і вам жаль за нею, й хочеться знову у ту країну, де ви росли, формувалися разом з нею, отримували освіту — безкоштовну, зрозуміло, разом з нею — тією, вже неіснуючою країною — раділи, аякже: величні будови, романтика цілини, перший супутник… Вам так хочеться знову туди, якщо не в той самий час, то бодай у ту атмосферу…

Куди?.. В країну, де все вирішували за вас й не треба було думати — а думати було таки небезпечно, та ви над тим, звісно, й не замислювались — а ця шкідлива звичка живуча, між іншим, і сьогодні вона значно шкідливіша. У ту країну, живучи у якій, ви не знали, що десь є на світі, за отією «залізною завісою», зовсім інше життя (а може, й здогадувалися, але ж — не думали), життя справжнє, вільне, господар якого — сама людина (та ви й про «завісу» не здогадувались, либонь). У ту країну, живучи у якій, ви не знали про цинічне полювання на людей, котрі прагнуть свободи, скажімо, біля Берлінської стіни, як розчавлюють ту свободу на вулицях Будапешта, Праги, Новоросійська… Та що там Прага — ви навіть не здогадувалися, що живете в країні, назва якої — «імперія зла», котра наводить жах у світі. І що є у ній ще одна імперія — ГУЛАГ, оповита колючим дротом, за яким мучаться такі самі, як ви — за те саме прагнення свободи, і що більшість за тими дротами становлять українці, до речі. А коли на курсі чи десь на роботі когось «забирали», то, певна річ, було за що, й тоді на зборах ви одностайно проголосовували долю «зрадника» і все його подальше життя. А коли до вас підходили непримітні, як мишки, особи у сірому та пропонували стежити за тими, хто… взагалі стежити та наслухати за всіма, а потім про все доповідати «компетентним органам», бо ви ж, розуміється, патріот, а довкола стільки ворогів… Певна річ, ви були патріотами й давали свою згоду. А куди дінешся?.. Хоча про це ви, мабуть, також не замислювались.

Зрозуміло, що цього всього також нема у спектаклі. Та й не треба, в авторів-постановників зовсім інакше було завдання. Тому що майже так само, як оті «непримітні в сірому» брали вас за найсвятіше — почуття патріотизму (а чи можна жити в країні, ненавидячи її? Сьогодні, як з’ясувалося вже давно, можна), так і автори-постановники цього спектаклю беруть вас за вашу пам’ять — а це дуже вразливе місце, і вже ведуть туди, куди їм потрібно, а ви й не спам’яталися, млосно-розслаблені, як знову стали отим гвинтиком у диявольському механізмі «велікой родіни», спроектованому на самознищення — що неминуче й сталося, врешті-решт. І це такий самий точний розрахунок, як у кілера — ви й слова цього раніше не знали, до речі, як не знали про зеківський Біломорканал чи Сандормох, де патологічний убивця в погонах НКВД власноруч розстріляв одразу 250 інтелектуалів — цвіт української культури (а таких Сандормохів було в імперії — не злічити)… Тож це такий самий точний розрахунок, як у кілера з оптичним прицілом, котрий холоднокровно вираховує і напрямок та силу вітру, й відстань, і навіть швидкість руху жертви… З тією лише різницею, що постріл його — це одна лиш мить, а тут упродовж майже півтори години вам потроху вводиться повільно діюча отрута — вірус неприйняття тієї держави, у якій живете (а вона таки не може влаштовувати нормальних людей, і це факт, але нормальні люди розуміють, що причини такого її безславного стану — у недавніх імперських часах), і вже ви добачаєте «фашизм» та «нацизм» там, де насправді йдеться про свободу і демократію, а в тому середовищі, яке насправді провокує дуже потрібне йому протистояння в суспільстві, нацизму, однак, упритул не помічаєте…

Вистава «Про любов… без слів» — це спроба мовою пластики (танцю) та з допомогою максимально впізнаваного та невибагливого музичного ряду розповісти про т. зв. совєтську історію на 1/6 земної тверді, без будь-якої національної прив’язки, бо ж зрозуміло, що все національне у кінцевому підсумку мало стати совєтським, себто російським, адже «нова історична спільнота людей» — совєтський народ — формувалася на основі російської мови, культури та ментальності, й саме на це працювала вся тоталітарна машина. Тому й звучать у виставі такі, з дозволу сказати, «хіти», як «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью», або ось ще: «Все выше, и выше, и выше», чи така ось «незабутня» мелодія: «Утро красит нежным светом» та бравурне «Эх, хорошо в стране советской жить…» та деякі інші, менш ідеологічно спрямовані, але — не українські, звісно, бо не вкладалися у концепцію вистави.… Бр-р-р!... Моторошно стає. На сцені маршують юнаки та дівчата з фанатичними обличчями, якийсь комсомольський вождик милостиво дозволяє музику, яку грає ВІА (були колись такі), а потім вручає «перехідний червоний вимпел», ну і т. д. і т. п. Здається, й самі постановники ставляться до цієї атрибутики дещо іронічно, але вона вже задіяна, вже «грає», підсилюючи ностальгійний мотив, у підтексті якого виразно чути: «Куди ж ви пішли від нас… повертайтеся, разом з нами вам буде краще… адже ми разом переживали історію великої країни — у нас була спільна історія»…

Якщо може бути щось спільного у вершника з конем, тоді так: була спільна історія. Богу дякувати, скінчилася… Тепер у кожного своя, так, як має бути. Але як же без України здійснити мрію про відродження імперії? Тож тепер «лінія фронту» у війні за наші душі (а ця неоголошена війна за Україну триває від 1991 року) пролягає не лише через суспільну свідомість, якою сьогодні безсовісно маніпулюють, а й через душі довірливих українців. А на душу найсильніше впливає мистецтво, ми це бачимо в окупованому й давно вже не українському інформаційному просторі, на душу сильно впливає також і театральне мистецтво.

Молоді актори, треба віддати їм належне, на відмінно впоралися з поставленим перед ними завданням. Вони пластичні й дуже виразні у створюваних на кону образах. Вони працюють на сцені самовіддано й чесно. Хоч і добряче подивували авторів-постановників безоднею своєї необізнаності з матеріалом. Та чи почерпнули вони щось для себе — як молоді (а декотрі й не дуже вже молоді) громадяни незалежної держави, і що саме? Питання відкрите… На прес-конференції, що передувала прем’єрі, молоденька акторка побідкалася: «Я 1990 року народження… нічого не знаю про ті часи». Хотілося заспокоїти: «Твоє щастя, дитино, що тобі випало зростати і жити вже у вільній країні, а не в тій, про яку театр так сумлінно старається розповісти глядачам». Бо таки ж не було кому підказати авторам-постановникам: позаяк дія відбувається в Україні (це засвідчує одна-єдина пісня), то нехай би згадали, що звучали тоді у нас зовсім інші пісні, українські — про Київ, якого не любити не можна, про те, як мати жде свого солдата, пісні Верменича, Поклада… Було їх багато. Принаймні, Володимира Івасюка точно знала вся країна…

Коли ми щодень подибуємо на наших вулицях безхатченків, коли на наших очах обкурюються наркотиками підлітки, коли дивимось на дефіляди путан, коли бачимо, як простий солдат Другої світової змушений продавати книжки, щоби якось вижити (й згадуємо, як «ганялися» за книжками колись), — а все це є у фіналі вистави, то, здається, от-от пролунає сакраментальне: «Такую страну потєрялі!». А позаяк людина дуже важко позбувається шкідливих звичок, то звичка не думати, не замислюватись над причинами зроджує нехіть до такої держави, людина вбачає причину всіх нещасть країни саме у незалежності, у розпаді «велікой родіни». Й ось тут обов’язково, як це заведено, з’являються добродії, котрі підсовують людині нехитрий ностальгійний мотивчик. Не розуміючи, певне, що це слугує інтересам російського агітпропу, відтворює тоталітарні комплекси у свідомості українців. Певна річ, більша частина громадян усвідомлює, що коріння всіх нещасть незалежної держави засягає саме у ту епоху, за якою у цій виставі тужать. На жаль, бачимо у діячів мистецтва нехіть підтримати саме цю частину суспільства. Що й підтверджує нова прем’єра в Українському театрі. Тож якраз авторам-постановникам не будемо казати банальне: з ким ви, майстри культури? Хоча одне уточнення все-таки необхідне: української культури.

Постскриптум безвідносно до України. Їдучи на прем’єру, прочитав у газеті статтю про Емірати. Там у них новонародженій дитині держава кладе на депозит 20 тисяч доларів. Навчання у школі і медицина — безкоштовні. Автохтони працюють на керівних посадах. При одруженні видаються так звані підйомні — 40 тисяч доларів, плюс держава дарує будинок «під ключ» площею 200—250 квадратів, 8 соток землі біля будинку, 2 гаражі. Комунальні послуги — безплатні. Видає також держава автомашину, аби молода пара мала найменше проблем, дається кредит під 2%, через кожні два роки кредит погашається за рахунок держави...

Там ніколи не керувала «червона хунта» з її низькорослими вождями.

Роман КРАКАЛІЯ.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua