Євген Чикаленко: людяність у вимірі часу

Про те, що у Є. Чикаленка це не була разова акція, свідчить хоча б лист до А. Ніковського від 12 березня 1912 року: «Завтра я їду в Перешори; думаю пробуть там з тиждень. Пишіть зараз — коли за Вами вислать коней. Візьміть з собою ковдру, а подушка там знайдеться. Не баріться ж....». У своєму «Щоденнику» від 22 березня 1912 року він занотовує: «...днів на три приїздив до мене з Одеси, теж на відпочинок після екзаменів, Анд. В. Ніковський. Більшу частину часу ми проводили в кошарі, дивлячись на ягнят та козенят..., ми з Ніковським почували себе чудово: далеко від суєти міської, від справ усяких. Я кажу, що ми в кошарі, наче в санаторії якійсь, а він каже, що цей «Кошар-бад» кращий всяких заграничних «Бадів». І справді, посеред овець почуваєш себе далеко приємніше, ніж серед «вовків в овечих шкурах».

У тому ж таки листуванні Євгена Чикаленка з Андрієм Ніковським за період 1908—1921 років, виданого в 2010-у окремим томом, можна натрапити на матеріали щодо перебування в Перешорах в серпні 1911 року видатного українського антрополога, етнографа, археолога Федора Вовка, члена Київської громади, приятеля М. Драгоманова та В. Антоновича. Через політичні переслідування царської влади змушений був емігрувати, у 1879—1905 роках жив у Франції, доцент, потім професор Петербурзького університету, автор близько 200 наукових праць, здійснив численні етнографічні експедиції та розкопки. Одним з його учнів був старший син Євгена Чикаленка — Левко, археолог за фахом.

У своїх «Спогадах» Є. Чикаленко згадує, що познайомився з Ф. Вовком під час святкування ювілею Миколи Лисенка 1903 року у Львові і в подальшому вів з ним листування. У листі ж до А. Ніковського від 31 серпня 1911-го зазначає: «Гостював у мене Ф. К. Вовк, розкопував з Левком могилу (археологічний пам’ятник)... Вовк поїхав прямо в Петербург, а Левко досі розкопує могилу, найшов

8 скелетів, похованих ще в камінну добу». Під час визвольних змагань матеріали цих археологічних розкопок були на зберіганні у ВУАН і мали наукову цінність.

До близьких приятелів Є. Чикаленка належав і його молодший сучасник — письменник, політик і громадський діяч В. Винниченко. Відомо, що в його житті Євген Харлампійович відіграв доленосну роль: він наполіг на його письменницькому дебюті на сторінках журналу «Киевская старина» у 1902 році, саме завдяки йому побачило світ перше оповідання «Краса і сила». Через кілька років, у 1905-у, Є. Чикаленко заклав 500 золотих рублів для тимчасового звільнення українського соціал-демократа з Лук’янів­ської в’язниці після третього арешту в Україні. Винниченко називав Чикаленка своїм літературним хрещеним батьком.

Усе життя і діяльність В. Винниченка проходили під пильним оком Є. Чикаленка. Він мав прекрасну здатність «бачити» людину, тонко і глибоко відчувати її суть. Часто на сторінках щоденника Є. Чикаленка зустрічаються надзвичайно світлі розповіді про відпочинок, ігри, гостювання В. Винниченка у маєтку Євгена Харлампійовича. Перебуваючи у Кошарбаді (так жартівливо називав В. Винниченко хутір у Перешорах), «він викопав собі «фотель» на березі рипи (провалля) за садибою і, сидячи в йому цілими днями, писав на великому листі картону, як на столі. Для моціону ж викорчовував щодня по годині дикий вишник у мене в саду, на якому ми потім посадили персики (бросквини), назвавши ту частину саду «дядьковим куточком», бо до революції Винниченка ми всі в родині, слідом за Івашком, найменшим моїм сином, називали «дядьком»; після революції вже одверто ту частину саду називали «Винниченковим куточком».

Оповідаючи про улюблену гру в скраклі (рос. — городки), Є. Чикаленко подає риси психологічного портрета В. Винниченка: «Винниченко страшенно азартний ігрець і віддається грі всією душею, зо всією своєю страсністю; правда, з таким самим азартом він грає і в «фільки» та й взагалі він все робить з азартом, з страсністю, а не як поденщик. Так само він і пише, так само працює і в партійній роботі...».

Потрібно зазначити, що перебування В. Винниченка у Перешорах протягом двох тижнів 1914 року носило вимушений характер, оскільки він був на нелегальному становищі і змушений був переховуватися під загрозою арешту. В післяреволюційний час їхні шляхи-дороги розійшлися на політичному ґрунті, однак на початку 1920-х В. Винниченко зізнавався Є. Чикаленкові: «Я Вас глибоко шаную та поважаю за Вашу людяність, чулість, за вашу готовність раз у раз помогти всякій людині, чи близька, чи далека вона Вам».

Незважаючи на розбіжності у поглядах Чикаленка і Винниченка на майбутнє України, їхні стосунки підтримувалися до останніх днів життя Євгена Харлам­пійовича. В. Винниченко запевняв, що «навіть політика не може знищити того почуття й відношення, що зросло й закоренилось (між ними) протягом довгих і різноманітних років життя». Відчувається, що В. Винниченко щиро співчував

Є. Чикаленкові, коли той втратив найрідніших людей, переживав за роз’єднаність сім’ї, пропонував йому свою допомогу та зізнавався, що в ті хвилини забув про все і бачив Євгена Харлампійовича «тільки як ту хорошу, дорогу мені людину, що була мені не раз за батька. І як батькові мені всією душею хочеться чим-небудь помогти Вам, полекшити хоч трошки ту болючу вагу, що склало на Ваші плечі загадкове иноді в своїй жорстокості життя».

Надаючи перевагу з краєзнавчих причин Перешорам, втім, не можемо не привернути увагу читачів до гостей Є. Чикаленка на Полтавщині. Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Федір Вовк, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, довірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo» та нарис «Як ми їздили до Криниці». Тут ставилися домашні вистави, що збирали велику глядацьку аудиторію, на які, за словами Ганни Чикаленко, «глядачі — селяни — сходились у великім числі не тільки з Кононівки, але й з сусідніх сіл і сиділи й стояли на лужку перед ганком». А Є. Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладав стільки надій як на опору майбутньої держави.

Наведені приклади неодноразового перебування численних відвідувачів у Перешорах з метою відпочинку на селі засвідчують те, що саме Є. Чикаленко в дореволюційний період поряд з вирішенням інших надзвичайно складних суспільно-політичних питань, можна вважати, стояв біля витоків такого явища на Одещині (за сучасним визначенням), як сільський зелений туризм. І в цій його діяльності легко вгадати такі складові, як споглядання і вивчення природи та навколишнього світу, надання послуг з проживання, харчування, доступних розваг, популяризація місцевих традицій, здорового способу життя та активних форм відпочинку. Інша справа, що за всі роки існування нашої незалежної держави депутати Верховної Ради України всіх скликань так і не сподобилися розглянути відповідний закон, який увів би це світове цивілізаційне явище в правове русло і послугував би адресній допомозі у відродженні села, в тому числі в Одеській області. З огляду на ці обставини можна тільки припускати, наскільки Є. Чикаленко за своїм світоглядом випереджав відведений йому долею час.

А на завершення хотілося б сказати ось що. Минуло майже століття (з 1918-го), як Є. Чикаленко відбув з рідних місць у вимушену еміграцію, востаннє побувавши в Перешорах. Його земний шлях завершився 20 червня 1929 року в Празі. Від родинних будинків у Перешорах, у Кононівці не залишилося й сліду, лише кілька старезних груш та акацій, ним посаджених. Церква, побудована ним на пам’ять про рано померлу дочку Вікторію, давно не служить віруючим. Від неї залишилися похмурі руїни, які по цеглині дорозбирують нині випадкові люди. Перешори вимирають...

Як трагічно пророче сприймаються слова селянина Павла Васильовича Римарчука у листі до Євгена Харлампійовича від 16 липня 1924 року: «Я сознаю і сочуствую Вашому положенію і состоянію, но уви! Казав Шевченко: куди доля верне, туди й треба гнутись. Я не знаю, що це для Вас важко не чуть журжанія власних насікомих та співи разного птаства та шей не бачити своєї рідної сторони, ніякого щирого приятеля й не почуть від його ніякої звістки, це одно щой тюрма при строгій ізоляції».

Про великого новатора-господарника, людину справді енциклопедичних знань, мислителя, громадсько-культурного діяча та мецената забули. Навіть у музеї Одеського державного аграрного університету сьогодні про нього — ні слова, а у бібліотеці того ж вишу, яка заснована в 1921-у на базі фондів Товариства сільського хазяйства Півдня Росії — найбільшої на Півдні України за сільськогосподарським напрямом, не вціліло жодного примірника з його численних брошур. Чи ж заслуговує на таке невігластво і забуття на теренах найбільшої за площею та обсягами виробництва аграрної області держави один з тих, хто рятував людей від голоду і дбав про добробут селян та хліб насущний? Адже він, степовик, як ніхто інший мав право стверджувати, що «український народ невойовничий і не тільки не завойовував чужих земель, а ніколи без чужої допомоги й своєї оборонити не міг, а коли він і посідає тепер величезну територію, то завоював він її не мечем, а плугом». Одещина просто зобов’язана гідно вшанувати пам’ятні місця цієї справді непересічної особистості.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

(Далі буде).