Тисяча й одна операція

…Коли «швидка» доставила до клініки, лікарі виявили високий рівень холестерину і призначили лікування. Але й сам пацієнт був не ликом шитий — давній автор нашої газети, професор одного з одеських вишів Григорій Гончарук завжди прагне й сам докопатися до суті того чи іншого явища, отож і в цьому випадку засів за спеціалізовану літературу та інтернет і з’ясував, що вилікувати гіпертонію та знизити до норми холестерин можна й завдяки дієті та посиленню фізичної активності. Так і вчинив. І самопочуття, справді, покращилося. Але хвороба, як стало зрозуміло потім, не відступила, а лише затаїлася. Й ось вона таки завдала свого вразливого удару. Цього разу лікарі порадили робити операцію. Поки ще не пізно.

Острів надії

У дні, коли Григорій Іванович переживав сум’яття, у клініці хірургії серця і магістральних судин Військово-медичного клінічного центру Південного регіону (раніше — 411-й госпіталь) усе йшло своїм звичаєм. Колектив клініки, очолюваний полковником медичної служби Володимиром Абраменком, невеличкий — усього 17 осіб, але результати його роботи надзвичайно вагомі.

— Ми виконуємо весь спектр операцій, які здійснюються сьогодні судинними хірургами в Україні, — розповів Володимир Миколайович. — На всіх артеріях і венах у повному обсязі. Недавно клініка поповнилася новим обладнанням — апаратом для ендоваскулярних втручань, що дозволило проводити коронографію і коронарне стентування, тобто ще більше розширити види медичної допомоги.

Володимир Абраменко — професіонал високого класу. Якби візитна картка вміщувала детальніші відомості, то в ній би, зокрема, зазначалося. Закінчив Луганський медичний інститут. Пішов в армію. Сповнений найщиріших помислів, написав рапорт з проханням відправити його в Афганістан. Вже й знав, що служитиме в Кандагарі, але обставини розпорядилися інакше: у терміновому порядку був відправлений до групи наших військ у Німеччині. Потім служив у Казахстані і, нарешті, в рідній Україні. Інтелігентна, тактовна, приваблива людина.

Володимир Миколайович щиро переймається долею своїх пацієнтів. «Якби в Україні населення регулярно обстежувалося на апаратах УЗД, — переконаний він, — ми не мали б такої загрозливої картини, яку дає інсульт. Страшну недугу можна було б заздалегідь попередити».

— Скільки у вашій клініці виконується операцій? — цікавлюся у нього.

— Близько тисячі. І сто з них — на сонних артеріях. Це досить багато, якщо порівняти, скажімо, з нашими колегами в інших містах.

— Якими якостями має володіти судинний хірург?

— Щоб зробити операцію, скажімо, на тій же сонній артерії, треба на якийсь час її перекрити. Зрозуміло, що ненадовго. А тому всі рухи мають бути швидкими і точними, тобто слід володіти доброю хірургічною технікою, не кажучи вже про глибокі знання, підготовку і так далі.

— Які проблеми переживає сучасна хірургія?

— Їх не бракує, але чи не найбільшою є дорожнеча витратних матеріалів — протезів, стентів, провідників, катетерів... Самотужки справлятися з цією проблемою було б важко. Але, дякуючи підтримці керівництва центру в особі його начальника полковника медичної служби, кандидата медичних наук Володимира Майданюка та провідного хірурга, полковника медичної служби доктора медичних наук, професора Михайла Каштальяна, ми розв’язуємо найскладніші питання і розвиваємо нові напрямки у своїй роботі. Невипадково колишній госпіталь називають островом надії і зцілення.

— Яка з операцій вам особливо запам’яталася?

— Кожна операція має свої особливості і по-своєму складна. Ось недавно ми успішно прооперували чоловіка в літах, у якого було виявлено рідкісну патологію: велику аневризму (розширення) аорти, яка до того ж якимось чином сполучилася із сусідньою веною. Якби він ще трохи пролежав вдома, то був би приречений на вірну погибель. Ми повернули йому життя. І коли він завітав до нас через якийсь час після виписки, як же приємно було бачити його здоровим і з посмішкою на обличчі!

Момент істини

Тим часом наближався день, коли й Григорій Іванович утвердився у виборі клініки і хірурга. Не покладаючись на першу-ліпшу пропозицію, він шукав обґрунтування своєму рішенню. Ось як про це розповів сам:

— Зрозумійте мій стан. Дехто з колег радив не наважуватися на операцію, посилаючись на долю колеги, який не повернувся живим з Москви після аналогічного хірургічного втручання. Тому я  ретельно, як мені здалося, вивчив можливості низки клінік у різних містах, в тому числі й Одесі. Гріх сказати про них щось погане: як пишуть у характеристиках, всі мають добрий авторитет. Далі я вирішив зустрітися хоча б з однією людиною, яка вже перенесла таку операцію. Але як її знайти? Пошуки привели мене до лікарів — Марини Покалюк та Олени Дунай, які працюють на апаратах УЗД та доплерографії в колишньому шпиталі. Ці дві милі жінки заспокоїли: «Таких прооперованих — скільки завгодно. Живуть повноцінним життям і дякують за те своєму рятівникові». Вони й назвали мені кращого фахівця з таких операцій — Володимира Абраменка.

Володимир Миколайович прийняв мене одразу після чергової операції. Уважно вислухав, усміхнувся і суттєво розвіяв мої побоювання. «По-перше, — сказав він, — ми успішно робимо такі операції й людям старшого віку. По-друге, ці хірургічні втручання для нас — звичайна, буденна справа. Як саме вони проводяться, можете подивитися на плакатах, розвішених у коридорі. По-третє, прошу поговорити з тими, кому вже зробили таку операцію...».

Вийшовши з кабінету, зіткнувся зі знайомим ветераном Петром Аксьоненком, завжди бадьорою і веселою людиною. З’ясувалося, що три роки тому його прооперував саме Абраменко. Каже: «Володимир Миколайович — хірург від Бога». Від інших почув: «У нього золоті руки»…

Коли почалася операція, я міцно заснув. Але мені здалося, що уві сні я почув слова хірурга: «Момент істини!» і відчув, як видаляється злощасна бляшка. Звичайно, я не міг того відчувати. Прийшов до тями, коли до вікна реанімації вже заглядав карий вечір. Медперсонал був поруч і дбайливо допомагав мені повернутися до нормального самопочуття. А вранці прийшов мій рятівник. Я намагався якомога тісніше потиснути його руку і бачив, як на його обличчі засяяла промениста посмішка».

Тисяча операцій — це статистика, одна — це згусток емоцій, сподівань, людської вдячності. Озираючись на своє перебування в клініці, Григорій Іванович безмежно вдячний за допомогу, зроблене добро, чуйне ставлення всім, хто був причетний до його зцілення. Крім Володимира Абраменка, це й начальник відділення Ігор Гончаренко, невропатолог Олександр Гончарук, провідний терапевт центру Олександр Гамма, анестезіолог Вадим Абакумов, а також всі-всі медсестри і санітарки.

Наостанок хотілося б сказати й про те, що час від часу у чиїхось головах виникає намір закрити, перенести чи перепрофілювати Військово-медичний клінічний центр (раніше — 411-й госпіталь), що на вул. Пироговській. Ветерани, військовослужбовці та одесити, які з довірою звертаються до фахівців цього медичного закладу, проти будь-якого подібного рішення. Це відлагоджений роками механізм (не забуваймо, що госпіталю вже йде третя сотня літ), високодосвідчений і дисциплінований колектив. Такі центри, як цей, можна порахувати на пальцях однієї руки. Хай ні в кого не виринає ілюзії захопити ласий шматок землі — громадськість рішуче налаштована відстояти один з найкращих медичних закладів в Україні.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.