Переглядів: 1014

Рідна хата

Стоїть вона, здається, й споконвіків стояла, на пагорбі, посеред села, над лиманом. Моя рідна хата. Коли проходжу повз неї, минаючи, серце, як і колись, прискорено б’ється. Колись — від радощів повернення додому, у теплий затишок. Тепер — від того, що минаю...

Хата-царівна. Такою здавалася вона мені, малій, бо на все нужденне післявоєнне село з обідраними солом’яними стріхами поруйнованих землянок єдина була верхова, з дахом, критим червоною черепицею, що невідомо як збереглася. Бо дибки ставала навколо неї земля від снарядів — ворожих і наших. Весь город і двір був ними поораний. Курник і сарай, у якому колись стояла корова, перетворилися на купу каміння. А хата якимось дивом уціліла, немов заговорена. А ще — погріб навпроти, в якому мама з нами і дві сусідські сім’ї ховалися від снарядів. Втім, яка то була схованка? Так, на волю Божу...

Ким і коли та хата збудована нам, невдячним нащадкам, достеменно не відомо. Бо не звикли ми, як ті, хто жив у хоромах, берегти й вивчати історію своїх предків. Знаємо лише, що із покоління в покоління орали вони землю, вирощували на ній хліб святий та ще ловили в лимані рибу. Лиман у нас — як полотно широке й світле. Чи дзеркало срібне. Про що б не говорили в селі, а його словом не оминуть. Бо ось він, тут, поруч. Милує око в погоду й негоду. І годує, і душу гріє. Інколи й до себе приймає. І не жаль для нього ніяких епітетів.

Так-от, про нашу хату. Мабуть, дід збудував її, як з бабусею побрався. Він — заїжджий, нащадок покоління тих російських солдатів, що турка під Ізмаїлом воювали (Черніков). Потім імператриця Катерина ІІ розселила їх на півдні Новоросійського краю. Бабуся ж — місцева степовичка, лишень з іншого села. Хату їм довелося класти, щоб окремо оселитися молодою родиною.

Дід Наум замолоду служив солдатом в армії государя російського. Як раритет на згадку про той час залишилася нам від нього дуже гарна порцелянова писанка, завбільшки із страусине яйце. Біла — аж світиться. Помальована зеленими листочками, поміж яких розсипані яскраво-червоні квіточки. Такі писанки подарували солдатам від імені государя, коли на Великдень він завітав до їхнього полку. Скільки пам’ятаю, висіла писанка на зеленій стрічці перед образом Миколи Чудотворця. Цим образом мою бабусю Анастасію благословляла її мати (моя прабабуся) до церкви на вінчання. Образ Миколи Чудотворця, написаний на товстій дошці, яку досі не поточив шашіль, — теж раритетний, бо прийшов до нас із далекого вже ХІХ століття. Та й сама хата раритет, родом з того ж століття.

Мала хата дві просторі кімнати з пічкою в кожній і такі ж просторі сіни, що в холодну пору слугували за кухню. Влітку кухня переносилася до сараю. Корову тоді з нього виводили до літніх ясел, а сарай (так у нас кажуть — не «хлів») вимазували рудою глиною й охрою. Там усе літо було свіжо. Пахло коровою й зеленою травою, бо долівку мамині сестри (їх було п’ятеро), щодня міняючи, встеляли свіжою травою. Раз на тиждень мазали глиною. Цей запах корови й свіжого зела, зберігся аж до моїх часів, поки не збудували літню кухню: хоч і цивілізованіше, та прозаїчніше.

На стіні у святковій кімнаті хати, де образ і писанка, висів великий у чорній рамі портрет бабусі Насті та діда Наума. Вона — у білій кофті, чорній спідниці і чорній хустці з довгими китицями. Запнута аж до брів, хоч з виду ще молода. Дід — у чорному піджаку, такого ж кольору штанях і в білій сорочці з косим коміром. Серйозні, майже суворі обличчя. Сидять рівно на високих стільцях. Руки тримають на колінах. Малою я трохи боялася цього суворого портрета і тільки зрідка позирала на нього.

Поряд висів портрет молодих мами й тата. Такий же за розміром, у стилізованій рамі. Це вже кінець 20-х років ХХ століття. У мами — коротка модна зачіска, у тата — хвацькі вусики. Прихилилися одне до одного, мов голубки, і злегка посміхаються. Дивитися на них було приємністю. От вам і різниця між часом і поколіннями, що його представляють. Як зовнішня, так і внутрішня.

На щастя, моя хата не була переобтяжена трагічними подіями. Тут народжувалися на життя діти — шестеро дівчаток й один хлопчик. Звучав дитячий сміх і галас. Дівчат видавали заміж. За тодішніми традиціями весілля грали майже тиждень. Весільний поїзд молодої й молодого був на баских конях із стрічками та квітками, з веселою гармонією та бубном.

Правда, час тоді був прагматичний, тож всі мої тітоньки йшли заміж не по любові, а з примусового благословення суворих бабусі й дідуся. Втім, жили дружно, в шанобі, мабуть, завдячуючи жіночій покірності (таке виховання). Чоловіки несли відповідальність за сім’ю, її благополуччя й забезпеченість. Жінки — за побут, дітей і спокій чоловіків. Не пригадую ні бійок, ні пиятики. Хоч, як і в кожній сім’ї, — не без сварок.

Лиш мої мама й тато одружилися по любові. Та це випало на новий час і дідуся вже не було. Він загинув, продаючи на базарі коней. Убили. То була найбільша трагедія в нашій хаті. Ні, ще раніше улюбленець родини, особливо діда, синочок Павлусь трагічно загинув маленьким: втопився. Дід тоді був у сусідньому селі з якимись справами. Повернувшись, страждав безтямно. У розпачі кричав на дорослих дочок, що не догледіли дитини: краще б вони всі згинули, а Павлусь залишився (на ньому рвалася чоловіча гілка — прізвище Черніков зникало). Такою безмежною була батьківська туга. Бабуся все життя замолювала біду, свій гріх, на діда не сміла підводити очей, коли у роздратуванні починав дорікати: не вберегла. Про цю трагедію повідала мені мама.

Усі діти, яких викохала моя хата, були людьми не героїчними, але порядними. Нікого не скривдили, нічого не вкрали, важко працювали, намагалися добре виховувати власних дітей (з поправкою на час і хист). Вірили в Бога, ходили до церкви. Гадаю, на їхніх душах менше гріха, ніж на наших, що понад сім десятиліть прожили в атеїзмі.

Перше покоління, народжене в святих стінах селянської хати, з вдячністю полишило їх і пішло зводити свої оселі. Доживала тут віку наймолодша з того покоління — моя мама. З чоловіком і дітьми. Хата прихистила нас від війни навіть тоді, коли в ній розташувався румунський штаб, і ми ховалися в погребі від чужих і своїх. Радянські гармати били по ній, як по ворожому осередкові. Святі стіни, молитви бабусі Анастасії та її дочок заступили нас. Хата рятувала нас від голодної смерті у 33-у та 46-у роках, від холодних зим і літньої спеки.

У моїй душі щемким спомином залишилися образи батьків, які доглядали рідну хату, обсаджували квітами, кущами бузку й акаціями, бо тут, на безводді, більш нічого не росло. З двору, як прийшов час, тато з мамою пішли до вічної своєї домівки. Старший брат і сестра звідси ж пішли до батьків пізніше.

Хвилюючи світять мені її вікна, де б не бувала відтоді, як почала спізнавати себе. Й іще світитимуть, скільки Господь відведе часу. Здається, і в засвітах грітимуть душу. Якщо правда, що вона вічна, то вічна й моя домівка.

Зараз хатина прихистила дітей мого брата — працьовиту молодь, що дбає про своїх дітей та онуків, береже пам’ять про батьків і дідів. І хоч традиції у цій хаті вже нові, бо надворі ХХІ століття, і хоч теперішні прибудови не роблять її кращою (нинішнім господарям так зручніше), я ж, ідучи повз рідний двір, бачу тільки головне і вічне (хоч нічого вічного нема) — молоду мою хату, криту червоною черепицею, мій оберіг, що завжди зі мною. Серед двоповерхових котеджів з високими глухими стінами, аби не вгледіли, що діється на подвір’ї, вона виглядає і привітно, й незалежно водночас.

Рідну мою хату видно, тільки-но спускаєшся з траси до села. Видно її з лиману і з сусіднього села на протилежному березі. Я її бачу звідусіль. Бо це вже не хата — це святий образ теплої людської оселі, що малими благословляє нас на гідне життя.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net