Вакансія, або «До столу трудящих»

А може, ті емоції відлетіли разом з туркотінням друкарської машинки під невтомними пальчиками секретарки? Лише коли міняла аркуш — гейби допит провадила:

— Школяр?

— Сказали, що є місце…

— Це відповідь?

— Хочу…

Торохтіння металевих літер та раз-по-раз — короткий лет каретки. Далі знову квапливий шурхіт паперу:

— Друкувався?

— Та… кілька статей в обласній газеті.

— Стате-е-ей?.. В обласній? — з відвертою недовірою.

— Ну… історик водив клас на розкопи за місто… я й написав…

— Інформацію, — уточнила. — Коротку нотатку. Про розкопи, — ще раз уточнила.

Вона скріплює аркуші і зникає за чорним дерматином, цвяхованим жовтими цятками. По хвилі виходить. — Зайдеш за чверть години, — це вже від вішака в кутку. Поволі бере в руки плаща, нараз обертається у його бік: — У школі не вчили подавати жінці верхній одяг?

Стрімголов — туди, а тут черевик — під килимову доріжку. Але встиг долонями — на край столу.

— Фізкульт-ура! — поцінувала спортивне «падіння». — А чому до нас?

— Направлення маю. Від обласної…

— Направлення! — замислено повторила. — Ну-ну! Що ж, хай щастить!

Редактор саме читав ту цидулу. Аркуша з офіційною «шапкою» тримав над столом, у витягнутій лівій руці, пальцями правої притримував за оправу окуляри з однією дужкою. Ота його постава та кілька допитливих поглядів поверх скелець, як і те, що не запропонував присісти, — усе це не виглядало обнадійливо, ба навіть навпаки.

— Полуниці любиш? — Несподіване запитання: не про «папір», яким неабияк пишався, бо засвідчував, що «податель сього» не придибав, так би мовити, «з вулиці», а що скерувала його сюди поважна фахова організація, до котрої, правду кажучи, ще не мав ніякісінької дотичності. Що відповісти? Знічев’я повів очима по кабінетику, що умістився в одному погляді: стіл, на якому згромаджено у безладі якісь папери, книжки, записники, друкарська машинка, чорний телефонний апарат; три верхні полиці книжкової шафи аж прогнулися під вагою рівненько шикованих однаковісіньких томів — золоте тиснення по синьому, припалі пилюкою корінці; з полиць трохи нижчих з острахом позирають угору якісь недбало складені книжки та брошури, — видно, що саме за ними, і то частенько таки, засягає рука господаря.

— То як там з полуницями у нас?

— Ну… вітаміни…— й затнувся, глипнувши на редактора: це ж він у телефонну слухавку, а не до нього.

— Дівчата вже вийшли, кажеш? — провадив далі розмову. — То я пришлю тут хлопчину, — коротко зиркнув поверх окулярів. — Та ні, на роботу проситься, — вже надовше затримав погляд на прохачеві. — Та не треба, ти собі їдь, куди зібрався, дівчата самі про все розкажуть… Атож, ніхто не заважатиме. — Поклав слухавку, випростався у старому чорному фотелі. — Усе зрозумів? Отако вийдеш з редакції, — кивнув за вікно позад себе, — і ліворуч, нікуди не звертай, за чверть години побачиш плантацію по праву руку, там ланка працює. Поговориш з дівчатами, розпитаєш у них все до ладу, що вони ото роблять та навіщо, запишеш усе, але прізвища нехай самі впишуть тобі, цифри перепитуй. Записник є? Нема. — Пошолопав у паперах на столі, видер кілька вже списаних листочків. — Дарую. Продовгуватий сірого кольору записничок — бачив такий у газетному кіоску, але гордо на ньому золотом — назва районної газети.

— Повернешся і напишеш дві сторінки про те, як тут вирощують ранні полуниці до столу трудящих. На завтра не відкладай. Покладеш на стіл у почекальні. Все. — І додав з ледь помітним усміхом у голосі: — З Богом, Парасю!..

…Не завважив, як вимощена горбкуватим камінням центральна вулиця з дерев’яними фарбованими парканами та акуратними шанцями вздовж них непомітно перетворилася на курну польову дорогу, обіч якої пролягла втоптана стежка. Одинока вантажівка прохурчала навстріч, пилюга за нею осідала поволі і довго. По ліву руку сновигав полем туди-сюди ко­лісний трактор — марки його не знав, хоч бачив не раз. Праворуч простяглися рядочками якісь рослинки. Але де ж ті дівчата? Зненацька трохи зоддалік немовби виринули невідь-звідки маленькі рухливі постаті на брунатному тлі, за ними тремтіло сизе мрево. По хвилі дотямив, що то запнуті хустинами дівчата навпочіпки щось ворожать біля отих рядочків. Вряди-годи котрась випростає спину, поправить хуст­ку чи тильним боком долоні обітре чоло. Скільки ж їх? Восьмеро чи й десятеро, а гони он які довгі.

Запримітили гостя, поміж них почався жвавий обмін якимись репліками та жартами, про що — не чутно, та, звісно ж, на його адресу. Згадав однокласниць: такі ж самі галасливі та задерикуваті, а все одно — інакші. Котрась голосно крикнула, показуючи на нього:

— Дівчата, помічник нам прийшов!  Сміх, жарти — без відриву від отого «ворожіння» над рядками. — Та ходіть до нас боржій, лиш не потовчіть нам розсаду.

Рішуче переступив запилюжене лопухове листя, земля м’яко вгиналася під випускними черевиками. Білі грамофончики в’юнкої берізки взорували на нього з острахом. Ступав полем, високо піднімав угору коліна.

— А подивіться лишень, який бузько! — знову котрась із викликом. Квапливо одшукував у пам’яті якийсь дотеп і не міг віднайти.

— То що ви тут робите? — запитав зопалу, коли вже став ближче. Сипонули сміхом — аж наче холодними бризками обдали з голови до ніг.

— Загоряємо!.. — одразу дві чи три на те, і знову сміх.

— А ви з району?

— Я… з редакції газети.

— Кореспондент? — навіть роботу покидали. Та одна по одній задерикувато: — А де ваш фотоапарат? — Сфотографували би нас. — А документ є?

— У мене ось блокнот…

— Блокнот? — обернулась до подруг та, що спитала про документ. — То сідайте й пишіть.

— А… про що писати? — наразі геть забув редакторські настанови.

— Як то, вже й писати нема про що? Ви чули, дівчата? Вже скоро не стане газет. Та як то нема про що писати? Про нашу ланку, про те, як ми вирощуємо ранню полуницю до столу трудящих.

— До столу трудящих? — навіщось перепитав дурнуватим голосом.

— Еге ж! А куди ще!

Тут котрась — пізніше з’ясувалося, що ланкова, себто старша над ними — за­квапила: — Дівчата, час, бо не впораємо й до вечора. Знову поставали навпочіпки та заходились біля отих кущиків, поволі посуваючись уздовж рядків.

— Серйозно, що це ви робите? — нахилився біля однієї.

— Та що-що? Шаруємо.

— Ставайте і ви до роботи, швидше буде! — докинула її сусідка. — У нас тут вакансія. Катруся наша застудилася.

— Я? — невимовний подив у голосі, на обличчі, в усій поставі. — Та я ж не вмію!

— А ми навчимо! — блиснула чорними очима. — Шефство над вами візьмемо. А то бачите: не встигаємо. — І невтямки: всерйоз а чи жартома. Невпевнено став поміж двох дівчат. З правого боку на нього знову стрельнули бистрі очка з-під острішка напнутої над чолом хустини, звідтіль летіли йому навстріч ластів’ячі крильця брівок.

— А… це полуниця?

— Та ви б краще спитали, як мене звати, — випросталась, метка та зграбненька, подала руку: — Настя. — Трохи замащена землею тепла долонька здивувала несподіваною твердістю. Притьмом висмикнула її з його долоні та діловито вказала на місце опріч себе.

— Ставайте оно між мною і Тамарою. І до роботи!

Не встиг присісти, як зусібіч потягнулися до нього дівочі правиці, посипались імена: Мирослава, Марта, Марія, Одарка… Вгамувала всіх ланкова:

— Дайте хлопцеві спокій. Не знайомитись прийшов.

— Та ж він про нас буде писати!..

Але де вже там до писання, коли треба хутко встигати за дівчатами, хоч і пояснюють щось, і показують, що треба робити і як. А все ж подеколи тишком-нишком — та зирк на чорнооку Тамару, а звідтіля чорні очка — блись у його бік. А то лиш бачив гостренький носик, що блищав проти сонця, та закручене пружинкою біля вуха тоненьке пасемце. З-під чорних кілечок тих крапельки викочувались, поблискували на щоці, а вона лише торкалась до неї тильним боком долоні. — А ви після інституту? — спитала наразі, не припиняючи роботи.

— Та ні, я після школи.

— Випускник? — здивувались обидві. Тут всі знов покидали роботу, обсервували гостя з усіх боків.

— Ти диви, майже свій, тільки що міський. — І ми ж випускниці! Крім Олени, — вказали на ланкову. Вона у нас заочниця.

Відтак працювали далі. Дівчата активно допомагали своєму помічникові, а він, сердешний, втрачав останні сили. На плечі наче висадили важенного мішка, руки стали — немовби дві добрячі гантелі, а ніг майже не відчував. Тупо болів поперек — не зігнутись.

— А ну, як там наші справи? — підбадьорливо гукнула Настя. — Якщо втомився, спочинь, ми самі все доробимо.

Хотів запевнити, що все нормально, але тут озвалася ланкова:

— Дівчата, це вже не шефство, так ви його ухоркаєте.

Чорнокоса Тамара весело блиснула очима, ще й докинула: — Може, взяти на причеп? А то потім ходити не зможеш. Правду сказала. Спробував випростати спину, а все тіло — немов чуже, не слухаються ноги, спина, плечі… А найбільше дошкуляв поперек. Ступив крок, другий, а в підошви наче тисячі голочок вп’ялися.

— Дівчата, як будем дякувать помічникові? — то Настя знову. Зненацька вихопилась циганкувата, бистра Тамара:

— А нехай на танці приходить, там і віддячимо, — вигукнула так щиро, що аж зашарілася…

…У порожній редакції сів за відведений йому стіл, увімкнув лампу та підсунув до себе стосик чистого паперу, дбайливо залишений кимось, тицьнув пером у чорнильницю. Рука завмерла над аркушем. Ще не знав, що так буде все життя: завжди рука з пером завмиратиме над чистим папером, й десять тисяч найліпших слів боротимуться за те, щоби стати першим…

Але того вечора всі слова кудись порозбігалися навсебіч. Лише якісь уривки тієї балачки на полі, імена дівчат, кілька незрозумілих термінів поставали в уяві… А ще — чорні очка на симпатичному смаглявому личку. Килимовою доріжкою для наступної думки прослався на папері перший рядок: «Виявляється, що полуниця росте у полі». Ні, це всі знають. Пожмаканий аркуш полетів у куток. «Полунична плантація обіч дороги, а на ній — симпатичні дівчата»… Та сама доля, що й попереднього аркуша…

Маленьке районне містечко закінчувало свої вечірні клопоти, вірним псом влягалася під вікном тиша — пильнувати, щоби ніхто не заважав. Наразі пригадав, що в кишені лежить лист від товариша: кличе в столицю, лиш там, каже, треба вступати. Та не на всякий факультет приймають без дворічного стажу. Заскрипіло далі перо — тепер вже легко та прудко…

Писав другові про полуниці. А коли виклав усе, про що довідався того дня, перейшов до опису дівчат, котрі тут вирощують солодкі ягоди «до столу трудящих» — ця фраза чомусь не виходила з голови: видавалась йому округлою, наче горіх, але висушений на шкрум, немовби аж торохтить у ньому… А найбільше написав про одну чорнявку на ім’я Тамара, у котрої брівки — наче ті ластів’ячі крильця в леті, вона так гарно сміється, а в нього на душі смутно, бо в клубі тепер танці, а він мусить писати свій репортаж про полуниці, яких тут вирощують до столу якихось абстрактних трудящих… Вже не міг бачити — складені на столі руки слугували йому за подушку, а сон був такий глибокий, що й чути не міг, як до кімнати зайшов редактор та обережно визволив з-під ліктя списані аркуші. Читав уважно, раз чи два усміхнувся легенько й так, читаючи, вийшов з кімнати, дорогою вимк­нув світло біля дверей. У себе в кабінеті присів до столу й кілька разів поправив щось у тексті, обережно викреслюючи та вписуючи понад рядками й на полях. У почекальні поклав аркуш в течку з написом «NB!», з настінного календаря над столом зірвав листочок: 1 червня 1960… Ні, звичайно, читачі «районки» не побачили той репортаж — чи той лист до друга — на газетній шпальті. Та все-таки його було оприлюднено: він з’явився на традиційному для кожної редакції стенді кращих та гірших публікацій місяця, як не дивно — у розділі, де кращі, хоч і надрукований був на машинці.

Роман КРАКАЛІЯ.