Нещасливий рейс

Але цього разу було зовсім по-іншому. Коли корабель відійшов від індійських берегів, з Москви отримали радіограму, що судно йде під фрахт (бере вантажі іноземних компаній), відтак взяли курс на Перську затоку, в іранський порт Абадан. Повинні були завантажитися сирою нафтою для італійського порту Генуя. Так мало все відбуватися, та коли ми з фрахтовим вантажем уже наближалися до так званого Африканського рогу, то знову, цього разу з Новоросійська, отримали радіо­граму: у зв’язку з тим, що в районі Суецького каналу триває збройна сутичка між єгиптянами та ізраїльтянами, нам потрібно йти в Середземне море довкола Африки. А це означало, що рейс подовжиться майже на місяць.

Ми знову змінили курс на південь, до мису Доброї Надії. Потім був екватор і невеличке свято, начебто для тих, хто вперше проходив екватор, а насправді, щоб для всієї команди був привід випити і повеселитися. Потім було західне узбережжя Африки. Коли ж пройшли Гібралтарську протоку, настрій у команди був піднесений. Адже нас «чекала» Італія (Генуя) і магазин для радянських моряків знаменитої донни Марії. Але знов не так сталося, як гадалося. З Москви, з диспетчерської, надійшла радіограма: «Следуйте на грецкий остров Сирос, сдача груза в порту Сирос».

Усі три доби, що залишилося йти до Сіроса, команда була майже в «траурі». Острів Сірос розташований в Егейському морі, площа його — кілька квадратних кілометрів, є невеличке містечко і маленький порт з єдиним причалом.

Команда отримала валюту в грецьких драхмах. Та коли після трьох місяців плавання зійшли на берег, нічого з того, що моряки привозили в Союз у шістдесятих, на цьому острові практично не було. Зате всякі вина та коньяки, які наливали в склянки прямо з крана, — дуже дешеві. Ось так і трапилося, що майже весь екіпаж на Сіросі перепив.

У ті часи моряки в закордонних портах ходили групами. У моїй групі були ще штурман та молодий матрос. Пам’ятаю, що після того, як купили сувеніри і прогулялися по містечку, зайшли в якусь таверну. Спочатку пили розливний коньяк, потім взяли пляшку п’ятизіркового, а коли вже були добряче напідпитку, замовили пляшку семизіркового. У таверні стояло кілька столиків, а на сволоці над головами висіли сухі овечі ковбаси. До нас за столик сів сам господар таверни і пригощав нас національними стравами. Говорити нормально ми не могли — він не знав ні російської, ні анг­лійської, а ми не знали грецької. За іншими столиками сиділи кілька чоловіків-греків в овечих кожушках, як в українських гуцулів. Коли ми ви­йшли на вулицю, у штурмана (старшого групи) відмовили ноги, і ми змушені були взяти таксі до порту.

Через добу наш «Московський фестиваль» узяв курс на Союз. У цьому рейсі на судні у нас не було помполіта. Коли я на цьому танкері зробив ще один рейс, до Антарктиди, і зійшов на берег, щоб піти у відпустку, інспектор у відділі кадрів вручив мені... повістку в КДБ.

Ця «контора» в Новоросійську розташовувалася на другому поверсі держбанку, в старовинному особняку. На першому поверсі я показав повістку черговому-сержантові. Він комусь зателефонував і сказав, щоб я піднімався на другий поверх, де на мене чекатимуть. На другому поверсі в коридорі мене зустрів маленький-руденький ро­сіянин з розумними очима і запросив до кабінету. Першим його запитанням було: «Вы догадываетесь, зачем мы вас вызвали?» «Так, здогадуюся, — відповів я. — Це, мабуть, щодо п’янки в порту Сірос». Потім він усе хотів дізнатися, хто з нами пив і чи не були це провокатори. Запропонував взяти номер телефону і повідомляти його про те, що робиться на судні. Причину п’янки я йому пояснив просто й відверто. І що рейс був дуже важким, і що робота в торговому флоті — це не прогулянка на білому теплоході вздовж берегів Криму та Кавказу, і що Москва не добре обі­йшлася з нами, не давши нам заходу хоча б у Гібралтар, повз який ми проходили. Під кінець цей допит перетворився на дружню співбесіду, і ми залишилися задоволеними нашою зустріччю...

...Мені сповнилося 75 років. Пам’ятаю себе трирічним, коли сестра вела мене за руку до погреба, а по вулиці села йшла військова техніка — це німці восени 1941-го наступали на Миколаїв. Пам’ятаю ще румунів, як вони ганялися і стріляли в дядькового собаку. Запам’яталася й весна 1943-го. Співають жайворони. Стою з хлопчиком, на рік старшим від мене. Мама дала мені кусок мамалиги, щоб я по­ділився з Віталиком. Наші батьки спряглися кіньми, щоб посіяти пшеницю, біля підводи багато людей. Я старанно відломив від мамалиги кусень, потім подумав, порівняв обидва кусочки і менший віддав Віталику. Всі дружно засміялися, а дідусь Віталика сказав з цього приводу, що з мене буде, мабуть, добрий хазяїн. Зараз цей «хлопчик» в Одесі і в якомусь вузі великий начальник, а звуть його Віталій Струтинський.

Коли мені було шість років, Червона армія звільнила наш південь від окупації. Але вже в сорок п’ятому я бачив, як виїзна комісія судила людей прямо на полі (під деревами) за невироблений мінімум трудоднів. І це в той час, коли лютував голод. З 1946-го по 1954-й вчився в Основській семирічці. Всі ці роки нас, дітей, заставляли працювати в колгоспі з волами і кіньми. Восени 1954-го з великим напруженням (через райком) влаштувався в училище (ремісниче) № 4, яке через рік стало ПТУ, на Пушкінській, 18.

Після закінчення училища, у 1956 році, мені не відкрили візу (мабуть, як сину «ворога народу»), і я плавав у каботажі поваром (коком) на пароплаві «Черкаси», аж до самого призову до війська. В армії прослужив три роки і два місяці. Потім знову влаштувався на роботу в Чорноморське пароплавство. Весною 1962-го мені відкрили візу, і я пішов у свій перший рейс за кордон. Це був тримісячний рейс до В’єтнаму. Майже шість років працював на різних танкерах закордонного плавання.

У кінці 1968-го танкери перевели до Новоросійська, і я та багато інших українців звільнилися з Новоросійського пароплавства. Весною 1969-го купив в Іллічівську дачну ділянку з невеличким садовим будиночком, працював трохи в Іллічівському порту, потім у Торгмортрансі. Колишня дружина працювала в порту на так званій винбазі. Ця винбаза багатьом в Іллічівську поламала сімейне життя. Я сам ледве було не потерпів «корабельну аварію». Якщо раніше до випивки був не зовсім байдужим, то коли майже щодня жінка приносила по три-чотири грілки вина (а іноді й спирту) — з’явилася залежність. Десь через два роки сім’я розпалася. Жінка невдовзі зійшлася з іншим «любителем» випити, а мені через деякий час за допомогою родичів вдалося звільнитися не тільки від випивки, а й від куріння (тоді ще не було всяких кодувань).

Потім жив у приймах (у приймах добре жити, але потрібно бути слухняним, інакше виженуть). Жив з другою жінкою і її чотирнадцятирічною донькою в п’ятиповерховій «хрущовці». Пізніше відкрився новий завод, і я пішов заробляти свою квартиру, щоб, коли отримаю, жінчина залишилася її доньці. (Як я отримав квартиру, колись напишу окремо, адже це цілий детектив). Колишньої моєї дружини вже давно нема, зі своїм чоловіком повмирали від пиятики. Син мій від першої дружини має трох дітей. Донька теперішньої моєї дружини теж у заміжжі, має доньку.

Усім нашим дітям ми допомагаємо фруктами й овочами з нашої дачі, яку я, як уже згадував, тримаю з 1969 року.

Микола ЛАБУНСЬКИЙ.
м. Іллічівськ.

Від редакції. Колектив «Чорноморки» вітає свого незрадливого читача і дописувача Миколу Григоровича Лабунського із славним ювілеєм — 75-річчям. Здоров’я вам іще на багато-багато літ!