Козацький спадок Анатолія Бачинського

Вперше в українській та світовій історіографії вчений визначив етнічну структуру Усть-Дунайського Бу­джацького козацького війська та довів, що серед його козаків 73 відсотки становили українці, 10,5 — росіяни, 6 — поляки, 4,3 — молдавани і волохи, 2,3 — болгари, 1,6 — серби, а решту — угорці, греки та австрійці. Він встановив, що під час російсько-турецької війни 1787 — 1791 років колишнім запорозьким козакам вдалося відновити свою військову організацію з центром у Дунавцях. Анатолій Бачинський спростував версію про те, що козаками, які привів Т. Гайдабура до турецького війська під час російсько-турецької війни 1806 — 1812 років, були некрасівці. Оригінальним став висновок вченого про те, що Задунайська Січ користувалася досить широкою автономією в Османській імперії. Землі, які відводилися Січі, належали до її відомства і звільнялися від податків, а козаки виконували лише військову повинність. Усю адміністративну, судову, військову владу, а також деякі господарські обов’язки виконували кошовий отаман і старшина.

Анатолій Бачинський також уточнив роль Йосипа Головатого у переселенні усть-дунайських козаків на територію, підвладну Російській імперії; початок формування з цих козаків Дунайського козацького полку, який з 1831 року на теренах Катеринославської губернії утворив Азовське козацьке військо, що проіснувало до 1865-го. Ті запорозькі та усть-дунайські козаки, які мешкали в Бессарабії і на Херсонщині, з 1828 року утворили Дунайське (з 1856-го — Новоросійське) козацьке військо, що проіснувало до 1869 року. Історик провів власне розслідування місії Івана Котляревського як ад’ютанта генерала К. Мейендорфа у буджацькі степи у 1806 році та довів, що той разом з прикордонним комісаром мав забезпечити замирення буджацьких ногайців.

Саме Анатолій Бачинський вперше у новітній вітчизняній історіографії дослідив, що справжніми, «народними», а не «царськими», засновниками Одеси були переважно українці — колишні запорозькі козаки. Можу з впевненістю сказати, що, оголошуючи у «брєжнєвсько-сусловському» 1978 році такий сміливий висновок, вчений міг звернути на себе увагу владних та «компетентних» органів Одеси, які у той час (а, мабуть, і до сьогодні!) перебувають у полоні російських шовіністичних ідеологем та міфів. Після здобуття Україною незалежності вчений знову повертається до цієї ідеї у наукових та популярних статтях «Козацтво і Одещина» («Чорноморські новини», 1994 р., 14 травня) та «Ха­джибей-Одеса і українське козацтво» («Одеса-200: матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста, 1994 р.), що дозволило новому поколінню одеських істориків продовжувати достойно захищати думку про те, що Одеса є нащадком турецько-татарського Хаджибея, а її новими поселенцями на переломі XVIII — XIX ст. стали колишні запорозькі козаки.

Не можемо погодитися з висловленим в одній із рецензій на книгу Анатолія Бачинського твердженням, що вчений належав до «романтичної школи української історіографії». Це чомусь стало своєрідною «модою» серед сучасних істориків — якщо вчений досліджує козацтво, то він обов’язково має бути «романтиком». Хоча це не відповідає дійсності, тим паче щодо оцінки методології Анатолія Бачинського, адже, як зазначав сам вчений у 1994 році: «В історії не існує сьогодні єдиної методології. І слава Богу! Пануюча раніше марксистсько-ленінська методологія не визнавала інших підходів, вона позбавляла науку головного — об’єктивності… На мій погляд, для створення об’єктивної картини історичних подій необхідно враховувати всі чинники: економічні, політичні, культурні, психологічні й інші. Спробу об’єднати їх робить методологія позитивізму, котрої я дотримуюсь. Позитивізм — свого роду центристська політика в науці». Думаю, що між позитивізмом і романтизмом є все ж таки певна різниця.

Хочу завершити тим, з чого розпочав, — з проведення паралелей між біографіями двох видатних істориків сучасності Анатолія Бачинського та Ярослава Дашкевича. Відомо ж бо, що львів’янин був не тільки істориком, архівістом та джерелознавцем, а й невтомним громадським діячем, якому за видатні заслуги було надано почесне громадянство Львова. Так само Анатолій Бачинський як історик, архівіст, джерелознавець та громадський діяч зробив дуже багато для Одеси як культурної столиці Південної України, хоча й не отримав звання почесного громадянина свого міста. Поза тим, окрім почесних звань (нагадаю, що А. Бачинському було присвоєне звання «Заслужений працівник культури») та «матеріальної пам’яті» (на будинку, де довгий час проживав учений, зусиллями рідних та близьких встановлено пам’ятну меморіальну дошку), сьогодні існує багато чого, що нагадує нам про двох великих вчених сучасності — професорів Дашкевича та Бачинського. І це, насамперед, їхній науковий спадок, який втілився не лише в книгах і статтях, але також у поважних історичних школах та численних напрацюваннях їхніх учнів.

Сьогодні при Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова вже 13 рік поспіль за угодою між університетом та Інститутом історії України НАН України існує та успішно проводить свою діяльність Відділ історії козацтва на півдні України на чолі з професором Оленою Анатоліївною Бачинською. Його співро­бітники видають монографії, публікують статті та видають власний часопис «Чорноморська минувшина», що завоював прихильність багатьох науковців та любителів історії. Одеський відділ Науково-дослідного інституту козацтва також бере активну участь у науковому, освітньому та громадському житті Одеси, Південної України та всієї нашої держави й тим самим вшановує пам’ять про видатного вченого-козакознавця, громадянина-патріота Одеси та нащадка козацького роду Анатолія Діомидовича Бачинського. Адже він за 40 років своєї трудової й подвижницької діяльності зробив надзвичайно багато корисного для відтворення правдивої історії не лише козацтва як такого, але українського, болгарського, російського, румунського, турецького та молдавського народів.

Тарас ЧУХЛІБ,
доктор історичних наук,
провідний науковий співробітник
Інституту історії України НАН України,
директор Науково-дослідного інституту
козацтва при НАНУ.