Феномен українства

Козацька доба найбільшою мірою проявила таку чесноту українського національного характеру, як волелюбність. Саме козацтво відігравало роль провідної сили народу, що виборював власну свободу. Підкреслюючи, що козацтво було соціальним станом, Євген Маланюк писав: Острог і Хортиця були бігунами в процесі творення того стану. Острозька біблія (1581 рік) і закурений мушкет недавнього «низов’я» — це могло бути гербом тієї вікопомної доби на переломі ХV — XVI століть».

В Україні завше цінували знання, книгу. Ще англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626) підкреслював: «Книги — кораблі думки, які мандрують по хвилях часу і бережно несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління». Цей період отримав в українській історіографії метафоричну назву «козацьке бароко», який віддзеркалював сам стиль культури козацької доби.

Україна завше йшла назустріч європейській культурі. Це «differentia specifica» (діфференціа спеціфіка) — видова відмінність нашої ментальності. Українській культурі не притаманна аверсія (відраза, нехіть) щодо Заходу. Кожного року до 2000 студентів з України навчалися в європейських університетах.

Західна культура впливала не лише на нашу науку, літературу та мистецтво, а також, що дуже важливо, на суспільний стан. Понад 300 міст України того часу жили за Магдебурзьким правом, тобто існували за принципом самоврядування, були не залежними від феодалів, мали незалежні суди, обирали адміністрацію. Такий стан речей стимулював розвиток промисловості, торгівлі. Одночасно в містах на базі ремісничих цехів виникають братства — національно-релігійні об’єднання. У братствах були бідні та багаті, люди різних політичних та суспільних уподобань. На початку ХVІІ століття у більшості міст України існували братські школи. При церквах та монастирях виникають парафіяльні школи.

1576 року князь Костянтин Острозький заснував Острозьку колегію — перший навчальний заклад вищого ступеня в Україні. У видавництві, заснованому князем Костянтином, першодрукар Іван Федоров видав славетну «Острозьку біблію». Це була перша повна друкована Біблія серед усього слов’янського світу. Великий вплив мали братські школи на загальну культуру українського народу. У братських друкарнях виходили релігійні книжки, переклади з латини та польської українською мовою. В Україні ХVІІ століття існувало 25 друкарень, натомість у Московії — лише одна. Як зауважив історик Микола Аркас, «ці школи зробили те, що українці у ХV, ХVІ, ХVІІ віках були освічені далеко більше своїх сусідів — москалів, татар та волохів, були далеко культурнішими од них».

Братський рух користувався великою підтримкою козацтва, особливо починаючи з гетьмана Сагайдачного. Саме він надавав значну допомогу заснованій 1615 року Київській братській школі при Богоявленському монастирі. 1620-го Сагайдачний вступає разом з усім Військом Запорозьким до братського руху. Він переносить власну резиденцію до Києва. Після перемоги над турецькою армією під Хотином великий гетьман 1622 року помирає від ран та заповідає все своє майно Київській, Луцькій і Львівській братським школам.

«Золотий вік» української культури, як називають ХVІІ століття, був би неможливим без підтримки «Хортиці», тобто козацької республіки, яка зброєю захищала демократичний суспільний лад в Україні. Братства, вся система освіти, міське самоврядування сприяли суттєвому підвищенню рівня самосвідомості українського народу. Саме поєднання фундаментальної освіти та військової звитяги лежить в основі феномена українства.

Можна констатувати, що в тогочасній Україні вже існувало громадянське суспільство — система не залежних від влади організацій та структур, яка забезпечувала демократичний розвиток країни. Громадянське суспільство — це піклування про загальне, громадське, суспільне, державне. Це перехід від біологічного виживання до людського, духовного життя особистості, організації, суспільства, народу. Російська та більшовицька імперії знищили паростки громадянського суспільства в Україні. Останнє українське місто, в якому 1835 року скасували Магдебурзьке право, — Київ. Російська імперія знищувала все українське, комуністична влада знищувала український народ. Енн Епплбом, англо-американська авторка «Історії Гулагу», стверджує: «Сталін знищив українців більше, ніж Гітлер євреїв». Йосип Мандельштам, що загинув у Гулазі, написав: «Власть отвратительна, как руки брадобрея».

1861 року Микола Костомаров у часопису «Основа» друкує статтю «Две русские народности», у якій порівнює українську та російську ментальності. Відмінність між обома ментальностями, на його думку, остаточно формується вже у ХІІ столітті.

Цю різницю Костомаров вбачає у такому:

1. У росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал.

2. Росіяни нетерпимі до чужих вір, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. В Україні ж люди звикли з незапам’ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями.

3. Росіяни — народ «матеріальний», українці прагнуть «одухотворити весь світ».

4. Росіянин мало любить природу, не плекає квітів, «має якусь ненависть до рослин». Українець любить природу, тому й українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості і горя людської душі; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг — усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду.

5. У суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, загальне — над окремою людиною, яка є цілком придавленою, пригніченою. Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), а в українців — добровільна спілка, федерація.

Вольтер у своїй знаменитій «Історії Карла ХІІ» (1729), яка мала шалений успіх у Франції та за її межами, характеризує Україну як країну, котра «завше прагнула свободи й боролася за її здобуття». Й далі: «Однак оточена з усіх боків Московією, Портою, Польщею, вона змушена була шукати протектора і, отже, володаря серед цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище».

У своїй «Книзі буття українського народу» М. Костомаров зауважив: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других — чи був він прежтого паном, чи невольником, або християнин, і були козаки всі рівні.., а їстий українець повинен любити і пам’ятати єдиного Бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею».

Цей індивідуалізм та волелюбство українців призвели, зокрема, до затятого спротиву українців більшовицьким ордам під час громадянської війни 1918—1920 років. Протягом 1920-х та в часи голодомору 1932—1933 років в Україні були тисячі повстань, у яких брали участь сотні тисяч українців. У совіцьких концтаборах більше 50 відсотків політв’язнів були саме з України.

Центр українознавства при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка провів дослідження, аби визначитися, які духовні та соціальні ідеали є найприйнятнішими для пересічного українця. Науковці запропонували респондентам 70 варіантів об’єднуючої ідеї та кілька десятків гасел, котрі можна було б накреслити на державному гербі України. Більш як 82% опитаних підтримали гасло «Од відродження до процвітання: державність, законність, праця, права людини». А майже 85% — обрали формулу загальнонаціональної ідеї «Гідність — розвиток — свобода».

Італійці кажуть: «Fra il dire e il fare c’й di mezzo il mare» (фра іль діре е іль фаре че ді медзо іль маре) — між словом та ділом посередині — море. Для порядної людини тримати слово — це правило: «Il promesso и debito» (iль промессо й дебіто) — обіцянка — зобов’язання (борг).

Я не люблю невнятно говорящих. Невнятно говорящие — это рабы несвободного мира. Вони не вміють дивитися ввіч, уникають виразної відповіді, не мають чіткої життєвої позиції, всіляко хитрують та викручуються, завше намагаються уникнути відповідальності, не здатні бути ані щирими друзями, ані навіть чесними ворогами. Я не люблю старих людей, особливо коли їм 17 рочків.

Лауреат Нобелівської премії, французький письменник Альбер Камю казав: «...паралельно силі смерті і силі примусу є ще одна величезна рушійна сила, що несе в собі впевненість, і її ім’я — культура». Саме культура є тією силою, що може протистояти антидемократичному режиму та спонукати цивілізовану владу до прогресивного розвитку та досягнення гармонії між суспільством і верхівкою країни заради духовного та матеріального добробуту народу.

Демократична та патріотична влада, що діє в інтересах народу, має транслювати історико-культурний код. Антоніна Соломіна-Тягунова, автор цієї концепції, назвала історико-культурним кодом глибинну, фундаментальну ідею, яка лежить в основі національної традиції народу, створює річище національного життя суспільства та країни. Історико-культурний код України спирається на ментальність народу, він формується протягом історичного існування народу, вбираючи в себе те продуктивне, креативне, що дозволяє забезпечити тяглість та безперервність автентичного, першоджерельного національного життя. Транслювання історико-культурного коду відповідає національним цінностям, сприяє гармонізації життя українського народу.

Якщо ментальність — це побутовий рівень, психологія народу, то історико-культурний код — це ідеологія, теоретичний рівень. Історико-культурний код України — це результат зусиль попередніх поколінь народу, всіх його представників, це ключ до розуміння діалектики розвитку національного життя. Це поняття віддзеркалює тенденцію розвитку цього життя, що перетинає сучасність, прямуючи до майбутнього та створюючи тим самим цілісність та безперервність історичного розвитку країни. Кожне покоління або транслює цей код, поглиблюючи та роблячи змістовнішою національну традицію, або віддаляється від нього. Історико-культурний код — це сутність духовного світу українського народу, його автентичність. Зраджуючи цей код, ми втрачаємо власну самототожність, збіднюючи світову цивілізацію. Відхилившись від власного історико-культурного коду після 1654 року, внаслідок втрати незалежності, Україна була захоплена Російською імперію та поступово деградувала, перериваючи шлях свого оригінального історичного розвитку.

Невільна країна — це суспільна деградація: культурна, економічна, політична, де панує примітивність та несмак. Тоді виникають такі «шедеври»: «Взяв дурний дурнувату, / Та не знали, що робити — запалили хату».

Історико-культурний код України, спрямований на відтворення незалежного національного життя, є ідеологією державотворення. Історія України неспростовно доводить, що лише за умов існування незалежної держави наша Батьківщина досягла найбільших успіхів в організації суспільного життя, духовного та матеріального добробуту народу.

Український історик та політичний діяч Дмитро Дорошенко зазначав: «Так, навіть обмежена і неповна форма власної держави, якою була Українська держава кінця ХVІІ віку, дала змогу українському народові, серед тяжких війн та спустошень, розвинути найкращі сторони своєї вдачі й досягти такого рівня просвіти й культури, який сміливо дозволяє поставити Гетьманщину кінця ХVІІ віку поруч із найбільш освіченими країнами Європи». Слід зауважити, що гетьманом України у 1689—1709 роках був Іван Мазепа — наш національний геній. Мазепа — це атлант, який тримав небо, рятуючи Україну від дикунства Петра І та Меншикова.

Люди, що не керуються в житті культурою, керуються біологією.

Культурна людина не може грабувати та красти. Особисте збагачення не є метою інтелігентної людини, бо в її житті домінують духовні цінності. Безмежна гонитва за матеріальними цінностями — це глухий кут для людини та суспільства. «Тому що, де буде золото ваше, там буде й серце ваше», — сказано в Біблії. Ще римляни твердили: «Nihil est tam angusti animi, quam amare divitias» (ніхіль ест там ангусті анімі квам амаре дівіціас) — ніщо так не свідчіть про мізерність душі, як обожнювання багатства.

Українські філософи Григорій Сковорода та Памфіл Юркевич проповідували філософію серця, в якій величезну роль відіграє підсвідомість. Французький мораліст Люк де Клап’є Вовенарг (1715—1747) писав: «Les grandes pensйes viennent du coeur» (ле гранд пансе вьєн дю кьор) — великі ідеї походять із серця.

Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.

(Далі буде).