Євген Чикаленко: людяність у вимірі часу

І все ж наведемо кілька прикладів, що засвідчують неординарність цієї особистості. У спілкуванні, що в Перешорах, що в Кононівці, місцевий люд називав його паном, який обходився з ними «по-людськи», а тому й мав він спокій під час аграрних заворушень. Селянин Павло Римарчук, приятель Євгена Харлампійовича, який багато років служив у Перешорах кучером і підтримував зв’язок зі своїм колишнім землевласником, навіть коли той перебував уже в еміграції, в одному з листів у 1924 році писав: «Не один, т.е. всі бідолашні селяни неоднократно прибігали до Вас з разного рода просьбами і ніхто від Вас не виходив неудовлетворений ні в помочи ні в добрім совіті, а потому каждий честний гражданин, хто тільки знає Вас, считає себе во многом обязаним Вам. Но особинно я Вас так здорово шаную, що Ви все время обходились з своїми робітниками, як своїми рідними дітьми».

Інший, дещо курйозний випадок поважного ставлення селянства до себе Є. Чикаленко наводить у «Щоденнику» (1918—1919 рр.), том 2: «Був, наприклад, я 20.07 (1917 р.) на Ананьєвськім з’їзді селянської спілки. Попав я туди помилково, бо мені сказали, що то буде загальний з’їзд український. Виявилося, що то був тільки селянський з’їзд, на якім мені не хотілося бути, бо тепер селяне дуже ворожо ставляться до панів, але на диво мене на тому з’їзді навіть почесним головою вибрали».

Красномовним також виглядає факт, наведений старшою дочкою Чикаленка — Ганною, яка в «Матеріалах до біографії Євгена Чикаленка», виданих у 1930 році, розповіла: «Вже під час революції, під час однієї української маніфестації в Києві, якийсь пролетарій кинув у бік Чикаленка, що стояв серед публіки: «Бач! І буржуй приволікся в бобровому кожусі!», на що Чикаленко сказав: «Таких пролетарів, як ви, на Україні мільйони, а такий буржуй, як я — один».

Переживши потрясіння революції, Є. Чикаленко залишився оптимістом і після збройної поразки у визвольних змаганнях. Вважав, що Україна й українці отримали для себе добрий урок, який не минеться марно. Селяни під пануванням чужих урядів переконаються, що уенерівський уряд був усе ж кращий. Розділена в той час між сусідами Україна виявиться молоперетравною їжею для окупантів і це не підсилить їх, а тільки послабить. При першій-ліпшій нагоді українці розвалять і Польщу, і Росію. «В результаті держави таки мусять скластися в своїх етнографічних межах і при потребі єднатись у якісь більші федерації чи союзи», — підсумовував він.

Одним з уроків української революції для Є. Чикаленка було його глибоке переконання про детермінованість проблеми земельної власності та незалежності. Україна в революції помилково пішла шляхом Росії, яка трималася громади і вороже ставилася до приватної власності на землю. Натомість генетично українець — індивідуаліст. Він тримається за приватну власність на землю як за найвищу цінність. Тому есерівський експеримент із соціалізації землі був шкідливим для України. Шкідливою була й ставка на безземельного і малоземельного селянина. (Як образно зазначав Є. Чикаленко за приказкою: «Що Іван зробив, те Іван і з’їв»). Останнім непотрібна власність, вони ж не цінують і держави. За власну державу триматиметься і її будуватиме малий та середній власник — «куркуль» і «середняк». Є. Чикаленко писав: «Економічний інтерес вже в перший рік штовхав заможні українські елементи до відокремлення від Московщини в осібну державу, а голота, навпаки, держалася міцно большевицької Росії так само, як за повстання Мазепи вона трималася царської Москви».

Слушно зауважити, що Є. Чикаленко ще у 1917 році радив М. Грушевському та В. Винниченкові «опертись» на цей прошарок-клас. «Великоземельні власники і міські пролетарі — елементи чужі нам, — слушно резюмував Євген Харлампійович, — а середні і дрібні, то виключно наші і при тім найбільше здатні до будови держави, бо вони не мають нахилу до большевизму, руйнування, до «поглиблення революції», прагнуть спокою, можливості працювати, але вони мало свідомі націоналістично».

Провину за невдачі революції Є. Чикаленко, за своєю житейською мудрістю, не квапився складати, як історик Д. Донцов, лише на голови недолугого керівництва. Він вважав, що винуваті не стільки вожді революції, скільки суспільство, яке виявилося нездатним висунути такий провід. Вийшло, що суспільство не було готовим витримати конкуренцію з націями, добре підготовленими до державного життя попередніми століттями історичного існування державних націй. З цього приводу він писав: «Не винні окремі діячі, як Грушевський, Винниченко, Петлюра та інші, а винний грунт, на якому висунулись наверх, дякуючи своїй амбітності. Просто не визріла, не досягла ще українська держава, і сотворити її можна було тільки опираючись на чужу мілітарну силу, а коли та сила розвалилась (через революцію в Германії), то розвалилась і українська гетьманська держава».

Великим розчаруванням для Є. Чикаленка стала політична діяльність М. Грушевського під час революції. Михайла Грушевського він вважав найздібнішим за розумом українським діячем початку ХХ століття. Але коли голова Центральної ради «замість будування дрібнобуржуазної (цікава калька Чикаленка з більшовицької термінології. — А.Г.) селянської держави, став на чолі соціал-революціонерів і голосно в друкові заявив, що Центральна рада покаже світові «зразок соціалістичної держави», Є. Чикаленко побачив, що «московська приказка — «на всякого мудреца довольно простоты» цілком стосується і до пана професора». І далі: «Соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де й погинула наша справа. А дрібнобуржуазна сільська маса, якої речниками були Липинський і К, занадто була неактивною, боязкою, щоб вихопить владу у босяків».

Думки Євгена Харлампійовича про українську державу, селянство і націю, зібрані по крихтах з його листів, спогадів, щоденників, дають змогу зробити висновок про нього як про небуденного й далекоглядного суспільного мислителя. З розкиданих у різних джерелах його влучних і слушних висловів перед нами постає людина, яка міркувала про ідейний та ментальний стан суспільства нарівні з такими тогочасними велетами суспільної думки, як В. Липинський. М. Грушевський, В. Виннниченко, Д. Донцов.

Втім, хотілося б привернути увагу читача до ще одної грані таланту Є. Чикаленка — його органічного відчуття навколишньої природи, степу. На це вже звернув увагу письменник Григорій Гусейнов у недавній публікації «Перешори, Мардарівка...» в часописі «Пам’ятки України», № 12, за грудень 2012-го, спеціально присвяченому 150-річчю від дня народження Євгена Чикаленка. Там він наводить слова одного з авторів газети «Рада», письменника Спиридона Черкасенка: «Він (Є. Чикаленко) любив селян, село, хутір, землю, селянський пейзаж, безмежні краєвиди степу. Не любив міста, хоч був прикутий до нього обов’язками. Але часто, особливо в розпалі приступів свого характеристичного песимізму, говорив: «Набридло все це, й Київ, і ця метушня, і навіть «Рада». З якою втіхою кинув би цю роботу на вас усіх і втік би до себе на хутір, на Херсонщину. Саме там робота починається. Рілля, овечки... Гарно там, інтелігенції немає. Селянин там міцний, суцільний характер і вдача, міцний і суцільний світогляд. Спокійно з ним, затишно, защитно, твердо. Ото наша сила, що врятує нас, як прийде час, а це все... занадто хистке, недолуге якесь. А там — завжди діло, святе, поважне діло».

Та й самому Є. Чикаленку не відмовиш у літературному хисті, особливо, коли це стосується матінки-природи. Ось один з характерних уривків з його «Спогадів»:

«А скільки всякого птаства виплоджувалось на степах: журавлі, веселики, табуни бронзових великих, як індики, дрохв. Перкосів (хохітва, стрепети) завбільшки, як кури, табуни куріпок, а про перепелів і казати нічого. Найсторожкіші з них перкосі та дрохви, рідко кому вдавалося застрелити їх, зате пізно восени, в ожеледь, коли у них пообмерзають крила, їх десятками забивали люди палицями. А наймилішою пташкою мені завжди були жайворонки, ще сніг не зійшов, а вони вже високо в небі, наче висять на невидимій ниточці, виспівують свою чарівну пісеньку, яка була мені миліша за прославлений поетами спів соловейка.

Але найбільше я любив, та й досі люблю місячної літньої ночі слухати оркестр мільярдів степових коників-цвіркунів; музика їхня така чудово-ніжна й гармонійна, що здається, слухав би та й слухав».

Таке багатство натури Є. Чикаленка, його магія душі, доброзичливе ставлення до людей спричиняли до запрошення численних друзів до спілкування на селі, для яких створювалися відповідні побутові умови, пропонувалися доступні розваги. Частими гостями у чикаленківських маєтках були М. Комаров, С. Єфремов, М. Коцюбинський, А. Ніковський, П. Стебницький, В. Винниченко, брати Тобілевичі — І. Карпенко-Карий та П. Саксаганський.

Показовим для підтвердження гостинності Чикаленків став спогад С. Єфремова про його перший візит у товаристві О. Кониського влітку 1898-го до Є. Чикаленка в Перешори. Прибувши у Мардарівку — залізничну станцію, з якої треба було їхати до перешорського маєтку, гості захвилювалися, бо на той час мало знали господарів й остерігалися потрапити в «аристократичну атмосферу» чи то до «якогось занадто бонтонного дому». Однак їхні сумніви розвіяла юрба гостей, побачених на подвір’ї Чикаленків. Тут були знайомі обличчя, і прибулі відчули, що «попали в гостинну, просту й щиру атмосферу, в якій одразу почувалося легко й хороше». Такі відчуття були не лише в С. Єфремова, а й у всіх, хто відвідував Чикаленків.

У своїх «Матеріалах до біографії Євгена Чикаленка», виданих у 1930-ті роки, його старша дочка Ганна писала: «Здається, що найближчою батькові людиною був Ів. Тобілевич (Карпенко-Карий). В їх відносинах було навіть багато ніжності, яку К.-Карий переносив і на цілу нашу родину... Улітку, під час театральних вакацій, Карпенко-Карий приїздив чи в Перешори, чи пізніше в Кононівку з новою п’єсою абощо, а Саксаганський — на полювання, бо йому одному батько дозволяв полювати на своїй землі. Взагалі сам ніколи не полював і не любив, щоб без потреби вбивали звірят і птахів, хіба що вовків на степах, як ті робили шкоду». І далі: «Хоча «Степова людина», батько дуже любив дерево: лісові посадки та овочеві сади як у Перешорах, так і в Кононівці, він пильнував сам. Даючи вказівки садівникам, завжди мав при собі садовий ніж і пилку: там підріже непотрібну гіляку, там назначить, що потрібно спиляти, де треба прив’язати, де підперти, які поробити заходи проти гусільниць та інших шкідників. Ми дуже часто й охоче ходили за ним по саду...»

Саме єднання душевного стану створювало умови для спілкування цих видатних людей Степової України. Адже, як зазначає Ганна Чикаленко: «Часом, але це траплялось рідко, брати Тобілевичі сходились в нас утрьох: К.-Карий, Садовський і Саксаганський, а раз навіть було їх чотири: ще й Петро Карпович, що був колись урядовцем, здається в Акермані. Зовнішньо вони всі чотири мали велику родинну схожість: були величезні, кремезні і на рідкість гарні люди».

Не тільки степ та землеробство наповнювали життя Є. Чикаленка в Перешорах. Зовсім ні. Він був уважний до оточення і мав хист відкривати й підтримувати талановитих людей, навіть у рідному селі. Ось як про це згадував він сам: «Нічним сторожем став у мене Гнат Манастирський. Змолоду він мав такий чудовий голос, що коли було заспіває, пасучи в степу худобу, то люди припиняють роботу, щоб послухати його. Але на старості він так гарно співав, що композитор Я.С. Степовий, який часом гостював у мене, слухав його з захопленням, та й не тільки він, а всі, що гостювали в мене в Перешорах. Небіжчик Степовий записав багато Гнатових пісень, але так і вмер, не надрукувавши, здається, й жадної з них». І трохи далі: «Коли мова зайшла про співаків, то треба згадати і про Трохима Назаровича Собачкина. Син захожого з Московщини муляра і селянки-українки Єлисаветградського повіту, він по скінченні Херсонської с.-господарської школи був присланий у мій маєток на практику. До господарства він не виявив великої охоти, але бувши від природи надзвичайно музикальним, за короткий час вивчився знаменито грати на бандурі, що була у мене. Я подарував йому ту бандуру, добув ноти дум кобзаря Остапа Вересая, записані в 70-х роках

М. Лисенком; потім послав його в Миргород до відомого маляра П. Сластьона, у якого бувало багато полтавських кобзарів і який сам чудово співав історичних дум. Пізніше він вивчив і знаменито співав кобзарські думи, перейняті на фонограф у Миргороді композитором Ф. Колессою і надруковані у виданнях Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові. В результаті з Собачкина виробився чудовий бандурист, про якого якось мій прикажчик Федор Кучерявий жартома сказав:

— Якби Трохимові Назаровичу випік очі, то-то був би кобзар!

Відбувши прапорщиком японську війну, він служив на Херсонщині агрономом, а під час світової, а потім громадянської війни, мабуть, десь загинув, бо з того часу нічого про його не чуть».

Перешори відіграли певну роль у розвитку стосунків Є. Чикаленка з А. Ніковським, згодом українським громадсько-політичним діячем, редактором газети «Рада» (1912, 1913—1914), «Нова рада» (1917—1919), журналу «Основа» (1915), літературознавцем, автором передмов до творів Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького та інших, багатьох публіцистичних нарисів, членом Центральної ради, головою Українського національно-державного союзу, міністром закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Від 1924 року А. Ніковський — співробітник історико-філологічного відділу ВУАН, який зазнав сталінських репресій, після заслання помер від голоду під час блокади Ленінграда у 1942-у.

На момент їх знайомства Андрій Васильович був молодим публіцистом газети «Рада», тоді він ще навчався на історико-філологічному факультеті Одеського (Новоросійського) університету і лише входив в українське громадське життя. З листування з Є. Чикаленком дізнаємося, що влітку 1910-го студент А. Ніковський їздив на Хотинщину записувати місцеві діалекти і захворів на малярію, яка мала в нього тривалу й виснажливу форму, спричинила погіршення фізичного стану здоров’я та нервовий розлад: адже із втратою працездатності руйнувалися і їхні подальші спільні плани.

Для закінчення дипломної роботи Є. Чикаленко запропонував йому безкоштовне проживання в Перешорах, де, на його думку, були всі відповідні умови: свіже повітря, домашнє харчування та спокій. Про це свідчить текст листа Євгена Харлампійовича від 8 травня 1911 року, в якому викладена суть пропозиції: «Якщо Вам потрібний одпочинок на селі, серед природи на свіжому повітрі, то я з радістю пропоную Вам з жінкою оселитись у нас в Перешорах. Дім просторий, сухий; я проживаю в йому тільки кожного місяця днів три, не більше, і тільки під час молотьби сижу тиждень-півтора. Єсть садок, ставок, але купатись краще під душом. Щодо харчів, то трохи кепсько, бо нікому добре варить, і я, коли приїздю, то живу молоком та яйцями. Якби Ви привезли з собою якусь рабу, щоб Вам варила, то Ви матимете весь матеріал харчовий безплатно, а тільки будете собі купувать м’ясо. Станція, почта, базар в 3-х верстах; екіпаж з кіньми до Ваших послуг щодня. При готовій кватирі і деяких харчових матеріалах, Ви прожили б і на тих 20 рублів в місяць (адресна допомога Є. Чикаленка А. Ніковському щомісячно протягом року. — А.Г.) і Вам не треба було б заробляти по газетах, що значно прискорило Вашу працю коло екзаменів, медальної роботи і т.д.»

Про піклування Є. Чикаленка свідчить також лист на адресу А. Ніковського від 18 травня 1911 року: «За Вами буду посилати на Мардаровку щодня з 21-го до 24-го, до поїзда № 8, що виходить з Одеси, мабуть, годин у 2 дня».

Цією пропозицією А. Ніковський скористався, проживши з дружиною кілька місяців у маєтку Є. Чикаленка. А ось реакція гостя на доброзичливість господаря помешкання: «...Ми тут на Купала на Івана мали щастя бачити, як в ставу втопили гильце, чули співи... От де етнографам роботи! ...Наталка (Наталя Дмитрівна, дружина А. Ніковського. — А.Г.) малює, їсть варення і благословляє Бога, Перешори і Вас» (лист А. Ніковського до Є. Чикаленка від 25 червня 1911 року).

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України