Побачення з юністю

Одна з нас — Неоніла (та, що з Тернополя) — була заміжньою, мала квартиру. До неї не раз зазирали однокурсниці. Нашвидку перекусити, розповісти свої дівочі таємниці, «перехопити» три карбованці до стипендії. Не дивно, що, спілкуючись з нами, ще маленька її донька пізніше також стала лікарем.

Елеонора — нині авторитетний фахівець в одній з херсонських лікарень. Два роки тому під час подорожі по Дніпру я ніяк не могла позбутися нападів стенокардії. Зателефонувала Елочці, яка саме кудись поспішала. Та почувши про мій стан, все відклала й примчала на причал. Потім відвезла мене в кардіоцентр. Хіба таке забудеш? Вона завжди вміла відчувати чужий біль, як власний.

Зустрівшись, ми багато про що говорили, згадували тих, з ким разом навчалися. Гордовита Марина завжди мала глибоке почуття власної гідності. Згодом вийшла заміж за сина професора, емігрували до Америки. Досі пам’ятаю їхнє урочисте весілля, але там, за морями, життя родини склалося не надто щасливо.

Дуже я любила однокурсницю Аллу — надзвичайно вродливу, із сяючими очима й довжелезним пишним волоссям. Чуйну й розсудливу. Шкода, що після випускного більше не бачилися...

Коли на кафедрі судової медицини треба було робити розтин мертвого тіла, тут мене виручав тихий, непомітний Леонід. Бо якби мене навіть відрахували, не зуміла б це зробити власноруч.

Мало не перед самими пологами мені довелося складати залік з військової справи. Однокурсники допомагали, чим могли — підсовували шпаргалки, підказували правильні відповіді. Запам’яталися студентські вечірки з пінистим вином по карбованцю п’ятнадцять копійок за пляшку й бичками в томаті. Зате скільки було гумору, пісень, молодої радості!

У нашій групі дівчат було менше, ніж хлопців. Можливо, саме тому вони ставилися до нас по-лицарськи. Найстарший за віком Анатолій був з тих, про кого кажуть «хоч до рани прикладай». Коли щось не так, завжди заспокоював, знаходив потрібні слова. Жив у Крижанівці в приватному будинку. Пізніше допомагав мені лікувати брата. На жаль, раніше за всіх пішов з життя...

Життя розкидало нас по світах, різних куточках. Перші роки збиралися регулярно, надалі — рідше й рідше. І все ж інколи випадала радість зустрічі. Якось, подорожуючи автомобілем, заїхали в Сочі. Як приймав нас мій однокурсник Костя! Саме будувався та й почувався не надто дужим, але все покинув, пригощав нашу родину, водив на екскурсії, розповідав, хто з однокурсників у нього побував. Радів кожному.

Останніми роками хворіє мій чоловік. Тут на допомогу приходить моя однокурсниця, прекрасний лікар Валентина. Здається, вона єдина, хто досі працює. Згадую всіх і думаю: як добре, що колишні контакти не губляться у часі. Напевне, тому, що родом вони з незабутньої юності.

Лілія РЕВУС.
м. Одеса.