Переглядів: 1000

Людяність дорожча за життя

Ми живемо у складний і суперечливий час, коли одні багатіють і вважають, що їм усе дозволено, а інші одержують скупі зарплати і мізерні пенсії, ледве зводячи кінці з кінцями. Але, крім економічних засад життя, існують ще й моральні, які допомагають нам вистояти у цьому жорстокому і часто несправедливому світі, додають віри в те, що, зрештою, все зміниться на краще. Тому проблема людяності особливо гостро постає саме тепер. І кожен її приклад хай додасть нам сил боротися і вірити.

Про історії, викладені далі, мені розповів головний науковий співробітник відділу генетики Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення, доктор біологічних наук, професор, академік НААНУ Адольф Стельмах. Сталися вони в роки війни у Західній Білорусі, звідки він родом.

Історія перша. Білорусь...
Пісні партизан,
сосни та туман

22 червня 1941 року на територію Білорусі ввійшли 50 фашист­ських дивізій, підтримані половиною всіх бойових німецьких літаків. Незважаючи на відчайдушний опір радянських бійців, ворог швидко просунувся вперед і вже 28 червня захопив Мінськ.

Втрати Червоної Армії у Бєлостоцькому і Мінському «котлах» були величезними: 11 стрілецьких, 2 кавалерійські, 6 танкових, 4 моторизовані дивізії. Сотні тисяч бійців потрапили в полон.

Звістка про це гнітюче вплинула на Йосипа Сталіна. Всю вину за провал оборони, у тому числі й свою, він переклав на командуючого фронтом генерала армії Дмитра Павлова, якого разом з групою інших генералів негайно розстріляли. Як згодом стало очевидним, безпідставно — після смерті Сталіна вони були реабілітовані і поновлені у військових званнях.

Поки верхівка оговтувалася від шоку, зумовленого перебігом перших днів війни, народ взявся за зброю сам. Терпіти жорстокий окупаційний режим, безчинства і насилля гітлерівців було понад його сили. То тут, то там як організовано, так і стихійно виникали загони месників. А через рік у Білорусі вже діяла тисяча партизанських загонів. Вони знищували ворожі гарнізони, вели «рейкову війну», навіть контролювали цілі райони.

Якось партизани дізналися, що до Німеччини має прослідувати ешелон з дітьми, захопленими на Смоленщині. Що чекало їх на землях Рейху: концентраційні табори, непосильна праця чи смертельно небезпечні медичні досліди? Було вирішено ешелон зупинити, малих бранців звільнити і роздати жителям навколишніх сіл, яких про заплановану акцію повідомили завчасно.

— У моєї матері Галини Григорівни, — згадує Адольф Фомич, — разом зі мною на той час було двоє дітей. Жили ми тоді у домі діда по батьковій лінії Івана Стельмаха на хуторі Доміново, розташованому серед лісів і боліт за три кілометри від заліз­ниці. У призначений час мати з дідом (батько був на фронті) відправилися до залізниці і взяли до себе в сім’ю ще одну дитину — Василька Кошелєва. Він розповів, що його село спалили фашисти, мати загинула і десь там, серед згарища, залишилася його сестричка Оля.

— У нашій домівці, — продовжує співрозмовник, — нового братика огорнули сімейним теплом і турботою, що потрохи затягувало його душевні рани. Сьогодні, з відстані років, я дивлюся на той епізод і думаю, яка доля чекала б нас, якби про те стало відомо окупантам? Та за один зв’язок з партизанами розстрілювали цілі сім’ї і спалювали хутори і села! За деякими підрахунками, загинув кожен четвертий житель республіки. Однак хіба мою матір могли зупинити будь-які перестороги, коли йшлося про долю дітей? Вона була мужньою жінкою і мала велике і добре серце.

У цієї історії є продовження. Після війни Стельмахи поїхали на Смоленщину, відшукали згоріле село і знайшли там землянку, в якій разом з тіткою жила Василькова сестричка. Це була зустріч, як то кажуть, зі сльозами на очах. Разом оплакали гіркоту втрат, пораділи миру, а, головне, порадилися, як же бути далі з дітьми. Вирішили: хай сестричка їде до братика...

Підрісши, всі розлетілися з рідного гнізда, але нема-нема та й надходять звісточки рідним від рідних.

Історія друга.
Козака несуть,
і коня ведуть,
кінь голівку клонить...

Передусім зробимо короткий екскурс в минуле. Після війни Польщі і Радянської Росії 1919—1920 років у Ризі було підписано мирний договір (1921), за яким у складі Польщі залишилися Західна Білорусь і Західна Україна. Але з часом політична ситуація в Європі змінилася, і в 1939-у в Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. У цьому документі була таємна стаття про розподіл Польщі. 1 вересня того ж року німецькі війська увійшли в Польщу й окупували її. Тим часом Червона армія зайняла Західну Білорусь і Західну Україну. А в Бресті, який став радянським містом, відбувся спільний парад частин Червоної армії і Вермахту, який уособлював дружбу СРСР і Німеччини.

Сьогодні історія Білорусі, як, до речі, й історія України, переживає своє друге народження. Сучасні дослідники послідовно й аргументовано спростовують старі імперські міфи і догми. Про це йдеться, зокрема, у книжках «Забута Білорусь», «Таємниці білоруської історії: історія імперських відносин. Білоруси і росіяни. 1772—1991 рр.» та інших. Зокрема, прояснюється, що приєднання Західної Білорусі відбувалося не під бравурні марші, як це зображувала радянська пропаганда. Начувані про радянські порядки — насильницьку колективізацію, голодомор, терор — люди чинили спротив прийдешній владі, незважаючи на те, що завжди мріяли повернутися до материнської території. За даними НКВС СРСР, з жовтня 1939-го по червень 1940-го у західних областях Білорусі було виявлено і ліквідовано 109 підпільних повстанських організацій, які об’єднували 3231 учасника. Страчено чи запроторено до в’язниці політичних діячів, а також рядових членів партій, у тому числі 90 відсотків компартійців.

Дід Іван Стельмах не брав участі в жодних партіях. Він любив землю, плекав добрі врожаї і дбав про сім’ю. Мав добротний будинок, амбар, хлів, шість корів, жатки, молотарки, вози і сани, ще й бричку на ресорах та упряж із дзвіночками...

У нього було три сини, кожного з яких він мав забезпечити своїм наділом, щоб теж росли хазяями. Для цього він домовився про купівлю 80 гектарів поміщицької землі. Щоб зібрати потрібну суму, взяв кредит у Віденському банку і ще трохи грошей позичив у корчмаря на прізвище Б’ялик. З ним діда єднали давні приязні стосунки.

До речі, корчмар, зі слів Адольфа Фомича, був рідним братом видатного єврейського поета Хаїма Нахмана Б’ялика, який народився і тривалий час жив в Україні, в тому числі в Одесі. У 1921 році, наче передчуваючи наступні трагічні події, Хаїм звернувся до свого товариша Максима Горького з проханням поклопотати перед Володимиром Леніним про дозвіл виїхати за кордон. Прохання було задоволене.

Темою для вірша поета цілком могла стати й ця історія. В роки війни гітлерівці кинули корчмаря, як і тисячі інших євреїв, до концтабору. Дід Іван, хоч і повернув йому ще до війни позичені гроші, почувався зобов’язаним полегшити страждання ув’язненого. Він частенько збирав нехитрі харчі, запрягав у воза конячку і їхав за 10 кілометрів до огородженого колючим дротом табору. Там за допомогою підкупу охоронців, а це були, в основному, місцеві поліцаї, чи в якийсь інший спосіб, примудрявся передавати сидір людині, яка потрапила в скрутну ситуацію. Хоча й знав, якщо про це довідаються гітлерівці, голови не зносити. Але хіба його могли зупинити будь-які перестороги, коли йшлося про долю людини? Він був мужнім чоловіком і мав велике та добре серце.

В черговий раз, коли він поїхав до табору смерті, невиразні передчуття тривоги накочувалися на нього, а тут ще й клята ворона занадилася за ним: «ка-арр» та «ка-арр». «Лети геть!» — пригрозив їй пужалном.

На місці побачив, що всіх охоронців замінено. Це були не люди, а якісь кримінальні елементи, незговірливі і жорстокі. Вони харчі забрали, а діда сильно побили.

Він впав на воза вже непритомним.

...Вірна коняка сама знайшла дорогу додому. Рідні намагалися виходити діда, проте безрезультатно.

Історія третя.
Світ не без
добрих людей

— Мій дід по материній лінії Григорій Русецький, — розповів далі Адольф Фомич, — жив на су­сідньому хуторі Адамарино. Сім’я у нього була велика — семеро дітей, ще й племінниця, але й роботи вистачало на всіх. Коли хтось просився на постій, ніколи не відмовляв — ще одна пара рук не була зайвою та й казанок бараболі не був проблемою.

У війну до них прибився, хто б ви думали, — справжнісінький француз. Звали його, здається, Жан, але це не точно. З’ясувалося, що коли німці окупували Францію, його призвали до війська. А потрапивши на Східний фронт, він не захотів воювати з росіянами і самовільно залишив свою частину. Русецькі увійшли в його становище і надійно приховали від сторонніх. «Рано чи пізно, але війна скінчиться, — міркували вони, — людина залишиться жити і на радість рідним повернеться до своєї Франції».

Крім Жана, сюди попросилися й двоє євреїв — брати Файба і Шмерке. Начувані про нацистську расову теорію, метою якої було винищення так званих «нижчих» рас, вони не хотіли випробовувати свої долі. «Світ не без добрих людей», — справедливо вирішили вони і знайшли таку людину в особі діда Григорія, а разом з ним і прихисток. «Це до мене приїхали родичі», — пояснював він сусідам.

Однак чи треба говорити, яка загроза висіла над Русецьким і його сім’єю? Якби німці дізналися, кого він переховував, то в живих не залишилося б нікого. Та хіба змогли б Григорію Йосиповичу завадити якісь перестороги, коли йшлося про право кожної людини на дароване Богом життя? Він був мужнім чоловіком і мав велике та добре серце.

...У 1944 році радянські війська звільнили від фашистів білоруську землю. До хутора насторозі уві­йшли перші бійці. Побачивши піхотинця із зірочкою на пілотці, Жан не стримався і вискочив з обійстя йому на зустріч. «Комрад! Комрад!» — гукав він, збуджений і радісний від омріяної зустрічі. Але боєць вистрілив йому прямо у розкритий рот, і Жан, як підкошений, упав на землю.

Дід Григорій, на очах якого те сталося, схопив вила і кинувся на солдата. «Як ти посмів його вбити?! — кричав він. — Та цей француз чекав тебе, як найріднішу людину!».

Діда одразу забрали до комендатури. Тимчасом звістка про інцидент миттєво облетіла округу. Збурені люди гуртом вирушили до комендатури з вимогою негайно звільнити Русецького. І нова влада, певно, остерігаючись спалаху непотрібної напруги, змушена були відпустити діда з миром.

На відміну від Жана, Файба і Шмерке не побігли стрімголов зустрічати визволителів і ще місяць-другий не квапилися покидати свій хутірський прихисток. І лише коли ситуація дещо стабілізувалася, палко подякували Григорію Йосиповичу за притулок і турботу та вирушили на пошуки рідних. Наостанок сказали: «Якщо виникне проблема, приїдьте до Мінська і підійдіть до першого-ліпшого єврея та розкажіть про це і все, що було».

* * *

...Йшов 1959 рік. Тодішній очі­льник країни Микита Хрущов, оскільки всі інші проблеми вже були майже вирішені, взявся за укрупнення сіл. Невиправний романтик, він мріяв про створення агроміст, де селяни жили б, як робітники — без будь-якого присадибного господарства, щоб ніщо не відволікало їх від основної роботи в полі чи на фермі. Населені пункти були поділені на перспективні і неперспективні. У розряд других потрапили сотні тисяч хуторів і сіл. Це означало жирний хрест на їхньому розвитку. Що було робити людям, як не зриватися зі старих місць і шукати нові? Більшість з них минули вже й перспективні села і поїхали до міста. Після насильницької колективізації і Голодомору це був ще один нищівний удар по селу. І як у цьому зв’язку не згадати про нову територіальну реформу, за якою в Україні збираються об’єднати райони? Робиться це під гаслом економії коштів на утримання чиновників. А хто зважив на витрати рядових громадян, яким лише за довідкою треба буде і їхати далі, і в черзі стояти довше? А народжувати дітей, а лікуватися?..

Даруйте за цей відступ і повернімося на наш хутір. Коли постало питання про переїзд до перспективного села, Стельмахи замислилися: «А що їм там, власне, робити? Сини живуть у Мінську. От якби до них ближче переїхати...». І тут мати згадала слова Файби і Шмерке: «Якщо виникне проблема...».

Вона поїхала до Мінська. На Привокзальній площі підійшла до продавщиці пиріжків. Розговорилися, і мати розповіла їй про своє бажання.

Продавщиця попросила її зачекати і відлучилася хвилин на 15, а коли повернулася, сказала:

— Йдімо до мене, відпочинете з дороги, а там розберемось.

Далі — зі слів Адольфа Фомича:

— Коли мати прокинулася, був вже пізній вечір. У кімнаті сиділо двоє незнайомих їй чоловіків. Вони попросили ще раз розповісти про те, що привело її до міста. Заспокоївши жінку, сказали: «Їдьте додому і чекайте». І через деякий час хтось подбав про виділення батькам у Мінську ділянки під забудову. В Доміново прибула бригада будівельників, які розібрали новий дім, споруджений по війні батьком із деревини біловезьких вікових сосен, перевезли його до Мінська і допомогли зібрати...

Що не кажіть, а людяність дорожча за життя.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net