Людяність дорожча за життя
Ми живемо у складний і суперечливий час, коли одні багатіють і вважають, що їм усе дозволено, а інші одержують скупі зарплати і мізерні пенсії, ледве зводячи кінці з кінцями. Але, крім економічних засад життя, існують ще й моральні, які допомагають нам вистояти у цьому жорстокому і часто несправедливому світі, додають віри в те, що, зрештою, все зміниться на краще. Тому проблема людяності особливо гостро постає саме тепер. І кожен її приклад хай додасть нам сил боротися і вірити.
Про історії, викладені далі, мені розповів головний науковий співробітник відділу генетики Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення, доктор біологічних наук, професор, академік НААНУ Адольф Стельмах. Сталися вони в роки війни у Західній Білорусі, звідки він родом.
Історія перша. Білорусь...
Пісні партизан,
сосни та туман
22 червня 1941 року на територію Білорусі ввійшли 50 фашистських дивізій, підтримані половиною всіх бойових німецьких літаків. Незважаючи на відчайдушний опір радянських бійців, ворог швидко просунувся вперед і вже 28 червня захопив Мінськ.
Втрати Червоної Армії у Бєлостоцькому і Мінському «котлах» були величезними: 11 стрілецьких, 2 кавалерійські, 6 танкових, 4 моторизовані дивізії. Сотні тисяч бійців потрапили в полон.
Звістка про це гнітюче вплинула на Йосипа Сталіна. Всю вину за провал оборони, у тому числі й свою, він переклав на командуючого фронтом генерала армії Дмитра Павлова, якого разом з групою інших генералів негайно розстріляли. Як згодом стало очевидним, безпідставно — після смерті Сталіна вони були реабілітовані і поновлені у військових званнях.
Поки верхівка оговтувалася від шоку, зумовленого перебігом перших днів війни, народ взявся за зброю сам. Терпіти жорстокий окупаційний режим, безчинства і насилля гітлерівців було понад його сили. То тут, то там як організовано, так і стихійно виникали загони месників. А через рік у Білорусі вже діяла тисяча партизанських загонів. Вони знищували ворожі гарнізони, вели «рейкову війну», навіть контролювали цілі райони.
Якось партизани дізналися, що до Німеччини має прослідувати ешелон з дітьми, захопленими на Смоленщині. Що чекало їх на землях Рейху: концентраційні табори, непосильна праця чи смертельно небезпечні медичні досліди? Було вирішено ешелон зупинити, малих бранців звільнити і роздати жителям навколишніх сіл, яких про заплановану акцію повідомили завчасно.
— У моєї матері Галини Григорівни, — згадує Адольф Фомич, — разом зі мною на той час було двоє дітей. Жили ми тоді у домі діда по батьковій лінії Івана Стельмаха на хуторі Доміново, розташованому серед лісів і боліт за три кілометри від залізниці. У призначений час мати з дідом (батько був на фронті) відправилися до залізниці і взяли до себе в сім’ю ще одну дитину — Василька Кошелєва. Він розповів, що його село спалили фашисти, мати загинула і десь там, серед згарища, залишилася його сестричка Оля.
— У нашій домівці, — продовжує співрозмовник, — нового братика огорнули сімейним теплом і турботою, що потрохи затягувало його душевні рани. Сьогодні, з відстані років, я дивлюся на той епізод і думаю, яка доля чекала б нас, якби про те стало відомо окупантам? Та за один зв’язок з партизанами розстрілювали цілі сім’ї і спалювали хутори і села! За деякими підрахунками, загинув кожен четвертий житель республіки. Однак хіба мою матір могли зупинити будь-які перестороги, коли йшлося про долю дітей? Вона була мужньою жінкою і мала велике і добре серце.
У цієї історії є продовження. Після війни Стельмахи поїхали на Смоленщину, відшукали згоріле село і знайшли там землянку, в якій разом з тіткою жила Василькова сестричка. Це була зустріч, як то кажуть, зі сльозами на очах. Разом оплакали гіркоту втрат, пораділи миру, а, головне, порадилися, як же бути далі з дітьми. Вирішили: хай сестричка їде до братика...
Підрісши, всі розлетілися з рідного гнізда, але нема-нема та й надходять звісточки рідним від рідних.
Історія друга.
Козака несуть,
і коня ведуть,
кінь голівку клонить...
Передусім зробимо короткий екскурс в минуле. Після війни Польщі і Радянської Росії 1919—1920 років у Ризі було підписано мирний договір (1921), за яким у складі Польщі залишилися Західна Білорусь і Західна Україна. Але з часом політична ситуація в Європі змінилася, і в 1939-у в Москві було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад. У цьому документі була таємна стаття про розподіл Польщі. 1 вересня того ж року німецькі війська увійшли в Польщу й окупували її. Тим часом Червона армія зайняла Західну Білорусь і Західну Україну. А в Бресті, який став радянським містом, відбувся спільний парад частин Червоної армії і Вермахту, який уособлював дружбу СРСР і Німеччини.
Сьогодні історія Білорусі, як, до речі, й історія України, переживає своє друге народження. Сучасні дослідники послідовно й аргументовано спростовують старі імперські міфи і догми. Про це йдеться, зокрема, у книжках «Забута Білорусь», «Таємниці білоруської історії: історія імперських відносин. Білоруси і росіяни. 1772—1991 рр.» та інших. Зокрема, прояснюється, що приєднання Західної Білорусі відбувалося не під бравурні марші, як це зображувала радянська пропаганда. Начувані про радянські порядки — насильницьку колективізацію, голодомор, терор — люди чинили спротив прийдешній владі, незважаючи на те, що завжди мріяли повернутися до материнської території. За даними НКВС СРСР, з жовтня 1939-го по червень 1940-го у західних областях Білорусі було виявлено і ліквідовано 109 підпільних повстанських організацій, які об’єднували 3231 учасника. Страчено чи запроторено до в’язниці політичних діячів, а також рядових членів партій, у тому числі 90 відсотків компартійців.
Дід Іван Стельмах не брав участі в жодних партіях. Він любив землю, плекав добрі врожаї і дбав про сім’ю. Мав добротний будинок, амбар, хлів, шість корів, жатки, молотарки, вози і сани, ще й бричку на ресорах та упряж із дзвіночками...
У нього було три сини, кожного з яких він мав забезпечити своїм наділом, щоб теж росли хазяями. Для цього він домовився про купівлю 80 гектарів поміщицької землі. Щоб зібрати потрібну суму, взяв кредит у Віденському банку і ще трохи грошей позичив у корчмаря на прізвище Б’ялик. З ним діда єднали давні приязні стосунки.
До речі, корчмар, зі слів Адольфа Фомича, був рідним братом видатного єврейського поета Хаїма Нахмана Б’ялика, який народився і тривалий час жив в Україні, в тому числі в Одесі. У 1921 році, наче передчуваючи наступні трагічні події, Хаїм звернувся до свого товариша Максима Горького з проханням поклопотати перед Володимиром Леніним про дозвіл виїхати за кордон. Прохання було задоволене.
Темою для вірша поета цілком могла стати й ця історія. В роки війни гітлерівці кинули корчмаря, як і тисячі інших євреїв, до концтабору. Дід Іван, хоч і повернув йому ще до війни позичені гроші, почувався зобов’язаним полегшити страждання ув’язненого. Він частенько збирав нехитрі харчі, запрягав у воза конячку і їхав за 10 кілометрів до огородженого колючим дротом табору. Там за допомогою підкупу охоронців, а це були, в основному, місцеві поліцаї, чи в якийсь інший спосіб, примудрявся передавати сидір людині, яка потрапила в скрутну ситуацію. Хоча й знав, якщо про це довідаються гітлерівці, голови не зносити. Але хіба його могли зупинити будь-які перестороги, коли йшлося про долю людини? Він був мужнім чоловіком і мав велике та добре серце.
В черговий раз, коли він поїхав до табору смерті, невиразні передчуття тривоги накочувалися на нього, а тут ще й клята ворона занадилася за ним: «ка-арр» та «ка-арр». «Лети геть!» — пригрозив їй пужалном.
На місці побачив, що всіх охоронців замінено. Це були не люди, а якісь кримінальні елементи, незговірливі і жорстокі. Вони харчі забрали, а діда сильно побили.
Він впав на воза вже непритомним.
...Вірна коняка сама знайшла дорогу додому. Рідні намагалися виходити діда, проте безрезультатно.
Історія третя.
Світ не без
добрих людей
— Мій дід по материній лінії Григорій Русецький, — розповів далі Адольф Фомич, — жив на сусідньому хуторі Адамарино. Сім’я у нього була велика — семеро дітей, ще й племінниця, але й роботи вистачало на всіх. Коли хтось просився на постій, ніколи не відмовляв — ще одна пара рук не була зайвою та й казанок бараболі не був проблемою.
У війну до них прибився, хто б ви думали, — справжнісінький француз. Звали його, здається, Жан, але це не точно. З’ясувалося, що коли німці окупували Францію, його призвали до війська. А потрапивши на Східний фронт, він не захотів воювати з росіянами і самовільно залишив свою частину. Русецькі увійшли в його становище і надійно приховали від сторонніх. «Рано чи пізно, але війна скінчиться, — міркували вони, — людина залишиться жити і на радість рідним повернеться до своєї Франції».
Крім Жана, сюди попросилися й двоє євреїв — брати Файба і Шмерке. Начувані про нацистську расову теорію, метою якої було винищення так званих «нижчих» рас, вони не хотіли випробовувати свої долі. «Світ не без добрих людей», — справедливо вирішили вони і знайшли таку людину в особі діда Григорія, а разом з ним і прихисток. «Це до мене приїхали родичі», — пояснював він сусідам.
Однак чи треба говорити, яка загроза висіла над Русецьким і його сім’єю? Якби німці дізналися, кого він переховував, то в живих не залишилося б нікого. Та хіба змогли б Григорію Йосиповичу завадити якісь перестороги, коли йшлося про право кожної людини на дароване Богом життя? Він був мужнім чоловіком і мав велике та добре серце.
...У 1944 році радянські війська звільнили від фашистів білоруську землю. До хутора насторозі увійшли перші бійці. Побачивши піхотинця із зірочкою на пілотці, Жан не стримався і вискочив з обійстя йому на зустріч. «Комрад! Комрад!» — гукав він, збуджений і радісний від омріяної зустрічі. Але боєць вистрілив йому прямо у розкритий рот, і Жан, як підкошений, упав на землю.
Дід Григорій, на очах якого те сталося, схопив вила і кинувся на солдата. «Як ти посмів його вбити?! — кричав він. — Та цей француз чекав тебе, як найріднішу людину!».
Діда одразу забрали до комендатури. Тимчасом звістка про інцидент миттєво облетіла округу. Збурені люди гуртом вирушили до комендатури з вимогою негайно звільнити Русецького. І нова влада, певно, остерігаючись спалаху непотрібної напруги, змушена були відпустити діда з миром.
На відміну від Жана, Файба і Шмерке не побігли стрімголов зустрічати визволителів і ще місяць-другий не квапилися покидати свій хутірський прихисток. І лише коли ситуація дещо стабілізувалася, палко подякували Григорію Йосиповичу за притулок і турботу та вирушили на пошуки рідних. Наостанок сказали: «Якщо виникне проблема, приїдьте до Мінська і підійдіть до першого-ліпшого єврея та розкажіть про це і все, що було».
* * *
...Йшов 1959 рік. Тодішній очільник країни Микита Хрущов, оскільки всі інші проблеми вже були майже вирішені, взявся за укрупнення сіл. Невиправний романтик, він мріяв про створення агроміст, де селяни жили б, як робітники — без будь-якого присадибного господарства, щоб ніщо не відволікало їх від основної роботи в полі чи на фермі. Населені пункти були поділені на перспективні і неперспективні. У розряд других потрапили сотні тисяч хуторів і сіл. Це означало жирний хрест на їхньому розвитку. Що було робити людям, як не зриватися зі старих місць і шукати нові? Більшість з них минули вже й перспективні села і поїхали до міста. Після насильницької колективізації і Голодомору це був ще один нищівний удар по селу. І як у цьому зв’язку не згадати про нову територіальну реформу, за якою в Україні збираються об’єднати райони? Робиться це під гаслом економії коштів на утримання чиновників. А хто зважив на витрати рядових громадян, яким лише за довідкою треба буде і їхати далі, і в черзі стояти довше? А народжувати дітей, а лікуватися?..
Даруйте за цей відступ і повернімося на наш хутір. Коли постало питання про переїзд до перспективного села, Стельмахи замислилися: «А що їм там, власне, робити? Сини живуть у Мінську. От якби до них ближче переїхати...». І тут мати згадала слова Файби і Шмерке: «Якщо виникне проблема...».
Вона поїхала до Мінська. На Привокзальній площі підійшла до продавщиці пиріжків. Розговорилися, і мати розповіла їй про своє бажання.
Продавщиця попросила її зачекати і відлучилася хвилин на 15, а коли повернулася, сказала:
— Йдімо до мене, відпочинете з дороги, а там розберемось.
Далі — зі слів Адольфа Фомича:
— Коли мати прокинулася, був вже пізній вечір. У кімнаті сиділо двоє незнайомих їй чоловіків. Вони попросили ще раз розповісти про те, що привело її до міста. Заспокоївши жінку, сказали: «Їдьте додому і чекайте». І через деякий час хтось подбав про виділення батькам у Мінську ділянки під забудову. В Доміново прибула бригада будівельників, які розібрали новий дім, споруджений по війні батьком із деревини біловезьких вікових сосен, перевезли його до Мінська і допомогли зібрати...
Що не кажіть, а людяність дорожча за життя.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206