Нові пригоди українців в Аджарії

Наш шлях завдовжки в тисячі миль пролягав через Чорне море на велетенському вантажо-пасажирському поромі «Грейфсвальд», збудованому в Німеччині у 1988 році і за своїми показниками занесеному до Книги рекордів Гіннеса як найбільше у світі судно класу автомобільно-залізничних поромів. Звісно, ми знали, що подорожуватимемо на най­більшому поромі у світі, але при ближчому знайомстві розміри його просто вразили: 191 метр у довжину на 28 метрів у ширину дозволяють пом’якшити морську хитавицю навіть в умовах шторму, дві вантажні палуби можуть одночасно прийняти 50 ТИРів та 50 вагонів з вантажем. Одночасно пором може розмістити 150 пасажирів, а обслуговує рейс екі­паж у складі 50 осіб.

Високо задерши голову, ми стояли перед трапом, навіть не підозрюючи, що ці 40 сходинок вгору, які зараз доведеться подолати, на цілий тиждень змінять наше життя, а точніше, це буде зовсім інше життя в інших обставинах, таких далеких від того, що відчуваємо щодня.

Щемливе відчуття прощання з земною твердю — і крок назустріч новим враженням, пригодам, невідомим небезпекам, які таїть у собі відкрите море.

На цілий тиждень велетенський пором став нашою рідною домівкою, а всі ми, представники різних ЗМІ країни, більшість з яких були незнайомі до цієї хвилини, стали великою родиною.

Море було матір’ю. Щовечора воно заколисувало нас у своїх ніжних обіймах, допомагаючи заснути. Море шепотіло: спи, дитинко, не бійся, все буде добре, коли страх охоплював усе єство. Небо було батьком. Стало зрозуміло, чому китайці називають небо батьком. Воно велике, воно обіймає і захищає з усіх боків, як батько в дитинстві. Вітер був другом. З ним можна було побавитися, він з’являвся несподівано і так само несподівано зникав. Сонечко було очікуваним гостем. Втім, його жовтавий відбиток завжди був з нами на верхній палубі у вигляді вертолітного майданчика.

Цілком природно, під час довгої морської подорожі наша група плавно розділилася на три течії, які час від часу об’єднувалися, пересікалися, перемішувалися. У морі не працювали мобільні телефони, не було вай-фаю, відтак всі ми, що звикли активно працювати на суші, свій вільний час віддавали дозвіллю та відпочинку. Група сивочолих аксакалів, зібравшись за столом, згадувала минуле часів СРСР. Неподалік за зеленим покерним столом змагалися ті, для кого все життя, — гра. До речі, гра у покер — це чудове заняття для розвитку математичного мислення, психологічної витривалості та можливість невимушеного спілкування.

Окремою групою відділилася молодь віком від 25 до 50, що грала у всі можливі ігри, які хто згадав. Наш ранок починався зарядкою на сонячному вертолітному майданчику, а потім, упродовж дня, «молодих» можна було зустріти і на верхній палубі, де грали у квача, і в ресторані, де ховалися у хованки, і в холі, де танцювали лезгинку разом з грузинськими пасажирами.

Подорож через усе море, майже до турецьких берегів, була тривалою.

Як розповів помічник капітана Сергій Чевирін, постійні пасажири порома «Грейсвальд» — це водії ТИРів, які перевозять вантажі між Грузією й Україною, а також здійснюють транзитні перевезення через українську територію до Росії та Білорусі і через Грузію — на Вірменію та Азербайджан. Із Грузії доставляють фрукти: мандарини, хурму, лимони, а також вина, спирт, коньяки, повертаються з України, навантажені м’ясом, олією, цигарками, обладнанням. Із Білорусі перевозять молочні продукти. Перевозять поромом і худобу.

Окрім далекобійників, «Грейсвальдом» користуються туристи з різних країн Європи та світу, які прагнуть відвідати Грузію.

Зазвичай подорож з Одеси до Батумі триває близько двох діб. Цього разу через необхідність заправки паливом наш маршрут проліг через російське місто Туапсе. Стоянка на рейді поблизу російського курорту в очікуванні російських прикордонників була надто довгою — 36 годин. Гірські краєвиди Туапсе надовго запам’ятаються українським журналістам, тож коли ми вирушили знову у відкрите море, радості не було меж.

Пізно ввечері яскравими вогнями зустрічав Батумі. Було дуже приємно, що об одинадцятій вечора на нас чекали представники уряду Аджарії. Без жодних зволікань ми сіли в автобус, і почалася незабутня екскурсія по нічному місту, в якій нас люб’язно супроводжували представники уряду Іраклій Тчеішвілі, Давид Горгіладзе та Іраклій Беридзе.

Здавалося, що ми потрапили у казку. Навколо — дивовижні будинки, споруди, які вражали уяву. Просто на пляжі височіла фантастична башта грузинського алфавіту, одного з чотирнадцяти світових алфавітів, яким пишаються громадяни Грузії. 130-метрова споруда стрічками обіймає всі 33 літери грузинської писемності і є конструкцією, схожою на клітину ДНК. Піднявшись ліфтом, можна потрапити в оглядову башту, звідки видно не лише все місто, але й турецькі береги. Тут розташований ресторан, обсерваторія і телестудія.

Ми милувалися містом і дивувалися водночас. Ті, хто бував тут раніше, не могли впізнати старий радянський курорт Батумі, в якому було практично єдине місце для прогулянок — набережна. За останні роки грузинський уряд вжив безпрецедентних заходів для розвитку туризму, і в старому місті завирувало нове життя. Нас зустрічали будівлі незвичайних форм і конструкцій, як-от Будинок юстиції у вигляді перевернутої пляшки. Завдяки гідним умовам, які створила влада Грузії для ведення бізнесу, у Батумі з’явилися новітні готелі світових брендів «Хілтон», «Кемпінскі», «Шератон», «Редіс­сон Блу». Старовинні будівлі, наприклад, Батумський центр мистецтва і музики, були відреставровані й почали нове життя...

Кілька днів тому ми вирушили з України, де було досить прохолодно, а в Батумі температура повітря вночі добиралася до 30 градусів. Теплий вітер гуляв містом, і ніч не приховувала, а навпаки, ще більше допомагала побачити його красу. Ми вийшли на Пьяцца Батумі — одну з найгарніших площ у Грузії. Незвичайна архітектура будівлі з художніми розписами, мозаїкою та вітражами — дуже елегантна, вишукана, і хоча її спорудження завершилося у 2010 році, тут уже побували такі світові знаменитості, як Пласідо Домінго, Стінг, Кріс Ботті, Мішель Легран, і, звичайно, частою гостею тут була Тамара Гвардцителі.

Кілька років тому на невеликому озері Ардаган, що у Батумі, було чутно лише квакання жаб. У 2009-у тут запрацювали фонтани, що танцюють. Коли із струменів води почали сипатися квіти, виникати фігури музикантів та танцівниць, ми також влаштували біля фонтанів нічні танці. Тут завжди чимало молоді, туристів, які із задоволенням спостерігають за захоплюючим шоу.

Яким має бути пам’ятник коханню? Адже відчуття любові важко передати у камені — вона не статична, вона щоразу інша… Грузинський скульптор Тамара Квесітадзе по-своєму відповіла на це питання. Її восьмиметрова скульптура «Алі та Ніно» у вигляді чоловіка й жінки, які щомиті змінюються, виграють різними кольорами і танцюють, то наближаючись, то віддаляючись, — це справжній пам’ятник любові у всіх її проявах: взаєморозумінні, прийнятті, вдячності… Ми довго й захоплено милувалися таємничою скульптурою, яка стала у Грузії символом не лише любові, а й об’єднання Європи та Азії.

Завершували нічну подорож на одній з найвищих точок міста — у ресторані «Супутник», звідки, як на долоні, було видно Батумі.

Наш люб’язний гід Іраклій Беридзе взяв на себе обов’язки тамади, лунали прекрасні слова вітання, вдячності до гостей, до батьків, до наших народів, які об’єднує безкрає Чорне море. Грузинська гостинність не має меж… Втім, наближався ранок, і після двох годин сну на нас чекали нові зустрічі, нові враження, нові пригоди…

Ольга ФІЛІППОВА.

Одеса—Батумі—Одеса.

(Далі буде)