Переглядів: 1238

Євген Чикаленко: людяність у вимірі часу

(Краезнавчий аспект)

З нагоди 150-річчя від дня народження Євгена Харлампійовича Чикаленка — активного учасника україн­ського національного руху кінця ХIХ — початку ХХ століть, громадського і культурного діяча, відомого мецената, видавця першої на Наддніпрянщині щоденної української газети «Рада», популяризатора україн­ського слова — група молодих істориків Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова видала торік цікаву книгу «Євген Чикаленко в процесі україн­ського націотворення».

Я ж хочу привернути увагу читачів до цієї яскравої особистості під дещо іншим кутом зору — з позицій сучасного краєзнавства Одещини, а саме як до визначного аграрія, чий внесок у розвиток степового землеробства все ще залишається неналежно оціненим. Тим більше, що творча спадщина самого Є. Чикаленка, автора «Розмов про сільське хазяйство», «Спогадів» (1861—1907) та «Щоденників», які в наш недавній час видані у трьох томах, дає можливість ґрунтовніше ви­світлити ці питання в умовах сьогодення. Слід також зауважити, що власний достаток та економічна незалежність, а також особисті цінності та широкий світо­гляд створювали основу для активної громадської діяльності одного з фундаторів Товариства українських поступовців, української «Громади» у Петербурзі, члена одеської та київської «Громад», ініціатора численних заходів з метою політизації українського руху.

Перш за все потрібно зазначити, що Євген Чикаленко — наш земляк: народився 9 (21) грудня 1861 року в с. Перешори тодішнього Ананьївського повіту Херсонської губернії (нині Котовський район Одеської області) в поміщицькій родині. Дитинство провів у селі, в широкому родинному колі, спілкуючись у побуті українською з однолітками з простих селянських сімей. Оскільки спільне життя батьків не заладилося (вони ро­зійшлися), Євгену разом з братом та сестрою доводилося часто відвідувати матір, яка оселилася в Ананьєві.

Початки освіти здобув у місцевого сільського священика, а потім у приватному пансіоні в Одесі. Далі, з вересня 1875 року, було Єлисаветградське вище реальне училище 1-го розряду, яке мало репутацію одного з кращих освітніх за­кладів краю. У цьому училищі за однією партою з Євгеном сидів Панас Тобілевич (майбутній артист Панас Саксаганський). У родині Тобілевичів юний перешорець стає своєю людиною і, таким чином, опиняється в самому епіцентрі активного громадського життя повітового міста і проводить у колі української інтелігенції цілих шість років, аж до свого від’їзду в Київ, а потім і в Харків. Адже будинок, у якому мешкав брат Панаса — Іван Тобілевич (згодом — драматург й актор Карпенко-Карий), був осередком культурного життя Єлисаветграда. Частими гостями в Тобілевичів були подвижники української сцени Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський, подружжя Русових, Олександр Тарковський (дід знаменитого кінорежисера Андрія Тарковського), лікар Панас Михалевич, людина, близька до Михайла Драгоманова. Усі ці знайомства відіграли неабияке значення у формуванні світогляду майбутнього суспільно-культурного діяча.

Один з багатьох проявів цього впливу можна знайти в «Спогадах» самого Чикаленка, де він у ранній період свого життя, зокрема, зафіксував: «Літні канікули я проводив в Перешорах. Того літа я записав багато пісень, приказок та незнайомих слів, кузина Настя теж записала багато від дівчат та бабів, і ми той матеріал потім передали до «Київської Старини», а пісні пізніше видало видавництво «Вік», як я вже казав, окремим збірником». Результатом цієї роботи може також пишатися громада Одеси, адже саме тут пізніше вийшла друком невелика і в наш час надзвичайно рідкісна книжечка — «200 найкращих українських пісень (Уложив Є.Чикаленко)». — Одеса. 1897. — 168+5 с.

1885 року Є. Чикаленко закінчив навчання на природничому факультеті (агрономія і зооветеринарія) Харківського університету. За зв’язки з національно налаштованою українською інтелігенцією, а він був діяльним в українській студентській громаді і в драгоманівському радикальному гуртку (керівник В. Мальований), був заарештований (1884). За збігом обставин і завдяки обережному поводженню на допиті отримав досить легке покарання: його було віддано під явний нагляд поліції на п’ять років із забороною проживати в Одесі, Києві, Харкові, Петербурзі та Москві.

Чикаленко обрав для помешкання родинний маєток у Перешорах, куди переїхав з молодою сім’єю у травні 1885-го і де почав ґрунтовно займатися сільським господарством. Тут для нього почався новий період життя. Він не міг листуватися з друзями, виїздити будь-куди без дозволу влади, а відтак не залишалося нічого іншого, як повністю поринути у господарські справи. Майже десять років проживав він у селі, перші п’ять — безвиїзно, під явним наглядом поліції, а коли термін скінчився — під таємним. У Перешорах користувався великою любов’ю, довірою і повагою місцевих селян. Продав односельцям частину землі, подарував будинок під школу і найняв учителя, заснував селянське кредитне товариство, якому спочатку теж матеріально допомагав.

На той час батько вже помер, а після смерті дядька в 1890-у Є. Чикаленко став повноцінним господарем у Перешорах і почав хазяйнувати в родинному маєтку самостійно. Експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях.

Які ж складові стали основою успішного ведення господарської діяльності? Передусім — сімейні традиції. Адже в «Спогадах» автор зазначає: «Дід провадив велике скотарське господарство, мав багато коней, скоту, а особливо овець; у мене аж до 1918 року тягнувся дідів завід сірого українського скоту, овець та степових коней з домішками інших рас».

Загальне враження від обсягів та способу господарювання у тогочасному селі справляє такий запис Євгена Харлампійовича: «Господарство в Перешорах проводилось велике: орало двадцять волових плугів, та з півсотні бичні; доїлося 25—30 корів, то рогатої худоби було всього до двохсот штук; табун коней більш як півтори сотні штук; до тисячі овець, кодатих волоських, та півсотні місцевої породи свиней. Завід коней, рогатої худоби та овець тянувся з діда-прадіда, але проводився без всякої системи, без відповідного бракування та добирання, а через те потроху переводився і мало чим відріжнявся від селянського. Господарство проводилось теж старинними рутинними способами, і дядько не дозволяв заводити ніякої новизни».

Проте особиста кмітливість та спостережливість Є. Чикаленка брали гору, особливо коли це стосувалося перебування на природі чи в господарському середовищі. Ось один з багатьох епізодів дитинства, про які він згадує: «Зранку, поснідавши молочною локшиною чи затіркою або молоком з рижом і взявши з собою по шматку калача з маслом чи салом, ми з братом рушали до овець...». І далі: «Особливо втішно було дивитись на маленьких ягнят, коли вони зберуться всі гуртом гратись та бігати. Наче діти; а ще втішніше козенята, коли вони підскакують і виробляють ніжками всякі піруети; недурно чабани називали їх чортенятами». В іншому місці «Спогадів» зазначає: «Я кожну скотину, кожну коняку знав в обличчя, а особливо дивував я чабанів тим, що пізнавав багато овець, хоч вони були однаково білі, без усяких одмін, але у кожної з них був свій індивідуальний вираз, як і в людей, чого чабани не помічали...».

Цікавими є замальовки Чикаленка про перебування на ярмарку за дитячих років у Балті. «Днів три ярмаркуємо, ночуючи на возі. Ярмарки в Балті тоді були величезні, навіть з Криму татари нагонили коней, верблюдів; а що наганялося скоту, овець, то оком не скинеш. З Балти привозилось на ввесь рік цукру, чаю, кофію та всякої бакалії». Важливі й такі деталі: «...дорогою додому ми заїздили до овець, волів, що паслись і ночували у степу...», а «У возовицю дядько мене не відпускав від себе, і ми з ним цілі дні проводили на току — я відгрібав колосся, держав воли, обгонив їх від мух, щоб вони стояли смирно...».

Важливим для формування поглядів молодого Чикаленка на життя було сприйняття простих селян і їхніх дітей як рівних собі. У «Спогадах» є такі рядки: «За свої дитячі роки я так сприятелювався з пастушками, перешорськими хлопцями, що з деякими з них, наприклад, з Никанором та Леоном Хилюками, Павлом та Василем Клембащуками та іншими до старости зостався в якнайкращих відносинах. Незважаючи на велику різницю в соціяльнім становищі та освіті».

Певний господарський досвід на своєму життєвому шляху Євген Чикаленко отримав під час навчання в Єлисавет­граді, відвідуючи хутір Карпенка-Карого в селі Кардашовій (тепер хутір Надія). Як він потім згадував, «...я по дорозі в Перешори щоліта заїздив до Карпенка-Карого і там разом з ним працював тижнів зо два, а тоді вже їхав у Перешори. До К.-Карого заїздив не тільки я один, а багато наших молодих приятелів; найчастіше бував там тоді офіцер М. Садовський».

Згадує Є. Чикаленко і про певні тенденції, які ставали модними під впливом окремих особистостей. Зокрема, зазначає: «Під впливом статей в «Отечественных Записках» проф. А. Енгельгардта, висланого з Петербурга жандармерією в свій маєток на Смоленщині, багато інтелигентних людей взялося за працю на землі власними руками. Певне, й К.-Карий під цим впливом, а може, й самостійно, увесь час своєї відпустки працював, як справжній селянин». Про ці ж обставини роботи і спілкування на селі повідомляв далі у «Спогадах»: «Літом, ще перед приїздом у Перешори, я поїхав в Єлисавет, а відтіля на хутір до К.-Карого, де зібралося кілька товаришів по нашому гуртку — Волошин, Грабенко, Левицький, ми працювали на полі та розмовляли, розмовляли...».

Життєвий багаж сільськогосподарських знань у Чикаленка суттєво поповнився у Харкові під час навчання на природничому факультеті. Зокрема, він згадував: «Охоче й пильно я студіював під керуванням лубенського українця, професора агрономії Зайкевича спеціяльно сільське господарство у всіх його галузях. Під проводом професора ми гуртом кілька разів їздили оглядати найкращі господарства, як-от Харитоненка, Кеніга на Харківщині, Карлів­ську Кочубея на Полтавщині та ін. Бачачи, що я володію українською народною мовою, проф. Зайкевич замовив мені скласти популярну брошурку для народу про культуру кукурудзи, що я й зробив; не знаю, може, вона була складена дуже примітивно, чи з інших причин, але вона світу не бачила, а мені ніяково було за неї спитати у професора Зайкевича». Допускав автор також думку про те, що «вона десь загинула в цензурі».

Може, саме за таких обставин у Євгена Чикаленка викристалізувалося переконання про нащадків запорожців, і про те, що «і з того виробився тип степового українця, який грав і ще гратиме величезну ролю в історії України». Сам він також безперечно був добрим психологом, який з повагою ставився до людей праці. Мужніючи як кваліфікований фа­хівець й організатор, зазначав: «З селян, яких я добре знав ще змалечку і з якими завжди був у добрих відносинах..., отак періодично служили у мене напр. Феодосій Клембищук, Степан Одайник та інші. Розумні, тверезі, працьовиті, були вони у мене за старших робітників... Багато було просто невсипущих господарів, наприклад, Никанор Хилюк, Василь Дехтяренко, Микола Бурденюк, Федір Кучерявий та ін., що каторжно працювали день і ніч. Такі, засіваючи багато хліба на орендованих землях, добились достатків і покупили потім по десятку й більше десятин землі і поробилися «куркулями».

Чикаленко, перебуваючи під наглядом поліції в Перешорах, використовував свій вільний час, особливо взимку, для «вичитування з книжок та часописів». У своїх «Спогадах», зокрема, так згадував про ту пору: «Коли я сидів безвиїзно п’ять років на селі, то віддавався господарству всією душею, можна сказати, з запалом. Мене цікавила притім найбільше не матеріяльна сторона, а бажання поставити своє господарство зразково, добитись побільшення врожайности. Заведення кращої худоби, коней і т.п. і тим впливати на поліпшення селянського господарства своєї округи. Бажаючи облегшити працю робітників, я позаводив у себе в господарстві американське знаряддя».

Саме тоді його увагу привернула праця професора Петербурзького лісового інституту П.А. Костичева «О борьбе с засухами», напрацювання якого, «що цей талановитий мужицький син міркував тільки теоретично», він вирішив перевірити на практиці. З цією метою завів окремі невеличкі шматки землі, які використав для досліджень. Почав експериментувати на власній землі з так званим чорним паром — способом обробітку землі, який сприяв боротьбі з посухою та збереженню вологи. Його успіхи в цьому були настільки вражаючими і набули такого розголосу, що Перешори кілька разів для огляду господарства відвідували делегації експертів з міністерства хліборобства, а згодом за досягнення в галузі агрономії Є. Чикаленка нагородили золотим нагрудним знаком.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net