Непогасний вогонь одержимості
І. Вогонь у всьому — як від всього тінь!..
Це мав бути перший рядок вірша «Вогонь» з моєї крихітної збірки поезій (25 сторінок) під цією ж назвою — «Вогонь» (Одеса, Маяк, 1975). Редактор Олекса Гнатович Шеренговий (добра, щира душа, котра вже нині в емпіреях) тоді, посміхаючись, каже: «Стасе, по-твоєму, і марксизм має тінь?». Я відповідаю: «Має». Йшов 1974 рік. Олекса добре розумів, що з моїми наївними поглядами можна вскочити в неабияку халепу. Тому усім своїм авторитетом переконав мене, що треба знайти щось більш нейтральне... Рятуючи нездогадливого молодого поета, він замінив той перший рядок. Не пам’ятаю його. Та й не хочу. Бо той мій перший рядок — вогонь — і досі стримить у душі. І все життя відтоді і дотепер (вже сивої людини) підтверджує: таки ж «вогонь у всьому — як від всього тінь». Та вдала перша знахідка виявилася на диво живучою, може, й пророчою. Але Олексі Гнатовичу я вдячний і за те, що вберіг мене від можливого чорного кадебістського ока, і сприяв тому, що в цілому вийшла доладна книжка. Вона зібрала п’ять рецензій. Це ж треба!
Що то значить молодість! І тепер дивуюсь, скільки таємниць ховає вона в собі. І як шкода, що підлувате життя так нещадно побило морозами той буйний щирий цвіт, понищило вагомий плід, котрий упав дочасно. Це знають усі мої побратими-шістдесятники... Та знаємо: рідко хто був одержимий зберегти той вогонь людяності і чистоти, що довірливо несла поміж люди щира юнацька душа. Побито, знищено, залякано, затуркано у радянській катівні: поетів, прозаїків, архітекторів, вчителів, агрономів, учених, музикантів, співаків, художників — синів і дочок землі прадавньої — України.
Тяжкий відгомін того лиха бачимо і тепер. Не стала на повний зріст могутня українська людина. Зрабилась, зманкуртилась, змалоросійщилась; та й досі підтанцьовує перед недолугими московськими пролазами, котрі, обікравши душу нашого народу, хочуть і землю вибити з-під наших ніг, аби вже відправити шляхетне українство на Той світ. Еге ж. Вам, лакузи, там ніколи не бути — нащадкам московського ярма. То вирішили ви бодай Тут пороскошувати на щирих чорноземах наших. Не вийде. Бо живі і вічно будуть жити оті одержимі, котрих, може, й небагато, але то якраз та опара, без якої не печеться Золотий Хліб України. Отож, недоріки, підете в належне місце — в пекло, в Лету, в Стікс — читайте про себе в античній культурі, яка є нащадком нашої, української (однієї з найстародавніших), культур світу.
ІІ. Один з одержимих, із спокоєм меча...
Цілу бурю (а, може, й внутрішнє цунамі!) викликала в моїй душі надзвичайно цікава, багатопланова книга вибраного Івана Максимовича Лисенка «Любові Висока струна» (Київ, видавництво «Рада», 2010). Відомий український письменник, публіцист, культуролог, музикознавець — так мовиться в анотації. А ось у передньому слові «Багатогранний талант» знаний письменник, лауреат літературної премії ім. П. Тичини Дмитро Головко до згаданого вище додає ще нові грані особистості І.М. Лисенка: літературознавця, журналіста, дослідника української музичної культури, енциклопедиста, заслуженого діяча мистецтв України.
Зазначається, що Іван Лисенко — автор багатьох книг, які, щоправда, з’явилися уже в незалежній Україні, бо до того часу таких, як він, не лише «не пускали в літературу», але й постійно переслідували. Бо все, за що він брався, завжди дихало національним духом, протистоянням з комуністичною системою».
Отут, як кажуть, ми підходимо до думки, що Іван Максимович був і є з тих людей, яких треба називати одержимими, які начебто були тихими, не буянили, не галасували, але наполегливо, із спокоєм меча, пробивали шлях правді у всьому, що сприймала їх відверта і чиста совість. Підкреслюю це, аби не плутали з іншими, хто ніби й був одержимим, але під ударами підлого часу зламався... Таких немало було на шляху І. Лисенка. Він їх щиро жалів і намагався бодай якось допомогти. Бо був по-справжньому навіть жалісливою людиною. Когось зміг витягти з болота печалі і відчаю, а когось врятувати і не вдалось... Але практично завжди був мужнім. І це приваблювало до нього таких самих — одержимих.
Певно, оця духовна міць закладена була ще в дитинстві... Іван Максимович у розділі книги «У двобої з епохою (Спогад одного в полі воїна)» міркує, що рід Лисенків походить з Полтавщини або Чернігівщини. Його предки, гадає, «у 80-х роках XVII століття, рятуючись від гніту польської шляхти, вирішили шукати кращої долі в незаселених тоді ще просторах Слобожанщини». Отож Лисенки з Вольвачами десь 1685 року з деякими іншими родинами поклали початок села Черемушна. Далі йде дуже цікава, навіть прискіплива оповідь про побут селян на Харківщині. І радісні, і трагічні події траплялися в їхньому роді. Скільки чудових деталей! Скільки зірких описів!
В одному місці автор спиняється і каже: «Ось і я, світе! Я народився 21 серпня 1938 року. За спогадами матері, я прийшов на світ вранці, коли вона пішла доїти корову. Максим відразу ж побіг за бабою-повитухою, а коли та прийшла, я лежав уже біля корови, подаючи ознаки життя. Баба нібито перев’язала мого пупа очеретиною, за що її потім лаяв сільський фельдшер Дмитро Лебідь».
Наш герой вважає, що усім завдячує насамперед матері. Хоч мало приділяла уваги, але мала поетичну натуру, знала багато народних пісень, добре їх виконувала; привчила хлопця до праці. Була малоосвіченою, але знала багато віршів Пушкіна, Некрасова, а особливо — Шевченка (зокрема, поему «Катерина»), любила Нечуя-Левицького. Тяжке, жорстоке життя спізнала віруюча мати, переживши розкуркулення, голодомор, війну та колгоспне рабство. Юнак умів практично все робити у селянському господарстві. Батько хотів хлопця бачити музикантом. Йдучи на війну, мовив: «Хазяйнуй, синок, як я хазяйнував, бо, може, й не повернусь...». Він загинув у Латвії 26 вересня 1944 року... Бачили юні очі і німців, і спалену ними хату, і голод 1947 року... І багато ще чого. Отож духовна міць загартовувалась у Івана Максимовича у дитинстві, у юності, у суворому вирі радянської дійсності. Але незборимий, непогасний вогонь одержимості у нього і його ровесників уже палахкотів з повною силою у грудях...
Звісно, було б наївним переповісти докладно захоплюючу книгу на 664 сторінки. Але, по-перше, я вже частково розповідав нашим читачам про літературознавчі пошуки І.М. Лисенка. Зокрема, про забутих, репресованих поетів-емігрантів: Олександра Олеся, Христину Алчевську, Марусю Вольвачівну, Павла Савченка, Тодося Осьмачку, Євгена Маланюка, О. Лана, Олександра Коржа, Василя Мицика, Івана Виргана, Михайла Доленго, Василя Стуса, Володимира Лучука та ін. З деякими з них можна познайомитися ще ближче у цій книзі.
ІІІ. У творчому вихорі душі
Чудовий дослідник, рідкісно чутлива душа, Іван Максимович Лисенко ділить свою книгу на кілька розділів, про котрі треба розповісти бодай пунктирно, аби ця жива магма душі бодай трохи торкнулася чуття наших читачів.
Розділ «Поезія». Автор у подальшому підкреслює, що вірші він мусив відсунути, бо нові потреби часу і душі вимагали від нього швидких і наполегливих пошуків в інших галузях життя. Теперішній суворий літературознавець відібрав для книги зовсім мало творів. Більшість з них, звичайно, має ознаки того часу, коли писалися. Однак, мене, професійного поета, дуже порадували такі вірші, як «Тріумф Алчевського в Парижі», «Усе життя моє в облозі...», «Самотність», «На Петра починались жнива...», «Душа болить за втраченим, болить...», «Сльоза Берліоза» (витончена річ!), «Осінній день», «Наснилося: біжу босоніж по стерні...», «Слово», «Останній концерт Левка Гусака» та деякі інші. Це добротна поезія. На всі часи.
Розділ «Проза». Тут переважає проста розповідь про певні події. Інколи можуть зацікавити есеї типу «Під небом Італії», «В обіймах рідного краю». У рубриці «Українські Афіни» є досить цікава оповідь «У лабіринтах влади» про мецената, сенатора, царського міністра Дмитра Трощинського. Про нього ж — в оповідях «В обіймах муз і однодумців», «Театр Трощинського», «З благословення мецената». По суті, це популярний стиль. До прози він не дотягується. Ще й багато.
До прози автор зараховує фактичне дослідження мало не наукового напрямку під назвою «Полковники Богдана Хмельницького». Мушу визнати, що маємо справу з досить докладним фактажем, зацікавленою правдивістю опису тих чи інших історичних подій. Мимоволі оцінюєш усе і стає то радісно, то сумно. Бо упізнаєш нашу нещасливу і героїчну українську історію. Про це в описах «Максим Кривоніс», «Іван Богун», «Данило Нечай», «Мартин Пушкар», «Мартин Небаба», «Михайло Кричевський», «Іван Золотаренко», «Антін Жданович», «Степан Пободайло», «Матвій Гладкий», «Лукіян Мозиря», «Йосип Глух», «Филон Гаркуша», «Станіслав Морозенко», «Федір Вешняк», «Лаврін Капуста».
Під рубрикою «Пророки духу» (Митрополити України) так само докладно і з пошаною та водночас і з нещадною правдивістю щодо митрополитів йдеться в оповідях «Іларіон», «Климент Смолятич», «Григорій Цамблак», «Іов Борецький», «Петро Могила», «Йосип Нелюбович-Тукальський».
Розділ «З перекладацької спадщини». Отут уже вчувається рука майстра. І. Лисенко, закоханий у Райнера Марію Рільке, гарно відтворює його «Новели про Україну»: «Як старий Тимофій умирав співаючи» (переклад 1965 р.), «Пісня про правду» (переклад 1966 р.).
Розділ «Літературознавство». У 1968 році І. Лисенко пише працю «Поезія як мистецтво слова (Деякі теоретичні питання)». І дотепер багатьом фахівцям доцільно уважніше розглядати цю роботу. В ній знайдемо не тільки своєрідні і глибокі думки автора, але й посилання на такі авторитети, як О. Потебня,
Д. Овсянико-Куликовський, Кольрідж, Стефан Малламе, Гегель та інші знамениті особистостей. Характеризуються тут елементи творчості, наприклад, Шевченка, Шіллера, Гете, Миколи Вороного, В. Самійленка, М. Філянського, Івана Драча, Семенка, Шкурупія, Івана Франка, М. Йогансена, Павла Тичини, О. Олеся, В. Сосюри, І. Антонича та ін. І все це в теоретично-практичному освітленні. Торкається інколи й поезії О. Пушкіна, С. Єсеніна,
В. Маяковського. Широке полотно дослідження. Цікаво його оглядати. Думаю, що й нинішнім інтелектуалам — теж.
Не менший інтерес викликає дослідження «Райнер Марія Рільке і Україна». Р.-М. Рільке мав глибокі зв’язки зі слов’янськими народами. «Деякі інтерпретатори творчості поета «навіть вказують на його напівслов’янське походження (Р. Гедройт та ін.)». Але поет здебільшого мав російський вплив. Україна цікавила його з суто етнографічного боку. Значну роль відіграла й зустріч Рільке у Москві з професором літератури Московського університету М. Стороженком, вихідцем з України, що добре знав українську культуру. Певне враження (неоднозначне) справило відвідання Рільке Києва, Харкова, Полтави. У прозі і в поезії досить зримо постає образ України, особливо простого люду, кобзарів... Є в циклі «Книги годин» релігійні ремінісценції, пов’язані з відвіданням Києва. Ось строфи «Книги годин»:
Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,
замкни мій слух — я все ж тебе почую.
І я без ніг до тебе помандрую,
без уст обітницю тобі складу.
Відломиш руки — я тоді тебе
впіймаю серцем, наче між долонь,
а спиниш серце — мозок запульсує;
Коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь,
тебе в крові палючій понесу я.
(Переклад М. Бажана).
На диво, знову тема вогню одержимих — це між іншим. Рільке перекладали М. Рудницький, П. Тичина, М. Йогансен, Л. Первомайський, Марко Вороний, Д. Павличко, М. Бажан, В. Стус, багато хто з емігрантів-поетів.
В своїй недавній статті про праці І. Лисенка я вже коротко повідомляв про ґрунтовні дослідження творчості Майка Йогансена та Павла Савченка. В теперішній книзі про них з великою майстерністю написано статті «Вікінг української поезії» та «Недовитий вінок». Так само маємо оригінальні статті «О, слово, сонцем стань!» (Олександр Олесь), «Поезія самотності та індивідуалізму» (Тодось Осьмачка). Досліджується також творчість Юрія Клена, О. Лана, Євгена Маланюка, Олександра Коржа, Марусі Вольвачівни.
Розділ «Музикознавство». «З історії української музичної культури». Сюди увійшли праці «Музично-драматичне товариство «Кобзар» в Москві», «Харківське музично-драматичне товариство імені Г. Квітки-Основ’яненка», «Українське літературно-художнє товариство» (Петроград), «Музичне життя Києва в часи української революції (1917—1920)», «Українські співаки на зарубіжних сценах» (величезне полотно, сотні славетних імен!).
Далі найглибше, найцікавіше, найпроникливіше дослідження під розділом «Вокалісти». Мушу, перш за все, відзначити не тільки блискуче знання вокального мистецтва, але й розуміння специфіки оркестрів, опери, психології виконавців, їх винятковість чи, навпаки, обмежені можливості. Часто Іван Максимович спілкувався із співаками, давав кваліфіковані поради, дуже страждав разом із співаками, коли у них зривався голос через невідповідність їхньої природи неприродному вокальному навантаженню. Наприклад, коли співачці з винятково ліричним сопрано нав’язували роль, яку мала б виконувати співачка із героїчною (драматичне сопрано) специфікою виконання. В результаті — зрив, хвороба, інколи навіть смерть. Тут надзвичайно багато цікавих епізодів, про котрі просто немає змоги розповісти. Отож доведеться обмежитися або окремими короткими характеристиками, або простим переліком імен.
Відкриває розділ «Вокалісти» матеріал «Гармонійний талант». Йдеться про Федора Орешкевича, уродженця Одеси (народився 24 квітня (6 травня) 1872 року). Маю надію, що, можливо, про нього наша газета розповість в окремій публікації. Буде цікаво.
Наступний матеріал — «Велетень оперної сцени», про Івана Алчевського. Велике за обсягом дослідження і про сім’ю Алчевських, і про самого Івана Олексійовича, народився 15 (27) грудня 1876 року в Харкові. Грандіозні події розгортаються перед очима і серцем читача. То хай бере книгу і читає. Не лише Україна та Росія — усі, Європа й Америка, аплодувала цьому справді велетенському таланту з широчезним діапазоном голосу у верхньому, середньому і нижньому регістрах. Тривале перевантаження усе ж завдало несподіваного удару. У Баку І. Алчевський 27 квітня 1917 року помирає. Йому було лише 40 років...
«Музично-сценічний талант Івана Олексійовича Алчевського, — зазначає автор, — його вражаюче вміння перевтілюватися, тонко відчувати особливості драматургії опер різних напрямів — все це риси справжнього майстра...» Можливості артиста відзначалися рідкісною широкою діапазону. В репертуарі співака налічувалося більше сорока партій. Героїчні: Собінін, Садко, Михайла Туча, Зігфрід, Парсифаль, Радамес; драматичні — Рауль, Герман, Хозе; ліричні — Фауст, Індійський гість, Ромео, Вертер, характерні — Шуйський та ін.
Оскільки стаття перевантажена, мушу назвати імена колись широко знаних виконавців: Марія Алешко, Клим Чічка-Андрієнко, Олександр Шидловський, Платон Цесевич, Юрій Кипоренко-Доманський, Марія Сокіл, Євгенія Зарицька, Василь Гагаєнко, Марія Шекун-Коломийченко, Павло Кошиць. За кожним з цих імен — надзвичайно цікаві події — радощі і падіння, успіхи і трагедії. І все це описано з щирим почуттям, розумінням і людяним ставленням до особистості мистця. Це коли дуже вже скупо сказати.
Що стосується розділу «Музиканти і композитори», то й тут доведеться обмежитися лише іменами: Гаврило Рачинський (уславлений український скрипаль), Тимофій Шпаковський (видатний піаніст), Андрій Родзянко (піаніст), Любка Колесса (піаністка світового значення), Тарас Микиша (називали його «фортепіанним феноменом»), Павло Печеніга-Углицький (композитор), Валентин Костенко (композитор, жертва сталінського режиму), Василь Шуть (композитор), Михайло Іванов (композитор).
Невеличкий розділ «Українська пісня» автор присвячує саме цьому незглибимому багатству душі народу України. Розповідаючи про цей український феномен, автор цитує захопливі відгуки сербського славіста А. Люкшича, хорватського ученого-славіста В. Ягича, Миколи Гоголя, котрий назвав нашу пісню «поезією поезій». Водночас Івана Максимовича дуже тривожить доля цього феномена. Він прямо каже: «За 18 років незалежності не відбулося в Києві жодного концерту української пісні. Нині вона фактично витіснена з концертних залів. Але найстрашніше те, що вона гине і в селі. Відходить старше наше покоління, і передавати народні пісні вже фактично нема кому...». Це написано було в 2009 році. Відзначимо: трагедія поглиблюється, на жаль.
Хоча І.М. Лисенко хоче вірити, що дочекаємося української України, де наша народна пісня «все ж таки вийде на широкий шлях».
Про розділ «У двобої з епохою» я вже говорив на початку статті. Цікавий, багатющий розділ. Кілька слів про розділи «Листи» і «Примітки». Зауважу тільки про пізнавальну і наукову їх цінність. Дістається там інколи на горіхи деяким сучасникам... Нехай читач вже сам тепляче і з щирою душею з ними ознайомиться і в котрий раз переконається, що Іван Максимович Лисенко — таки з когорти тих, в кому чисто палає непогасний вогонь одержимості. З тим щиро вітаю цю чудову, неповторну людину.
Станіслав КОНАК.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206