Храм, який збудував отаман

— Сьогодні багато є людей, котрі дуже гарно говорять про Україну та про те, як треба її розбудовувати (хоча насправді її ще й будувати по-справжньому не починали), але за тим усім практично нема нічого, лише красиві слова. Та є й інші люди, вони реально творять майбутнє нашої незалежної держави. Скажу так: мова, культура, віра — ось ті найголовніші складові цього творення. То є гени нації, то є наш національний код. Ми,  українці, не побудуємо держави, якщо не побудуємо, не відродимо оцих трьох фундаментальних основ. Тому я хочу,  щоби українці знали про таких людей, котрі без зайвого пафосу роблять велику справу.

Настоятель храму Святого Миколи Чудотворця,  єпископа Мірлікійського,  Української православної церкви Київського патріархату о. Михаїл говорить про людей, чиї імена будуть вписані в історію цього храму, — про Миколу Филимоновича Свінціцького та Наталю Олександрівну Чайчук, інших його благодійників. Можна бути певним, що назавжди, якщо ми не дозволимо руйнівникам храмів, а передусім — храмів душ українських, робити свою чорну справу на теренах нашої Батьківщини.

Той день, коли починалася історія цього храму, став пам’ятним і для священика, і для козацького отамана. Бо саме 9 березня 2005 року було освячено перший камінь на місці майбутнього дому Божого. І почалась робота, копітка, довга й важка. Розказувать всю історію спорудження храму — значить, вповідати історію нашої країни кількох останніх років. Усі ми добре її знаємо, можна сказати: надто добре. Тож будували, як могли, вірніше — як дозволяли обставини. Були гроші — йшла робота. Не було коштів — темпи вповільнювались. Родина козацького отамана трохи займалася дрібним підприємництвом, тож вділяли із сімейного бюджету. Вділяли і козаки, передовсім — старшина. І все ж початій роботі довго не було видно кінця, хоч будівництво тривало. Вже треба було накривати споруду, ставити вікна, двері… І тут прийшла неабияка підмога — так воно завше буває при звершенні Богоугодної справи. Підсобила, і то суттєво, Наталя Чайчук. Але краще від самої Наталі Олександрівни ніхто про це не розкаже.

— Як відомо, за переписом населення 2001 року, понад 60 відсотків населення нашого краю становили українці. І вони, природно, тяжіють до своєї, української церкви. Відтак, цілком очевидно назріла потреба в будівництві храмів, не залежних від Москви.

Храм Усіх Святих Землі Української мав постати на Люстдорфській дорозі, 27. Людям, котрі живуть там, потрібна церква, і вони одразу підтримали цю ідею. Так була створена ініціативна група, долучилися громадські формування. Разом з нами брали участь в обговореннях, бували на презентаціях. Почався збір коштів. Він тривав паралельно з оформленням необхідної документації. На зустрічі прихильників ідеї збиралися повні зали. Приходили прості, як мовиться, люди, приходили представники козацьких осередків, бував і Микола Филимонович, заходили й представники середнього класу, який тоді ще перебував у значно кращому стані, аніж тепер. Я не скажу, що офірували великі гроші, але ми дякували всім — і тим, хто давав бодай дві чи п’ять гривень, й тим, котрі жертвували сто чи й більше. Були такі випадки, коли нас запрошували політичні партії, й ми збирали гроші серед їхніх прихильників. Ініціатива вже була не тільки моя, люди приходили і пропонували свою допомогу, й цим підтримували мене. Пам’ятаю, один хлопчина з друкарні запропонував використовувати паперові смужки, які там викидали в макулатуру, писати на них текст і роздавати людям — для пришвидшення збору коштів. Робота ця тривала майже три роки. Було підготовлено майданчик, було повністю зроблено план — як підключитися до води, енергопостачання, як проляже дорога, зробили геологічне до­слідження. Ми навіть отримали кадастровий номер. Залишалося пройти ще одну сесію міськради — дві ми вже на той час успішно пройшли… І тут помінялася влада, прийшов новий міський голова… І стало очевидним, що справу цю можна відкласти на п’ять років, тому що цій владі ніщо українське не потрібне, вона будує тут «русскій мір»… Я не стала тримати всі ці документи у себе, а передала їх до Київського патріархату — владиці Якову, у присутності адвоката. Залишалися гроші. Було прийняте колективне рішення — разом з ініціативною групою — про передачу зібраних коштів Київському патріархатові. І конкретно: храмові, який будується, де встигли зробити більше, ніж ми. Логіка проста: сьогодні ми допоможемо їм, завтра — вони нам. Процес не повинен зупинятися, життя йде вперед. Цим храмом якраз і була церква Святого Миколая Чудотворця на Пересипу, вул. 8 Березня. Ми точно знали, куди, на що йдуть ті гроші. З нашою допомогою у церкві зроблено теплу підлогу, розмальо­вано колони… Вже є центральна ікона. Я можу точно сказати, які роботи виконано.

Храм ставав реальністю, до нього потягнулися люди. Одні — бо так їм було ближче, інші — за велінням душі. Ось як про це говорить настоятель отець Михаїл:

— Спочатку приходило небагато людей. А в цьому році на освячення води ледь помістилися, хоча можуть стояти двісті осіб, а при потребі — то й триста. Але що важливо: четвертий рік, і вже храм — повний. Хочу ще зауважити: Одеса — це українське місто, що б там не говорили, і люди хочуть розмовляти з Богом рідною українською мовою. Я українець, мислю по-українськи, мені важко висловлювати свої думки російською мовою. Але, спілкуючись із парафіянами, запитую: «Ви розумієте українську мову?» А вони відповідають мені по-російськи: «Ми все розуміємо». Вони мені кажуть, що у тих церквах служиться на старослов’янській, чи староруській, мові, а мене вони краще розуміють. У тих церквах кажуть, що ми, мовляв, «раскольнікі». А в нашій церкві нічого негативного не говориться: ні про Московський патріархат, ні про будь-кого. Ми всім кажемо: приходьте до нас, ми тут за всіх молимось. Немає у нас і встановлених цін, ніякого прейскуранту, лише за свічку. Приходять люди різного достатку, хто скільки може дати — приймаємо з вдячністю.

Люди сьогодні дякують за те, що постав тут цей храм. Дякують отцю Михаїлу, дякують отаманові міжобласної громадської організації «Чорноморський округ «Козацтво Запорозьке» Миколі Свінціцькому, дякують всім знаним та незнаним благодійникам храму сього.

— Вони кажуть: «Ми приходимо сюди, бо там батюшка не хоче нас вислухати». Кожному ж бо хочеться не тільки почути слово Боже, а й поспілкуватися зі священиком, поділитися бідою чи й радістю, попросити, можливо, якоїсь допомоги, — розповідає Микола Свінціцький. — Отець Михаїл з кожним переговорить розважливо, кожного вислухає, не поспішає одразу додому. Хоча живе, до речі, аж у Біляївському районі. Біля мене на службі жіночка стоїть і читає собі по-російськи напам’ять, і підспівує. Можливо, їй сюди ближче, або відчуває благодать у цьому храмі, й тому ходить сюди. Адже до нас немало людей перейшло з московської церкви. Я коли ставив дзвони, коли ми освячували їх, то зібралося людей буквально тисячі. Бо ж відомо, і ми про те завчасно оголошували, що коли доторкнутися до дзвону, до хреста, який буде стояти на дзвіниці, то отримаєш відпущення гріхів і Божу благодать. А перед цим у дворі гурт «Чорномор», поки приїхав владика, заспівав українських пісень. Черга стояла більше двох годин, кожен хотів доторкнутися до святині. А коли хрести були поставлені, надбігла хмаринка невеличка, і покропив дощик — на щастя...

Я тут пригадав… Недавно приїхав офіцер високої ранги з дружиною, російськомовний, діти його в Москві, привіз псалтир старовинний, якому 250 років. Каже, син випадково купив десь. Хотіли реставрувати, а їм великі гроші дають, щоб купити. Але прийшли до нас у храм, жіночка подивилась, каже: я відчуваю тут благодать, аура у вас особлива. І вони подарували церкві той псалтир. Кажуть: він намолений, тож нехай буде у храмі…

Храм об’єднує людей, недарма кажуть: собор. І недарма кажуть: Бог і Україна. Тож нехай об’єднують нас ці два слова, нехай з Божою поміччю відроджується українська церква на українській багатостраждальній — і благодатній — землі.

Роман КРАКАЛІЯ.