Народжена у човні

---

Біля невеликого озера в очеретах, що вже викинули мітелки, кілька хлоп’яків шкільного віку вудками ловлять карасів. Вільно їм — курять, а неподалік, на березі, де очерету немає і вхід у воду озера починається з мілини, купаються молодші, грають у «жука». А ще далі, де зарості і ряска, брьохається у воді дівчина років тринадцяти, чапає по мілкому до хлоп’яків, що спри­ймають її з насторогою. Вона, видно, купалась, на плечах залишилася ряска, а на шиї, звисаючи хвостом і головою на груди, випинається метрової довжини вуж. Вона знімає його і простягає хлоп’якам, які шарахаються від неї з криком: пірнають у воду, здіймаючи галас.

— Ти що, чокнулася? — кричить один з них.

— Не всі дома? — додає другий.

— Бачили таку? А як укусить, умерти ж можна! — шморкає носом третій і задкує на глибоке.

— Та ти скоріш умреш від страху, — відказує дівчина і йде далі до дещо старших. Але й там повторюється така ж картина: ці навіть розбігаються, а Зіна, за­хлинаючись сміхом, нібито кидається за одним, а тоді за іншим.

— Ой, дограєшся, Зінко, у човні народжена! — кричать вони здаля.

— От дурні, та це ж вуж! Він же смирний, не кусається. Правда, вужику, ми ж смирні? — гладить вужа по голівці. — Ось підемо додому, молочка нап’ємось...

Зіна йде по стежці свого городу, де її дві сестри і мати пасинкують помідори, нахилившись, обламують нижні паростки. Проходить повз сестер, які не звертають на неї уваги, і дивиться на матір, що нахилилася. Обережно кладе їй на шию вужа. Мати повертає голову і, зустрівшись поглядом з очима плазуна, здригається і падає непритомною.

— Ой! — зойкнула Зіна, і це привернуло увагу сестер.

— Ти що ото?! Ти що зробила, шалапутна?!

— Боже, що ж ти наробила? Мамо! — кинулися сестри до неї, піднявши галас. — Тату-у! Ой, скоріше! — одна з сестер ногою відкинула вужа й почала підіймати материну голову.

А тут підбіг батько. Упав на коліна і став термосити дружину, а вона не подавала ознак життя. Тоді він підвівся, обережно взяв її на руки і поніс у двір. Поклав на тапчан під навісом.

— В лікарню! — закричав він, і одна з доньок вивела за хвіртку велосипед і помчала вулицею.

Батько скинув бриля з голови й став дружині обмахувати обличчя. Зіна побігла до хати і повернулася з кухликом води. Так вона й стояла осторонь з тим кухликом у руці, бо вода не знадобилася. Дуже швидко за во­рітьми з’явилися Марія, старша з дочок, і медсестра — обидві на велосипедах. Вбігли до двору, кинулися до непритомної. Медсестра тримала безсилу руку жінки. А тоді повернулася до хазяїна і кивнула, мовляв, усе гаразд. Старий з полегшенням перехрестився.

— Що сталось? — запитала медсестра, і погляди усіх присутніх схрестилися на наймолодшій сестрі Зіні.

— Ось у неї спитайте, — мовила Марія, вказавши на Зіну. — Шалапутна! Звідки ти в нас така... паршива вівця?

— Кажуть, що таких пришелепкуватих у нас і в роду не було! Люди в селі нас знають сто літ, поважають... — не могла мовчати Галина, середня з сестер. — А ця позорить нас — і все тут.

Та батько ще свого слова з цього приводу не сказав. Він все мовчав, а дівчата відчували, що він, як отой грім, що після блискавки не поспішає. Так воно і сталось.

— Я тебе проклинаю, чума нещасна! Ти вже так допекла, що бачити тебе не можу! Геть з моїх очей, з двору, з дому, щоб і духом твоїм тут не пахло!

І Зіна, різко крутнувшись, пішла до хвіртки, побігла, а їй у спину летіли слова батька:

— Хоч пропади, навіжена!

Зіна тим часом взяла велосипед за хвірткою і повела на середину вулиці. Майже на ходу сіла і покотила, куди очі дивляться.

— Що ви наробили? — злякалася медична сестра, а рідні за­спокоїли і її, і батька:

— Нічого з нею не станеться, погасає по селу, провітриться і повернеться, як ні в чому не бувало.

Діда Йвана Порплицю знали в селі як чаклуна помідорних справ. Як людину, що не має спокою ні вдень, ні вночі. Про ніч можна було б і промовчати, бо звідки ж тоді в нього аж три доньки? У цьому дворі з ранньої весни до пізньої осені цвіли і пахли квіти. Починаючи з «корони», що оживає ще під снігом, тюльпанів різних кольорів, бузку і конвалій та закінчуючи морозиками. На ці квіти, ясне діло, зліталися майські і не майські жуки, а на дівчачий квітник — парубки свого села і навколишніх.

Батько своїх донечок намагався одягати краще за їхніх подруг і від роботи оберігав, як міг. Молодшу Зіну змалку на руках носив, та й до цих пір, як послухати старших, з рук не спускає. Своєю увагою їх дратує і сердить. І результат такий, що вона до роботи не дуже, а погасати чи то на велику, чи пішки біля річки та у плавнях, як кажуть, наввипередки. З води не витягнеш, а якийсь дурень пустив чутку, ніби вона й народилася серед озер у човні, коли батько та мати ще не займалися помідорами, а ловили рибу.

Нелегко і непросто вигодувати і виховати в сім’ї дівчину. А як їх аж три? А коли настає отой час, про який кажуть, дівка на порі! А якщо одна з них вже на порі, а друга майже?.. А там і третя дихає в потилицю сестрам. Спробуй зрівнятись з людьми, коли у однієї тато — начальник, у другої працює в рибгоспі, а у третьої має власний магазин. От і доводиться Іванові зі своєю невеличкою, хоч і прудкою дружиною товктись майже круглий рік. В січні як посіє розсаду, то вже не знає спокою ні весною, ні влітку і восени. Перші помідори в кінці травня і на початку червня відправляються до Києва, Петербурга і Москви, а все літо до Львова та Одеси. І одягалися дівчата не гірше отих, що показують по телеку. А батькові та матері — радість і гордість, хоч вночі ноги і руки терпнуть І віднімаються.

Вже смерком Зіна прикотила на велосипеді до сусідньої Попів­ки. Завела велосипед у один з дворів і зустріла жінку, що вийшла із хліва після доїння корови. З молоком у цебрі, накритому марлею. Зіна з заплаканими очима кинулася до хрещеної:

— Тепер ви в мене одна, мамо!

— Та що ти, дитино, Бог з тобою. Що сталось?

— Я вбила матір! Рідну мою мамку!

— Ходімо присядемо, розкажи толком, що там сталось?

І вже не важливо, що саме говорила дівчина, тільки хрещена вхопилася за голову. Тоді завмерла у роздумах. Нарешті повернулася до хрещениці і запитала сумно:

— Та вона ж іще дихала? Може, до баби Маймульчихи дівчата поведуть і та виллє їй переполох. Та хіба ж від цього вмирають? Відійде вона, ось побачиш... Не побивайся так, дитино.

— Та мати й без того були слабі... Хіба ж я думала, що таке станеться? Я ж з усіма жартувала, і нічого... Всі бачили, що то вуж. Хіба я вужа не відрізню від гадюки?

— У страху великі очі... — тільки й мовила хрещена.

— А батько сказав... — знову сльози не дали вимовити слово дівчині. — При всіх прокляв мене і вигнав з дому! Так я оце до вас, приймете, мамо?

— Ой, Зіночко, ти ще питаєш!.. Та ми з радістю, аби тільки ваші не обідилися. Ти ж мені, як рідна.

— Хто обідиться? Батько, що так опозорив при людях, чи Марія та Ганна?.. Вони тільки зрадіють... Весь час очі кололи, мов, батько тебе любить, тебе любить... тільки тебе і тому все тобі прощає... Болотяною русалкою дражнять. Ніби мати народила мене на озері, у човні.

 

А рідна мати розплющила очі і подивилася на присутніх ніби з того світу. Медсестра зробила укол і сказала:

— Тепер спокій і тільки спокій. Навіть звідси не треба її переносити чи переводити. Все буде гаразд, тільки — спокій.

Медсестра зібрала свої припаси, вийшла за хвіртку і, всівшись на велик, покотила у своїх справах.

Вже було пізно, старий виніс розкладачку й почав мостити собі постіль поряд з тапчаном, на якому лежала ще не зовсім здорова дружина.

— Ви тут спатимете? — запитала Марія.

— А то ж де... Переносить неможна і полишати страшно. Серед ночі прибіжить якийсь собака, налякає удруге і доб’є нещасну... Винеси сюди подушку і цигарки, там у кухні, на столі. Та не зачиняйтесь на засув, може, щось знадобиться мені в хаті.

Нічні цикади-сюрики своїм спокійним співом, однотонними повторами заколисували все навколо, їм допомагали жаби гугнявим замрійливим кумканням, і старий спав до самої зорі. А вже коли прокинулися собаки і зчинили перекличку, демонструючи перед хазяями своє завзяття по охороні домівки, спати стало неможливо. Іван тяжко підвівся й подивився на дружину.

— Мабуть, рано ще, — мовила вона. — Чого товктися в таку рань. У нас все зроблено... Лежи ще, Ваню.

— Це у вас на городі все зроблено, а в мене... Он тільки встиг учора налаштувати триніг. Треба ж почистити конгун та позамазувати щілини, бо вода витікає, не встигаєш завозити... А ти лежи, сказала лікарка, щоб ти лежала і не рухалася...

А сам пішов до свого конгуна, над отвором якого було прилаштовано високий триніг з трьох дрючків. Вгорі під схрещенням він підвісив блочок на товстому старенькому мотузку з прядива. Хороший блок, на підшипниках. Через те коліща протягнув капроновий канат і обидва кінці кинув у отвір цього колодязя-конгуна. До одного кінця прив’язав цебро, а другий лежав у калюжі. І сам спустився в ту зацементовану яму. Наповнивши гарцем відро, старий тягнув вільний кінець каната вниз, і відро піднімалось. Ставив відро поряд з отвором і, поваливши однією рукою, виливав її геть. Щоправда, одному дуже незручно. Аж тут нагодилася й помічниця: дружина. Відчувши прилив сил, підвелась і пішла не кудись там, а до чоловіка. Господиня — жінка тямуща, вона враз все зрозуміла і вирішила допомогти, прислужитися йому, бо почувалася винуватою за вчорашній «про­-

с­тій». Вона спостерігала за тим, як він збирає воду в цебро. А коли відро наповнилося, вхопилася за канат і, нахилившись над отвором, потягла його вниз обома руками. Сталося неймо­вірне! Повне відро впало назад у калюжу, що під ногами у чоло­віка, а жінка повалилася головою в отвір конгуна. Іван ледь встиг підхопити її двома руками. В одну мить він зрозумів, що сталося і не вистрибнув, а просто вилетів із конгуна на поверхню і став приводити до тями дружину, яку він сюди не кликав. А вона цього разу, відчувалося, була безвольна і не дихала. Він тримав у руках мертве тіло. Притулив її до себе й став прислухатись до серця. Його не чути. Окропом обдало все тіло. Що ж сталося? Погляд пройшов по калюжі за її спиною. Там лежав трикілограмовий іржавий блок з обривком старої поруділої мотузки.

Сталося те, що мусило статись. Він про це думав, коли прив’язував блок під кроквами тринога. Ще тоді відмітив, що мотузок з прядива, мабуть, довоєнного врожаю, старенький. На всяк випадок склав його удвоє. Та коли воно старе і пріле, то і вчетверо — гниле. Одним словом, блок обі­­рвався і впав їй на голову, ніби спеціально цілячи в тім’я. Тремтячі пальці чоловіка заворушилися, розводячи в різні боки темне з сивиною волосся на її голові. Воно злиплося від крові. Не зводячи очей зі своїх брудних, у крові пальців, якийсь час він сидів очманілий, не маючи сил поворухнутись, тільки очі блищали, наповнившись вщерть тяжкими слізьми. Губи ворушилися, не народжуючи слів.

Як не жаль дружину, лагідну, приємну, майже рідну, та разом з тим в голову полізли страшні думки іншого плану. Хто повірить в те, що сталося нещастя? Спробуй переконати дільничного, а, може, й слідчого. Пригадалися слова Зіни, що плакала, приказуючи, ніби це вона довела своїми дурними витівками матір до могили. То, може, хай воно так і залишається? Ніяк не можна допустити до цього міліцію. Вони все зрозуміють по-своєму. Хіба ж я винен?.. Винен... винен! — дзвеніло в голові. І тут він, ніби прокинувшись зі сну, старанно повитирав очі і, полохливо роззирнувшись на всі боки, звівся на ноги. Підняв дружину точно так, як учора, і поніс її під навіс. Поклав на те ж, може, ще тепле місце. Прикрив легеньким простирадлом і, якось неприродно пригинаючись, зиркаючи увсебіч, пішов до конгуна. Відв’язав обидва обривки мотузка, яким було прив’язано блок, і кинув їх униз в багно, стрибнув туди і сам. Потоптав ногами і вибрався з багна. Саме тоді, коли Марія вийшла з хати, батько проходив від конгуна повз неї мовчазний і суворий.

— Як мати? — спитала донька, очима вказавши на тапчан.

Батько не відповів, тільки повернувшись у той бік, де неподалік виднілася блакитна баня церкви, перехрестився, сумно додавши:

— Царство їй небесне. При­йми, Господи, рабу свою...

— Оце вам і ваша любима донечка! — розпачливо закричала Марія.

— Та досить уже! Я її прокляв, вигнав з дому, чого вам ще треба? — ледь не плакав батько.

— Щоб на похоронах її не було!

— Та не буде, — махнув рукою старий. — То така... А якщо й буде, то сльози з неї не діждетесь.

Похорони були за всіма релі­гійними канонами.

Після відспівування в церкві, гріб несли у голові процесії молоді чоловіки. Автомобілі зустрічні і ті, що наздоганяли процесію, стишували рух, зупинялися. А попереду труни кілька молодиків поперемінно несли хрест. Жінки, що йшли у хвості процесії, перемовлялися приглушеними голосами.

— Оце така молодь пішла, сам не вмреш, так доб’ють, — каже одна.

— Все, наче малі, їм все іграшки, а я в тринадцять вже первістком ходила.

— А її ж і судить не можна? Не підходить під закон.

— Та її вже батько осудив, на все життя вистачить.

І поховали покійницю швиденько і тихо. Незначна подія навіть для села.

Наступного року про Зінку вже й не згадували, знали, де вона, і були задоволені, що тепер все, зароблене батьком і ними, йде двом сестрам на посаг, до весіл­ля. Незлагода лише в тому, що молодшій вже пора, а старша зі своїм ще в стані дозрівання.

Весела музика з барабаном і вигуками, як і належить на весіллі. На подвір’ї танці, живих музик змінює музика динаміка. За двором — дітвора, під деревом жінки розмовляють:

— Так хто ж з них? — питає одна. — Старша у них — Марія, а виходить заміж нібито молодша?

— І Ганна. Виходять обидві, разом.

— Хіба так можна?

— Та це ще півбіди, але ж вони виходять за двох братів.

— Ой, а це так зовсім якось не по-нашому.

— Та брати двоюрідні, — уточнив дід, що стояв збоку. — А два весілля за одним разом — розумно, менше грошей на вітер...

Від двору, де тринога над конгуном, від’їжджали дві іномарки з квітами на капотах. Люди, що біля двору, ще прощально помахували руками, а батько дівчат, що поїхали до Одеси, повернувся у двір, кинув погляд на квіти, прим’яті колесами автомобілів, й опустився на лавку під вікном. До нього, забряжчавши ланцюгом, підійшов пес-дворняга. Хазяїн опустив руку на його загривок, погладив, приказуючи:

— І остались ми з тобою, Тарзане, вільні на всі боки... Ніхто нам не указ, і ми нікому не потрібні. Для чого ж ми товклись, не маючи ні дна, ні покришки?.. Скоро і я відісплюсь за всі недоспані ночі... Як же тоді ти?.. А що це мені зять тицьнув у руку? — він дістав із кишені мобільник, почав розглядати цяцьку. — Все придумують для людини, щоб їй легше жилося, а воно якось не виходить легше, а все навпаки.

Минав невгамовний час. Дід Іван за двором когось виглядає. Біжать школярки. Він зупиняє дівчат і подає їм мобільник.

— Дівчата, увімкніть мені Одесу, тут написані номери. Треба поговорити з дочками. Ще вчора ось такі, як ви, бігали. І вже відлетіли, і ні слуху, ні духу. Як вони там?

Одна з дівчат швиденько набрала номер і подала мобільник старому.

— Ти, Маріє? Здрастуй, дочко. Ти не забула, у неділю річниця матері. Що? А Ганна як?.. У роддомі? Та то треба, то таке діло, без цього ніяк, а ви ж і на сорок днів не були. Думаю, треба ж нагадати. Там би хоч бур’янець прополоти на могилці. В мене ноги не хочуть згинатись... Та нічого, вже якось сам, або попрошу когось.

Дід Іван вистругав собі хорошого берестового костура і пішов провідати дружину на кладовище. Зустрічні чемно віталися, розпитували про життя.

— І куди оце курс держиш, Онисимовичу? — питав якийсь чоловік, може, навіть ровесник, — Щось ти вкляк на ноги.

— Та йду на кладовище. Ми з дівчатами так заклопоталися з цим весіллям, а мати ж там одна... Піду, хоч бур’ян на могилці прополю та побесідую... Скучила вже, мабуть. Час іде, а ніхто до неї після сорока днів і очей не покаже... У живих свої клопоти. Я ще ж і оградку не покрасив, а оце здав дівчат, і стало так порожньо у дворі.

— І в хаті?

— І в хаті, і в серці, і в душі...

На кладовищі дід Іван не довго шукав могилку. Підійшов і очам своїм не повірив: на могилі і під саму ограду свіжі, вчасно поливані живі квіти, точно такі, як ті, що у дворі, подавлені колесами автомобілів. На хресті — три вінки уже прив’ялих. А нижче, під фотографією, старанно виведені білою фарбою невеличкі прописні літери: «Простіть мене, мамо!»

Дід Іван долонею витер пилюку на літерах, а тоді власні очі і мовив тихо, лише для себе і колишньої дружини:

— Прости її, Господи, і ти, Мотре, і мене прости, за такий наговір і дурні слова прокляття на дівчину. Злякався я, що ні за що засудять мене, безневинного, як убивцю. Хіба я знав, що таке станеться. Що ти прийдеш до конгуна, що нахилишся і що блочок впаде тобі на голову... І дитя невинне прокляв. Я прийду до тебе вже скоро, відчуваю... Потерпи...

 

Трохи більше року ще терпіла Мотря, чекаючи чоловіка. Казали люди, що помер він без роботи. Не міг сам виростити і жодного помідора. Добре виконував свою чоловічу роботу, та ні пасинкувати, ні пікірувати-пересаджувати з малої теплиці у велику, не вмів, бо це жіноча робота. Так і сидів цілими днями то на лавці у дворі, то на лавці за своїм двором, де була зупинка автобуса. А коли його не стало помітно ні у дворі, ні за двором, односельці здогадалися, в чому справа, і не помилилися. Близьких сусідів не було — все через город, через бур’яновий пустир.

Люди прочитали номери телефонів його дочок, що в Одесі, і викликали їх в село. Як не дивно, обидві приїхали з чоловіками на вантажівках. Повернувшись з кладовища, щоб не гаяти марно часу, бо дома чекають, як завжди, невідкладні справи, приступили ділити майно. Тягли і вкладали в кузови вантажівок шафи і комоди, килими і хороші крісла і стільці темного кольору, які називали «венськими», газові плити з зимньої і літньої кухонь і навіть газові балони. Із скринь викладали одіж, зв’язували у вузли і теж, щоб не пропадало, забирали.

— Це ж ви все на двох, а Зіна? — запитав один зять.

— Яка Зіна? Батько її прокляв і сказав, щоб духом її не пахло... Ви ото з Олегом їдьте, а ми з Ганною заскочимо ще до сільради. Будинок треба продати, щоб секретар дав довідку для нота­ріуса.

І так поспішали, що забули не взяти з собою, а бодай відв’язати Тарзана, який вже й забув, коли на нього звертали увагу, і про те, коли останній раз щось їв, мабуть, ще за життя хазяїна.

Сільський писар, як на офіційну мову — секретар, чим не інтелігент і не чиновник? Він, можна сказати, маленький нотаріус. Замість того, щоб замовити собі бланки різних документів і заповнювати в них десяток-другий слів, сідав за старенький «ундервуд» і тицяв одним пальцем те, що повторював сам собі вже два десятки років і знав те напам’ять. А за свої муки одержував три гривні.

— Довідку я вам напишу, хоч зараз, тільки голова сільради десь у полі, а печатка в нього!

— Пиши довідку, а голову ми знайдемо, — наказала Марія, бо вона цього Йвана знала давно і, мабуть, не тільки як писаря, а ще як жонатика, які парубкують і після одруження. Та і йому не хотілось дівчат так швидко відпускати. Вже було сів за машинку, як ляснув себе по лобі долонею і сказав радісно:

— Ой, згадав!.. Я чомусь думав, що ви дівчата діда Андрія Мозгового, а не діда Івана Порплиці. Так саме дід Іван свого часу приніс мені конверта від нотаріуса з дозволом розпечатать, коли ви зберетесь усі три.

— Які три? — сердилася Марія.

— Третю він ще за життя матері прокляв і відлучив від родини. Так що, не мороч нам голови — читай.

— Їй-бо, дівчата, не можу без третьої.

— То що ж нам їхати за нею?

— Звичайно, що ні, куди ж ви поїдете?

— До її хрещеної в Попівку.

— Ні, любі. Там її вже немає. Минулого року брала в мене документи для виїзду за кордон. Вийшла заміж дівчина і живе там, де оце недавно закінчилася війна, у Югославії.

Розмовляти нема про що. Та вихід шукати треба. І Марія мовила:

— Ми ж її не можемо викликати. Тоді хоч прочитай, що в ньому? Ми ж той документ не відбираємо. Прочитай, щоб ми знали, і заховай у сейф. І взагалі, до чого тут Зінка?

— Це тільки для вас, моїх землячок, — і подивився через окуляри на Марію. А сам, підсунувши олівець під клапан конверта, відкрив його так, щоб можна було заклеїти. Листа читав урочисто, як І належить від мертвого:

«Зіно, люба моя дитино, вибач мені, що провину за смерть матері я — стара довбня — переклав на твою незрілу голівку...»

— Про що він? — здивувалася Ганна. — Чому він її виправдовує, все село знає, що наша мати померла від гадюки на шиї, яку їй кинула наша придуркувата сестричка...

А писар продовжував:

«...Ти любила матір, я це бачив по тих квітах на могилі матері. Я теж її не вбивав, а впав блок їй на голову, коли вона вранці прийшла допомогти мені. Мати померла не від вужа, а від того, що я поганою мотузкою прив’язав блок. Я з переляку, що запроторять мене ні за що, ні про що, а ви залишитесь самі, поклав матір на вчорашнє місце і промовчав про блок... За все те, що ти безневинно перенесла, хай буде тобі хата і город, і все, що в хаті — господарство ціликом. Це я тобі відписую, ти щира і добра... Дівчата вже влаштувалися в Одесі, одну тебе я полишив сиротою у чужих людей. А любив я вас і люблю порівну всіх трьох...»

— До спини мені ваша любов, тату! — мовила тихо Ганна.

— А мені так ще нижче, — чмихнула Марія. — Я знаю, чого він так з нами. Не могли приїхати, щоб повиривати бур’ян на могилі. Ніби у самого рук немає. А та дурочка, дурочка, а діло знала. Наперед бачила.

— Тільки повертати поділене все для неї ніхто не буде.

— Ще чого, хай буде задоволена хатою чи будинком і хазяйством. Може, вона його повезе у Європу? — і зареготала Марія.

— Слухайте мене, громадяни. Раджу вам офіційно. Напишіть своїй сестрі листа. Хай вона там зробить документ, може, вона захоче поділитися з вами, їй не треба буде приїздити. Ви продасте будинок, город і господарство. Земля зараз у ціні. Поділите гроші, як вона скаже, і їй відправите її долю.

І дівчата повісили над ворітьми фанеру з крупними літерами: «ПРОДАЄТЬСЯ».

Не минуло й місяця, як ці ж дівчата з’явилися до цього ж секретаря, бо на сільраду на­дійшов лист від молодшої сестри. Дівчина пише, що повністю відмовляється від всього батькового подарунка на користь сестрам. Лист завірено нотаріусом. А внизу приписка, що вона скоро має приїхати в гості, бо дуже скучила за сестрами і за хрещеною. І що вона всіх їх любить, бо вони рідні, найрідніші в світі.

— І вам не соромно? — запитав секретар з посмішкою.

— Чого б це? — здивувалася Марія.

— А ви у батька та матері на могилі давно були? — уточнив він. — Може, б заїхали?

—Як це? Прямо серед діла? — набурмосилася Марія.

— Та, конєшно, — додала Ганна. —— Весною, на проводи... може.

— Як ніщо не завадить, — додав секретар, оглядаючи симпатичних, самовпевнених молодиць, заклопотаних собою, своїми завтрашніми проблемами. — У вас немає, ну геть немає часу озирнутись у вчора, згадати про тих, які життя віддали, щоб поставити вас на ноги... Будете чекати поки Зіна приїде з Югославії і повириває бур’ян на могилі ваших батька та матері? А вона така. Ще й квіти посадить, тільки поливати їх буде нікому.

— Ти ото пиши справку для нотаріуса і давай листа, — запоспішали дівчата, — Нам ніколи.

Хату в тих дівчат купив я. Весь двір окупував білий у цвіту високий бур’ян — буркун. Пахучий і принадний для бджіл. Коли коса моя дзенькнула об щось металеве, я розгріб пахучі стебла і побачив те, що залишилося від дідового Тарзана. Плеската суха шкіра, висушена негодою і дощами, з сухим шкіряним нашийником на його плескатій шиї і ланцюгом від шиї і до стовпа під парканом. Саме це і примусило мене написати новелу такого плану і в такому тоні.

Якщо не хочеш чи не можеш зробити якесь добро, то хоч капості після себе не залишай.

Михайло ЦИБА.