Переглядів: 1056

Юрій Луценко: «Давайте об’єднаємося під ідею»

 

Ілона Довгань: Оскільки у вас зараз змінена основна частина, тобто відмінено покарання, те, що ви маєте бути ув’язненими, але ви не можете займати керівні посади, ви не можете балотуватися ні в народні депутати і так далі…

Юрій Луценко: Бог милував! Я й не збираюся. Якби в мене сьогодні була можливість балотуватися в народні депутати, я відмовився б категорично. Річ у тому, що сьогодні політика робиться не у Верховній Раді і навіть не в АП.

Ілона Довгань: А, наприклад, на посаду міського голови Києва?

Юрій Луценко: Я би подумав. Але я так бачу, що у нас і там немає можливостей, бо і виборів нема. Я впевнений, що сьогодні політика по врятуванню Києва, знову ж таки, пов’язана не з виборами мера Києва — тим більше, з нинішніми повноваженнями, які як собаці кістку кинули нещасному меру, якого насправді немає… Насправді сьогодні політика буде робитися людьми, які мають відмовитися від радянської матриці перекладання своєї відповідальності на один раз обраних політиків.

Ми мусимо вийти з тієї радянської парадигми, коли один раз в п’ять років дружно голосували за когось. Слава Богу, вже вийшли — голосуємо не за одну партію. Але ми маємо зрозуміти, що після цього твій громадянський обов’язок не закінчений. Так-ось, моє завдання, яке я бачу: я не збираюся ставати четвертим лідером опозиції. Слава Богу, в нас є єдність трьох, це дуже важливо, я принципово це кажу. Я сьогодні читаю в інтернеті…

Ілона Довгань: … що ви створюєте свою радикальну партію…

Юрій Луценко: Ні, Радикальна партія уже є в Ляшка — я туди точно не впишусь.

Ілона Довгань: Пишуть, що ви зустрічалися в Менській колонії вчотирьох зі Стецьківим, Філенком, Безсмертним і все обговорювали…

Юрій Луценко: Так, і будемо зустрічатися і після цього і з ними, і з іншими колегами. Якщо це цікаво, моє бачення таке. Я бачив сьогодні в інтернеті масу вкидань від придворних політологів, які пишуть, мовляв, Луценко внесе розкол в опозицію, нові розклади, всіх там перекромсає — дурня це все. А інші кажуть, що Луценко вже завтра вийде на майдан і знесе цей режим, що завгодно.

Відповідь дуже проста. Перш за все, я точно ні завтра, ні післязавтра не виходжу на майдан. Бо навіть якщо собі на секундочку уявити, що я вийду і біля мене буде стояти сто чи навіть п’ятсот тисяч людей — то це не революція, а просто бунт. Для того, щоби в нас відбулося оновлення і будівництво нової країни, треба, щоби люди чітко знали, який план, під що вони виходять. Вони ж не можуть виходити під нового президента під прізвищем такий-то — вони вже раз це робили. Вони мають вийти за свій інтерес, а для цього повинен бути план.

Відтак, план Луценко має. Але я не вважаю себе наймудрішим у цій країні. Туди, в тюрму, Іра мені приносила постійно роздруківки з інтернету — я бачив дуже багато цікавих, розумних, креативних, освічених нових людей, з якими раніше не був знайомий, які пропонують цікаві ідеї. Я пропоную цим людям об’єднатися для того, щоби написати цей план. І цей план має стати підставою для тендера, який народ проведе при обранні майбутнього лідера опозиції. Я не претендую на цю роль.

Ілона Довгань: Те, що зараз їздять по країні, створюють революційні комітети «Повстань, Україно!» — от у цій ситуації є план? Як ви взагалі це оцінюєте, чи ви схвалюєте це, чи ви приєднаєтеся?

Юрій Луценко: Я на сто відсотків підтримаю те, що опозиція пішла до людей. Бо в будь-якій країні опозиція має силу, коли вона працює з людьми. А в авторитарній країні це єдиний її шлях.

Позиція друга: я не підтримую таку гру масками в революцію. Кожна нормальна людина розуміє, що в Тернополі на вихідних повстання не відбувається. В обласних центрах згідно з доведеним графіком повстання, імпічменти й інші голосні речі не відбуваються. Слава Богу, я звернув увагу, зараз Тягнибок уже підкоригував ці попередні заяви Арсенія Петровича, і вони вже зараз говорять про огляд рядів, про підготовку людей до активності — все правильно.

Взагалі не можна кидатися цими фразами — повстання, революція, переворот — це девальвує поняття. Це просто інфляція слів, яка призводить до зневіри. Тому з людьми треба говорити абсолютно чесно. 80% людей не підтримують Януковича. Це факт? Факт. Ми маємо трьох лідерів парламентської опозиції. Вони мають взяти на себе зобов’язання до середини наступного року оголосити єдиного кандидата в президенти. Я дуже хотів би, щоби інтелектуали (якщо потрібно — зі мною, якщо вони не хочуть — без мене) написали план нової країни — я це називаю План нової української республіки.

Ілона Довгань: А ви в президенти не йдете, але готові підтримати будь-кого, кого ці троє...

Юрій Луценко: А от я зараз доходжу до своєї ролі… Останні вибори до ВР показали, що формальна перемога — наприклад, над Засухою — ще зовсім не означає перемогу. 34 тисячі голосів переваги просто банально списали і викинули у смітник. Чому? Бо люди проголосували за опозиціонера і пішли додому. А виявляється, що люди мають ще й закріпити і захистити свій результат. Так-ось, моя роль в тому, щоби майбутній єдиний кандидат від опозиції отримав допомогу людей, які точно знають, кого, за що і під який план вони підтримують.

Я маю досвід, маю план, але в ефірі його не оголошу.

Ілона Довгань: Як ви вважаєте, опозиція потребує таких польових командирів, які були разом з вами, ті, які до вас приїжджали? Маю на увазі і Стецьківа, і Філенка, і Безсмертного, і т.д. Взяти їхній досвід і, можливо, ґрунтовніше провести ті речі, ті акції, які зараз проводяться?

Юрій Луценко: Помаранчева революція була успішною, бо була мирною. А це змогло статися тільки тому, що у нас був досвід проведення «Україна без Кучми», у тому числі і плачевний досвід спровокованого зіткнення з міліцією у ті роки. Тому досвідчені польові командири є дуже необхідними. Але інколи, кажучи про польових командирів, ми чомусь звужуємося до тих, хто стояв на сцені. Польовими командирами Майдану були сотні людей, які стояли на Майдані і чули наші, скажемо прямо, вказівки та забезпечували їхнє виконання, дисципліну і мирний переможний характер.

Так-от, сьогодні опозиція їздить Україною, з моєї точки зору, насамперед для того, щоб знайти цих польових командирів. Я хочу підкреслити в ефір: масштаб майбутньої підтримки єдиного кандидата опозиції має бути настільки більшим від масштабу Майдану-2004, наскільки Янукович більш учепливий за своє крісло, ніж Кучма. Тепер ви уявляєте, про який масштаб ідеться — йдеться про мільйони людей! А відтак ідеться про тисячі таких польових командирів. І я, наприклад, не претендую бути тут головним, я, можливо, претендую бути тим, хто знає багато і може порадити.

Ілона Довгань: А ця партія ваша? Для чого ви її будете створювати? Не буде?

Юрій Луценко: Я не говорив і не збираюсь говорити про жодну партію.

Ілона Довгань: Люди запитують у Фейсбуці, чи буде розвиватися «Самооборона»?

Юрій Луценко: Ні, «Самооборона» закінчена. Вона оголосила про приєднання до «Батьківщини» перед парламентськими виборами. Наш прапор стоїть у Музеї спільних перемог. Під цим підведено риску.

Я буквально завтра зустрічаюся з людиною, яку вважаю однією з найнедооціненіших в українській політиці, — з Романом Безсмертним. На час мого лікування передаю йому всі повноваження. Скажімо так: він той, до кого можна звертатися всім, хто відчуває, що українська політика й українська опозиція потребує свіжого імпульсу.

Я буду у безпосередньому контакті.

Ілона Довгань: Це буде щось у вас окреме, автономне від того, що вже от зараз є?

Юрій Луценко: Ні. Давайте так: знову ж таки трошки піднімемо масштаб. Партій дуже багато. Трьох опозиційних партій у парламенті досить.

Ілона Довгань: Люди хочуть розуміти, чи ви зараз зливаєтеся з тими трьома, чи ви зараз робитимете окремо?

Юрій Луценко: Україна отримала незалежність, бо мала надпартійний загальноукраїнський народний рух України, в якому об’єдналися інтелігенція, ті, хто відсидів, і широкі верстви людей. Сьогодні Україна потребує не нової партії. Сьогодні Україна потребує загальнонародного надпартійного руху, який буде, якщо треба, штовхати опозицію до правильних рішень. Я не збираюся цього робити.

Я не є наймудрішим опозиціонером. Я просто хочу… Ну, в мене є оптимізм. От я — вибачте, трошки, можливо, нескромно, — та я знаю свою перевагу: я, незважаючи на тюрму, маю найбільшу ін’єкцію оптимізму. Я хочу її дати тим, хто цього потребує. Я хочу, щоб люди повірили: ми здатні знову повторити феномен 91-го і 2004 року. Для цього є досвід. Для цього є необхідність. І я впевнений, що ми знайдемо цих людей. Усі, хто хоче працювати не над черговою партією, а над новою українською третьою республікою, над новою ідеєю країни, в якій хочеться жити, — цих людей я хотів би бачити.

Ілона Довгань: Ірино Степанівно, як ви ставитеся до цього оптимізму, що ваш чоловік продовжує?..

Юрій Луценко: Та вона вже, напевно, сидить і думає: «Господи, знов!»

Ілона Довгань: До речі, ваша реакція на те, що чоловік знову буде продовжувати — вчора тільки вийшов, ще все не закінчилося, а він буде продовжувати далі цим усім займатися?

Ірина Луценко: Знаєте, Луценко як політик ніколи не виходив із цього стану. Єдина перепона була та, що суспільство було ізольоване від політика Луценка, але він усі ці два роки був увесь час у політиці, він спілкувався зі суспільством через свої статті, через свої виступи на судових процесах. Він не залишав політику. Єдине, що, можливо, змінилося в ньому, — те, що Луценко став над собою вже, мабуть, піднявся на якийсь вищий щабель; зверху він дивиться уже на місце — не тільки своє, а взагалі України в геополітичному розумінні, і нового суспільства.

Юрій Луценко: В Україні не вистачає стратегії. В України забагато тактики. Ірусю, вибач, будь ласка, що перебиваю. Це я просто скучив так за спілкуванням і трошки зловживаю.

Ілона Довгань: У вас був час подумати.

Юрій Луценко: Розумієте, ми не потребуємо чергової партії. Ми не потребуємо чергового навіть громадського руху. Ми потребуємо такого якогось стратегічного об’єднання інтересів. Чомусь я почуваю, що мушу це запропонувати.

Ілона Довгань: Скажіть, а чому ви саме цих людей у себе збирали і саме з ними далі продовжуєте?

Юрій Луценко: Це ті люди, яким я вірю на 100%, по-перше. А по-друге, це ті люди, які захотіли до мене приїхати. Відповідь дуже проста: це ті люди, які також, як і я, відчувають, що опозиція діє правильно, але цього недостатньо. В неї немає того необхідного єднання з людьми, і непорозуміння є з обох сторін — і знизу, і згори, згори до низу. Не знаю, можливо, я в чомусь перебільшую свою вагу, але відчуваю, що я повинен зробити крок, бо інакше буду себе картати, що я не спробував.

Ірина Луценко: Але після лікування.

Юрій Луценко: Знаєте, мій улюблений Кен Кізі «Пролітаючи над зозулиним гніздом». Там є геніальна річ, коли людина каже: «Так, я не зумів, але я спробував, я принаймні спробував».

Так-от, я мушу принаймні спробувати запропонувати людям: давайте ми сьогодні об’єднаємося не під чергового лідера, не під Луценка, — і хай мені дарують — не під Яценюка, Тягнибока чи Кличка. Є ще час. Ми ще побачимо, хто буде кандидатом у президенти найкращим. Давайте об’єднаємося під ідею. А як це буде називатися? Мені чомусь здається, що це не партія. Хоча, можливо, люди захочуть її створити.

Ілона Довгань: Тобто це зараз саме те, над чим має зосередитись опозиція, що зараз має робити.

Юрій Луценко: Опозиція має робити те, що вона робить. По-перше, не дати угробити парламент. Ну, якщо дозволите, навпрошки скажу також: постійне блокування є не зовсім вірним. Я збираюся зустрітися, безумовно, з лідерами опозиції і сказати їм одну річ. Але сьогодні скажу я, бо в мене потім не буде можливості її сказати: я вважаю, що опозиція має запропонувати вікно толерантності, якщо хочете. Наприклад, ми блокуємо, але в середу у цьому вікні ідуть усі єврозакони, і вони голосуються і владою, і опозицією. Усі інші питання, припустімо, якщо це так уже необхідно, блокуються, але не можна блокувати історичний шанс країни до євроінтеграції.

Ілона Довгань: Що ще?

Юрій Луценко: Я хочу це попросити Арсенія Петровича, і Віталія, і Олега — зрозуміти, що це історична необхідність. І опозиція має зосередитися в парламентській діяльності і, безумовно, на вулиці. Враховуючи те, що Ірина каже про необхідність лікування, я хочу зараз зосередитися на допомозі, на якійсь координації тих, хто підготує план нової країни. А після того я повернуся туди, звідки і не відходив, — на вулицю — допомагати лідерам опозиції.

Ілона Довгань: От ви розповідали про тих людей, які до вас приїжджали, кому ви довіряєте.  Наскільки взагалі змінилося коло вашого спілкування? Змінилося коло друзів, наприклад? Чи є такі, з ким ви перестали спілкуватися? Кому не подасте руки?

Ірина Луценко: Багато є таких людей, з ким я перестала спілкуватися. Але я щиро рада, що є ті друзі, які нас оточували. Їх мало — можна порахувати їх на пальцях однієї руки — тих, що залишилися.

Юрій Луценко: Ні, таки на двох руках.

Ірина Луценко: І я дуже рада, що все-таки це були справжні друзі, які щиро дружили з нами, незважаючи ні на радості, ні на горе, яке ці два роки переслідувало нашу сім’ю. Вони залишилися. Я щиро вдячна, знаєте, простим людям, котрі, коли іду по вулиці чи в магазині — беруть мене за руку, передають слова підтримки, передають вдячність за те, що я підтримую чоловіка, просять нас обох триматися, не здаватися. Оця найбільша, найщиріша підтримка тих людей дала мені можливість вистояти. Розумієте, я бачила, що люди вірять нам, вірять мені, вірять моєму чоловікові; вони не вірять у те, що він злочинець. І це дало можливість триматися, знаєте, двома ногами твердо стояти на землі. Я знала, що я у правильному напрямку працюю, я знаю, що я на правильному шляху, і я спокійно, з високо піднятою головою йшла у цьому напрямку.

Ілона Довгань: Мені цікаво: от вам, до речі, не радили, можливо, ще тоді, два роки тому, залишити країну?

Юрій Луценко: Звичайно, радили. Нас підштовхували, нас практично підштовхували.

Ілона Довгань: А після того, як вашого чоловіка ув’язнили, вам не казали, що ви маєте залишити країну?

Ірина Луценко: Були такі моменти, казали: «Забирай дітей, виїжджай з країни, тут немає що робити». Скажу одним словом: я перестала спілкуватися з цими людьми, які підштовхували нас, мене до такого кроку.

Ілона Довгань: Обіцяла глядачам, що запитаю у вас стосовно письменників і книжок. Можливо, один-два — от що для вас таке було фундаментальне, яке обов’язково треба людям прочитати?

Юрій Луценко: Мені сказали збирати речі і йти на вихід, коли я дочитував 303-тю книжку — «Диалоги с Бродским», маю на увазі нобелівського лауреата Йосифа Бродського. Дуже цікава книжка. Я буквально найближчими днями — чи в лікарні, чи без неї — надрукую тих 50. У мене є 250 опублікованих книжок з моїми маленькими ремарками. Звичайно, вони не є досконалими, є особисто моїми оцінками. І додрукую ті. У мене нема такої відповіді — двох книжок. У мене є краща десятка, краща двадцятка, краща сотня. І це взагалі тільки для мене, для когось, можливо, інші.

Але читати книжки треба за будь-яких обставин — багато, постійно.

Ірина Луценко: Ними можна навіть переписуватися — так, як ми робили в суді.

Юрій Луценко: О! Це дійсно історія — бомба! Сидимо в суді — театр абсурду: «брєд»… Ну, ви знаєте ці слова, які я там вживав до них, і тут Ірина мені передає маленьку книжечку Ліни Костенко з закладкою: «Відкрий — там вірш».

Я читаю про жоржини, про старі груші…
Про осінній сад, про впалі яблука…

Ілона Довгань: Це у вас таке листування було?!

Юрій Луценко: Так. Така лірика — бомба! А я закладаю їй на зовсім іншій сторінці: «Простору, простору, простору!..» Передаю їй. Вона знову там почитала, закладає на іншому вірші — мені. А потім так само з Вінграновським. Книжками можна навіть листуватися і навіть передавати ті думки, які неможливо сказати під відеокамерами і перед чужими людьми.

Книжки — це колосальне багатство. І якщо хтось помітив, що я змінився — сподіваюсь, у кращу сторону, — то це завдяки книжкам.

Ірина Луценко: Я приїжджала на цей останній книжковий форум і передавала від Луценка вітання нашим українським книговидавцям, авторам. Я сказала їм такі слова: «Я передаю вам низький уклін від Луценка, тому що це єдине, що дозволило йому залишитися людиною, залишитися собою».

Ілона Довгань: То треба допомагати і в парламенті, знаєте, покращувати і розвивати наше українське книговидавництво.

Ірина Луценко: Ми з Ганною Герман в одному комітеті — ми колеги.

Юрій Луценко: Ну, вони в курсі, хто це така…

Ірина Луценко: І ми навіть зійшлися з нею на тому (це була чи не єдина наша спільна позиція) — шкода, що не вдалося все-таки через парламент підтримати закон про дофінансування і розвиток книговидання. Нам не вистачило буквально пару голосів.

Юрій Луценко: Я думаю, що ця ідея об’єднає усіх. Але якщо ви питаєте, книжки чи тюрма, то відповідь дещо афористична. Я колись її для себе сформулював в щоденнику, а звучить вона так: книжка — це можливість втечі з тюрми. Бо, читаючи книжку, ти вже не в тюрмі.

Ілона Довгань: Коли буде ваша найближча зустріч з народом, публічний вихід?

Юрій Луценко: Та сьогодні цілий день зустрічі — в магазині, в гастрономі, під під’їздом… Скажу так: напевно, це дуже правильно, але в дещо іншій площині, ніж ейфоричність. Я піду спілкуватися з людьми не для того, щоби показати, що я повернувся, і не для того, щоби закликати на мітинг, хоча це також потрібно. Я маю намір спілкуватися з людьми тоді, коли в мене буде запропонувати їм щось більше, ніж свій досвід і своє бачення. Я хочу запропонувати їм план. Хочу запропонувати його — і не тільки свій особистий.

Ілона Довгань: Як скоро це може статися?

Юрій Луценко: Я сподіваюся, що це буде… Мені важко календарно сказати. Це залежить від того, коли люди, які підтримують те, що я кажу, — коли вони звернуться чи до мене (я хочу днями також відкрити сторінку у Фейсбуці, бо в тюрмі її, на жаль, не було — там інтернет з перебоями. Жартую). Хто вийде на контакт зі мною, з Романом Безсмертним, з Тарасом Стецьківим — ще раз кажу, не для створення нової партії, яка буде заважати опозиції, а для створення нової ідеї — будь ласка. Що швидше це буде зроблено, то швидше я з’явлюся перед людьми.

Джерело: http://tvi.ua/program/2013/04/08/sohodni_pro_holovne_vid_08042013

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net