У парку Чаїр розквітають троянди...

У своїй книзі спогадів «Особова справа», написаній у камері московської тюрми «Матроська тиша», куди його посадили за участь у путчі у серпні 1991 року, Володимир Крючков серед причин угорського заворушення називає розвінчання культу особи Сталіна, незаконні репресії в Угорщині з 1949 по 1953 роки і націоналізм. Ні на йоту не сприймаючи українського націоналізму і жодною мірою не допускаючи відділення України від Росії, Крючков водночас був високої думки про угорських державників, відданих своєму народові. «Завдяки націоналізму, — пише він, — Угорщина вціліла у боротьбі за незалежність і свободу, зберегла дух народу навіть у найважчі часи. Живучість угорського націоналізму проявляється хоча б у тому, що в жодній нації угорці не розчинилися, частіше вони самі вбирали в себе вихідців з інших країн». Далі колишній голова відомства безпеки зізнається: «Ми одержали жорстокий урок у 1956 році, поплатившись якоюсь мірою і за власні помилки, за зневажливе ставлення до почуттів, традицій угорського народу». Проте на уроках минулого, як бачимо, ніхто вчитися особливо не хоче.

За даними Крючкова, в Угорщині в роки репресій було безпідставно заарештовано кількасот осіб, з яких 12 розстріляно. І вже за це угорці скинули Сталіна з п’єдесталу і втопили в Дунаї. На постаменті залишилися лише чоботи диктатора, і ще довго цей майдан називали площею чобіт.

Тепер порівняймо наші втрати і нашу поведінку. За наведеним вище джерелом, у 1930—1950-ті роки в СРСР за звинуваченням у політичних злочинах було репресовано 3778234 особи. З них до вищої міри покарання засуджено 786098. Це число, треба гадати, правильне, але лукаве. Воно не враховує тих, хто загинув у таборах та ув’язненні, засланні і депортації, кого розстріляли у тюрмах у перші місяці війни... На думку дослідників, кількість жертв сягає не менше 12 мільйонів. І можна не сумніватися, що левову частку становили українці, до яких вождь ставився з особливою жорстокістю.

Як встановив Апеляційний суд міста Києва, в 1932—1933 роках в Україні керівництво Компартії на чолі зі Сталіним організувало геноцид українського народу, внаслідок чого було безпосередньо знищено 3 мільйони 941 тисячу осіб, а разом з ненародженими — близько 10 мільйонів. Такого розмаху знищення громадян своєї країни не має аналогів у світі. Таке навіть ві сні не могло привидітися найжорстокішим диктаторам планети — Мобуту в Конго чи Пол Поту в Камбоджі, Масіасу Нгемі в Екваторіальній Гвінеї чи Рафаелю Трухильо в Домініканській Республіці...

І що? А те, що досі не всі пам’ятники Сталіну демонтовані, більше того, запорізькі комуністи на його честь у 2010 році встановили нову скульптуру.

І це попри те, що культ особи Сталіна був засуджений ще у 1956 році на ХХ з’їзді КПРС. А в 1961-у ХХІІ з’їзд партії ухвалив забрати забальзамоване тіло Сталіна з мавзолею і поховати під Кремлівською стіною. Тоді ж було вирішено перейменувати всі області, міста, селища, площі, вулиці, які носили його ім’я і знищити його пам’ятники. Де ж ваша послідовність, панове нащадки диктатури пролетаріату?

А як у Європі?

На противагу Україні посткомуністичні держави Європи вжили рішучих заходів для того, щоб не тільки унеможливити реванш комуністичних сил, а й ліквідувати рудименти тоталітарної міфології у свідомості громадян. Скажімо, у низці країн — Угорщині, Чехії, Естонії, Латвії, Румунії — було проведено люстрацію — перевірку осіб, які обіймали відповідальні державні посади, щодо їх приналежності в минулому до керівництва компартій, служб держбезпеки або співробітництва з ними. У Польщі ухвалено закон, який передбачає кримінальну відповідальність за володіння чи придбання комуністичної символіки. Карна відповідальність за використання символів комунізму запроваджена також у Литві, де цей режим прирівняно до нацизму. Парламент Молдови схвалив заборону на використання комуністичної символіки з політичною метою...

Війна пам’ятників?

Так-так, ми стаємо свідками війни пам’ятників. 6—7 березня у Західній Україні від рук вандалів постраждали меморіальні дошки і пам’ятники Степану Бандері і Роману Шухевичу. Представники Всеукраїнського об’єднання «Свобода» підозрюють, що це розплата за руйнування пам’ятника Леніну в місті Охтирці Сумської області. Прем’єр-міністр Микола Азаров назвав тих, хто це робить, деструктивними силами, підкресливши, що «воювати треба не з пам’ятниками, а з нашою технологічною відсталістю, треба не шукати конфлікти у суспільстві, а сприяти консолідації суспільства».

Усе правильно, існує законодавчо виписана процедура, як слід прибирати пам’ятники. Насилля провокує хаос і протистояння у державі. Однак за 20 з лишком років незалежності вже пора і владі остаточно визначитися, хто у нас герой, а хто — ні, хто боровся за Україну, а хто — проти, хто прагне, щоб вона сама вершила свою долю, а хто хоче будь-що приєднати її до Росії. Вогонь і шаблі тут ні при чому, на першому плані — економічна агресія. Нема в Україні, як це не дивно, української ідеї. Нема послідовності в управлінні державою. Кожне нове керівництво не продовжує справу попередників, а лише критикує їх і звинувачує у помилках. Так було і в радянські часи, так триває і зараз. Хоча будь-який будівельник скаже, що з таким підходом важко звести не те що державу, а й будь-яку путню споруду.

Нерозбірливість суспільства у питанні історичної правди і шляхах розвитку — зайвий дзвіночок владі, який свідчить про те, що людям набрид безлад у країні. Саме тому у Верховній Раді сьогодні широко представлені опозиційні політичні сили і компартія. Але якщо перші обстоюють демократію, то другі залишаються вірними своїм колишнім вождям. Серед частини їхніх виборців продовжує жити казка про Сталіна, сильну руку і порядок у державі. Вони не хочуть нічого чути про геноцид і терор. А якщо й чують, то знаходять сто причин, аби виправдати їх, і десь у глибині душі сподіваються, що при новому Сталіну їхня хата буде скраю і трагічна доля їх омине, не завдасть болю ні дітям, ні рідним та близьким. Панове-товариші, так не буває, коли терор стає інструментом для наведення порядку.

Тим часом торік одну з вулиць у Дніпропетровську названо на честь ще одного представника тоталітарного режиму — Леоніда Брежнєва. А недавно там же з великою помпою презентували книгу про колишнього першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького — слухняного виконавця директив Кремля у здійсненні великодержавної політики.

Дехто з політиків, намагаючись виправдати ситуацію, каже, що суспільство, мовляв, не готове до ліквідації комуністичної і тоталітарної символіки. Як це? У 2007—2008 роках було демонтовано 400 пам’ятників діячам комуністичного режиму, організаторам Голодомору і політичних репресій та близько трьох тисяч топографічних об’єктів, які носили імена таких людей. Немало у цьому плані було зроблено і в 1956 році. То що, тоді суспільство було готовим до змін, а зараз ні? Певно, справа в іншому. Або нема політичної волі розпрощатися з тоталітарним минулим, або комусь вигідний той стан справ, який є. Через це в країні зростає негативна напруга, якої і без ставлення до пам’ятників не бракує, поширюється ворожнеча у суспільстві, що провокує людей на самочинні акти.

...Й оновиться парк

Такі ось думки навіяв похід до парку Ленінського комсомолу. Ну чому так: десь розквітають троянди і мигдаль, а тут — оця клоака, привиди минулого і безлюддя?

Віднедавна парки ім. Т.Г. Шевченка, «Преображенський», ім. М. Горького та Ленінського комсомолу підпорядковані одному комунальному підприємству — «Парки Одеси». Сподіватимемося, що це приведе до поліпшення ситуації. Нинішнього року на озеленення міста з природоохоронного фонду виділено близько двох мільйонів гривень. Завдяки цьому, можливо, щось зміниться на краще і в парку Ленінського комсомолу.

Можна зрозуміти представників влади, які хочуть дати новий імпульс розвитку цьому парку хоча б у такий спосіб: перенести сюди з традиційного місця торгівлю тваринами. І не тому, щоб у чомусь прищемити торговців, а лише з однією метою — привернути сюди увагу людей. Втім, навряд чи вдасться переламати надто сильні традиції Старокінного ринку.

Є й інші шляхи — організація масових заходів, гулянь, ярмарків...

Сьогодні в парку розміщується дитячо-юнацька спортивна школа товариства «Локомотив». На цій базі можна було б створити багатофункціональний комплекс.

Колись у дітей викликав захоплення встановлений тут списаний літак, у якому був кінотеатр, але він згорів…

...Дехто думає, що парк Чаїр — це фантастичний витвір уяви поета. Ні, такий парк існує насправді. Розташований він у Криму і з кримськотатарської перекладається як Гірські луки. В ньому росте 300 видів хвойних і вічнозелених рослин з різних континентів — магнолії, кипариси, олеандри, гортензії...

Час від часу доводиться чути, що ентузіасти то в одному, то в іншому місці творять справжні зелені дива. Чому б не спробувати це зробити й тут, у парку Ленінського комсомолу?

Правда, висока мета, вивірені століттями орієнтири дадуть можливість не лише оновити парк, а й усю державу.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.