У Явірнику Руському, на батьківщині Михайла Вербицького

Середню музичну освіту Михайло Вербицький здобув у Перемишлі та Львові. Навчаючись у Львівській духовній семінарії, продовжував музичну освіту, керував семінарським хором. Від 1852-го і до смерті в 1870-у був священиком в українському селі Млини, що на північ від Перемишля (неподалік від українського кордону). Проводив велику просвітницьку діяльність, створюючи хори та драмгуртки не лише у своєму селі та околицях, а в усьому Надсянні. А музична його діяльність мала вплив не лише на національно-культурне відродження в австрійській частині України, а й на просторах Великої України: всеукраїнська популярність твору «Ще не вмерла Україна» — тому доказ. Михайло Вербицький є автором багатьох вокальних, хорових та інструментальних творів. Серед них — оперети, 12 симфонічних увертюр, солоспіви, полонези, вальси, музика до 20 драматичних вистав. Він — автор 36 релігійних композицій, зокрема «Іже херувими», «Отче наш», «Будь ім’я господнє». Композитор поклав на музику «Заповіт» та інші твори Шевченка, Федьковича, Гушалевича, Шашкевича...

Особливою заслугою перед українським народом є композиція українського гімну «Ще не вмерла Україна» (1864). Вперше слова Павла Чубинського були надруковані 1863 року в четвертому номері журналу «Мета». Михайло Вербицький одразу ж взявся за створення музики. Символічно, що слова написані на сході, а музика — на заході України. Це і є соборність. Спочатку Вербицький написав музику для сольного виконання й особисто її виконував. А щоб усі члени гімназійної громади у Перемишлі могли співати спільно, зробив хорову композицію, яку виконали на свято Івана Хрестителя 1 липня 1864 року. Присутній на концерті вже старенький єпископ Тома благословив Вербицького і його величну пісню «Ще не вмерла Україна». Отже, 1 липня наступного — 2014-го — року святкуватимемо 150-ліття першого публічного виконання гімну України. А 4 березня 2015-го — 200-річчя від дня народження творця музики до гімну Михайла Вербицького. Готуймося до цих визначних ювілеїв!

Цього року, як і завжди, громадськість відзначила день народження Михайла Вербицького. Українці Польщі та України організованими групами, автобусами та приватними автомобілями, прибули до місця народження композитора. Тут, у Явірнику Руському, в неділю 3 березня відбулося урочисте богослужіння в стародавній українській церкві, віче та покладання вінків до пам’ятного хреста. Після поголовної депортації українців 1947 року в цьому українському селі тепер нема жодного українця. Ключі від української церкви — пам’ятки архітектури минулих століть — у поляків. На старих пам’ятних написах, зроблених українською мовою, вказано, що останнє розмалювання церкви було у 1938—1939 роках до річниці хрещення України-Русі і зроблене воно стараннями парафіян та їхніх земляків, які виїхали на заробітки в Америку.

Неподалік від Явірника Руського розташоване село Павлокома — один із символів українського мучеництва у Польщі. Тут від рук шовіністів загинуло 266 місцевих жителів — українців. Тож повертаючись з Явірника Руського, ми вшанували пам’ять невинно убієнних, поклали квіти до меморіалу.

Наступного дня, 4 березня, вшанування відбулися у місці захоронення Михайла Вербицького — селі Млини (у якому також внаслідок поголовної депортації у 1947 році тепер нема жодного українця). Після смерті композитора його могилу доглядали, біля неї проводили патріотичні заходи.

Ситуація змінилася після поразки Австрії у Першій світовій війні. Із відновленням польської держави значна частина етнічних українських територій, включаючи теперішню Західну Україну, опинилася під новою владою, яка вдалася до дискримінації корінного населення, включно із закриттям українських шкіл, читалень, спортивних товариств, руйнування українських церков... Були спроби осквернення могили Михайла Вербицького. Після цього українська молодь почала виставляти нічну варту на кладовищі. Ситуація ще погіршилася після Другої світової війни, коли сталінський Радянський Союз, відірвавши частину земель від Західної України, подарував їх Польщі. Українців було масово виселено з їхніх теренів, зокрема й на неосвоєні степові простори півдня України, у тому числі й в Одеську область. У їхні рідні села переселили поляків.

Відтоді могила Михайла Вербицького почала заростати бур’янами, давня церква, перебудована на місці ще старішої на початку 1700-х, руйнувалася (тепер оберігається як пам’ятка архітектури). Після проголошення незалежності України стало можливим відвідування могили Михайла Вербицького та впорядкування її. До 24 серпня 2004 року на могилі було споруджено каплицю-пантеон, який був урочисто відкритий 12 квітня 2005-го за участю президента України. На фронтоні пантеону — тризуб та напис «Михайло Вербицький — композитор, автор гімну України». На стародавньому пам’ятнику у центрі пантеону — напис «Піоніру української пісні. Громадськість».

Як уже мовилося, у цьогорічних заходах з ушанування пам’яті Михайла Вербицького взяли участь українці Польщі й України, передусім — члени організацій вигнанців з українських етнічних земель «Надсяння» та «Любачівщина», які входять у ширше об’єднання «Закерзонння». Серед громади, що зібралася у Явірнику Руському та покладала квіти до меморіалу у Павлокомі, був один із консулів України у Польщі.

Ігор ЧОРНОПИСЬКИЙ,
історик, журналіст.