9 березня на Дерібасівській...

Людей зібралося небагато, вони півмісяцем стали перед естрадою, уважно слухали й аплодували відважним читцям. Переважно то були діти, але поступово й дорослі втягнулися. Читали і з пам’яті, і з книжки, дехто заплутувавсь у Тарасових строфах… Читали різне: лірику та зі шкільної програми, уривки з «Гайдамаків» та «Холодного Яру», читали і своє власне, а дехто — й з інших поетів.

Ось вийшов знаний поет Олекса Різників, прочитав свої поезії про рідну мову, про Україну. За те, щоб отак вільно стати посеред міста й продекламувати Шевченка чи й власні вірші, він карався колись у мордовському таборі, як і Шевченко — на засланні. Поети в Україні — найнебезпечніші «терористи», а найбільш небезпечний, звісно ж, Тарас Шевченко. Повідомлення про те, як у рідних Тарасових Моринцях місцеві владці злякалися революційності його поезії, облетіло всю країну. Але не збурило, отже, подібні речі матимуть продовження. Либонь, так дійде і до новітньої цензури, коли діткам у школі казатимуть: а покажіть-но вірші Тараса Шевченка (чи й будь-які інші), які ви хотіли б прочитати на Кобзаревому святі, а ми вам скажемо, чи треба їх знати… Все, що з українцями роблять, — все це випроба їхнього терпіння…

А потім вийшов один чоловік, назвав своє ім’я та по батькові, сказав, що він 50 років живе в Одесі і що завжди у парку Шевченка, де він працював тривалий час, люди приходили до Тараса. І ще сказав:

— Сьогодні населення Одеси поділене на дві частини: одна любить Україну, друга не любить. Чому? Бо ми довго були під ярмом начебто «старшого брата». Й ось вже 20 років вони не хочуть зрозуміти, що Україна — незалежна держава.

— Я вірменин, — провадив далі цей чоловік, — та це не має значення. Я — громадянин України. Ми всі мусимо боротися за те, щоб наша держава була справді незалежною, а не губернією чи федеральним округом. Ми вже були колонією. Свободу завжди будуть душити. Дуже хочу, щоб наша країна увійшла до ЄС. Я не розумію, чому депутат українського парламенту Колесніченко, українець, є противником української мови, разом з таким самим депутатом одеситом Ківаловим. І ще я не можу зрозуміти, чому нас так мало тут у цей день. Недостатнє оповіщення? Чому не була розрекламована ця акція так, як рекламують московських гастролерів?

А закінчив свою промову словами:

— І я кажу сьогодні на повен голос: «Слава Україні!»

Відповіддю йому було вже звичне «Героям слава!» А ведучий цього вуличного перформансу прокоментував так:

— Чим більше буде у нас таких людей, з українським громадянством у серці, тим швидше у всіх нас буде «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

«А щоб збудить хиренну волю, треба миром…» — відповіли голоси з натовпу також Тарасовим рядком.

По-народному просто і мудро сказав той чоловік, дуже тактовно, по-дружньому дорікнувши українцям, котрі самі себе часто не поважають.

Якби ж то всі так мислили! «Єдиномисліє подай!» — благав Шевченко. Але ж ні! Важко, неможливо повірити, що всі громадяни бажатимуть Україні добра, але більшість їх повинна бодай щось робити для цього!

А далі попросив слова чернігівський гість на ім’я Станіслав Журавель, і всі почули відомі полум’яні рядки: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…» Прочитав чернігівець і свого власного вірша, присвяченого Шевченкові. Як з’ясувалося згодом, він історик-українознавець, до нас приїхав, бо давно мріяв побачити землю, яка пов’язана з іменами Івана та Юрія Лип, і дуже шкодує, що Одесу позбавили вулиці з їхніми іменами.

— Дуже вдячний долі, що потрапив сюди саме у ці дні, побачив, як в Одесі вшановують Тараса Шевченка, — сказав у короткому інтерв’ю. — Свого часу я був помічником народного депутата Степана Хмари, член «Просвіти», а про «Чорноморку» чув від знаної одеситки Ганни Михайленко, яку дуже поважаю… Для мене Шевченко — це є Україна, це є любов до своєї рідної землі. Він закликав любити Україну, і любов ця мусить бути дієвою. В Чернігові я керую обласними осередками Богдана Лепкого та Григорія Ващенка. Наш український центр у Чернігові — музей Михайла Коцюбинського. Співпрацюємо із Союзом українок, який очолює заслужена артистка Раїса Решетнік-Остапчук. Відроджуємо ім’я Шевченка. Зокрема, та ж пані Раїса має чимало програм, присвячених Кобзареві, одна з них називається «Україна невмируща, бо у нас є Шевченко». Сьогодні був біля пам’ятника разом з одеситами, подивився на тих «дядьків отечества чужого», котрі прийшли туди з портретами ката українського народу. Це — люди, заражені бацилою антиукраїнства, на жаль, вона невиліковна… А наостанок хочу побажати вашій газеті нескореного Шевченкового духу та гідно доносити до своїх читачів українську ідею.

Відтак вийшла юна дівчина на ім’я Оля, сказала, що вона волинянка, з Луцька. Всі чекали, що прозвучить щось із Лесі, а вона прочитала уривок з Тарасової «Катерини», отой, що починається словами «Кохайтеся, чорнобриві…»

І лірика… Чи можна без лірики, коли розвесненого святкового дня теплі леготи літають над містом, а довкола — «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». До естради підійшла досі мовчазна жінка і прегарно прочитала вірша з присвятою «Г.З.».

І це було так доречно, що захотілося розшукати в гурті отого вірменина з українським світоглядом і спитати, чи знає він, що цей криптонім — «Г.З.» — розгадала і ввела в наукове шевченкознавство його краянка Марієтта Шагінян, котра у 48 років досконало вивчила українську мову і написала монографію про Шевченка. Прекрасного вірша присвятив наш великий поет коханій жінці Ганні Закревській. І так само прегарно прочитала його Людмила Авдієв-

ська — жінка, яка багато могла б розповісти про те минуле, у якому душили свободу й потоптом нищили українську ідентичність. І в яке не хочуть повертатися ті, хто щиро любить Україну.

Роман КРАКАЛІЯ.