Місія — бути опорою

Нелегко писати про таку багатогранну особистість. Мабуть, кожен, хто стикався з Костянтином Кашперуком, акцентував би у своїх розповідях увагу на тих чи інших сторонах цієї особистості, на певних подіях його розміреного, зовні спокійного, але внутрішньо напруженого життя. Однак беззаперечно, що найплідніший період життя цієї людини, період зрілості, пов’язаний саме з Южним. Костянтин Володимирович Кашперук був першим директором першої у цьому місті середньої школи (ЗОШ №1), директором історико-краєзнавчого музею при НВО ім. В.М. Чорновола (ЗОШ №4), вчителем історії і правознавства цієї школи, членом місцевого осередку козацької організації, просвітянином, членом редколегії громадської газети «Дзвін», дописувачем «Чорноморських новин», одним із засновників і старостою южненської церкви Святої Покрови УПЦ КП.

Самореалізація Костянтина Кашперука стала втіленням у життя принципів і цінностей, основи яких закладалися у відірваній нині від українських реалій Холмщині та Підляшші (тепер Польща), українське населення яких у 1930-і роки піддавалося нищівній асиміляції з боку тодішнього польського уряду. Сьогодні офіційна Польща усвідомила, що боротьба з «українським фактором» була для неї згубною (хочеться вірити, що у тривалому часі цю істину, врешті-решт, збагне й наш північний сусід).

В автобіографії, яку Костянтин Володимирович написав десять літ тому, він повідомляє про себе таке: «Народився 28 березня 1933 року в с. Гнійно Біло-Підляського повіту Люблінського воєводства (Польща). 1 вересня 1939 року (початок Другої світової війни — Авт.) вступив до 1-го класу польської народної школи. В жовтні того року в результаті поділу Польщі між СРСР і Німеччиною територія Біло-Підляського повіту відійшла до Німеччини (т.з. генерал-губернаторство — Авт.). У селі відкрилася українська школа, і я став навчатися в ній… Після передачі частини Західної України Польщі в 1944 році (Підляшшя, Посяння, Лемківщина) родина переїхала до Одеської області (с. Дмитрівка Комінтернівського району)».

Батьки призвичаювалися до радянських реалій, вступили до колгоспу, а юнак після закінчення Комінтернівської семирічки 1952 року вступив на історичний факультет Одеського держуніверситету, який закінчив з відзнакою (1957). Університет визначив його подальше професійне й особисте життя. Того ж року одружився з однокурсницею Зоєю Іванівною Чорновіл, яка стала вірною подругою на усе його подальше життя, подарувавши йому двох доньок і сина.

Висока відповідальність, працелюбність і фаховість викликали до Костянтина Кашперука незмінну повагу й довіру колег та керівництва, сприяли його кар’єрному росту. Хоча цього чоловіка аж ніяк не можна було назвати лайливим словом «кар’єрист». Він жив за принципом — «якщо не я, то хто?». Так було на початку трудової діяльності в Арцизькому районі, де Костянтин Володимирович викладав у профтехучилищі, а потім очолював середню школу (с. Теплиця). Так було після повернення у Комінтернівське (ближче до батьків), де став завідувачем райметодкабінету, а згодом — партійним лектором.

1979 рік став визначальним у долі Костянтина Кашперука, бо саме тоді він назавжди пов’язав своє життя з «всесоюзною новобудовою» — Южним, куди приїздила людність з імперських теренів. Він не боявся важких ділянок роботи, й у червні того ж року погодився стати директором школи-новобудови портового селища. Вирішував кадрові питання (педагогічного штату ще не було), наглядав за будівництвом (був зведений лише каркас школи), займався завезенням обладнання і наочності, формуванням учнівського колективу. За рік уже розпочався навчальний процес, щоправда, лише в одному із зданих блоків.

За півтора року Костянтин Кашперук зробив зразкову в районі школу. Потім підіймав іншу — у розташованому поряд селі Сичавка. Згадую ці моменти біографії людини не лише для того, щоб віддати їй належне (у Южному завжди пам’ятали про це), але й тому, що місія першопрохідця для нього визначальна. Костянтин Володимирович розумів веління часу, потреби громади, був в авангарді. Він був обранець, а тому прагнув скрізь встигнути.

Чого це йому вартувало, знають лише близькі (читайте нижче). Служіння високій ідеї часом породжує конфлікт із оточенням, якщо до подібних ідей воно індиферентне або ж активно їх не сприймає.

Особливе піднесення викликало проголошення України самостійною державою — мрія багатьох поколінь українців. У цьому визначну роль зіграла національно свідома інтелігенція. 1995 року Костянтина Володимировича запросили викладати до першої (і єдиної) україномовної школи Южного — НВО ім. В. М. Чорновола. Був членом новоутвореного 1996 року міського культурно-просвітницького товариства «Червона калина», яке згодом стало ядром місцевої «Просвіти». Цей період його біографії, без перебільшення, ренесансний. Досі у школі успішно діє заснований Костянтином Кашперуком історико-краєзнавчий музей. У ньому зібрані унікальні експонати — результат експедицій по Одещині, дарунки учнів, їх батьків, колег і знайомих з усієї України. У цьому директору музею завжди сприяло керівництво школи. Тут можна бачити змістовні стенди, сірниковий макет Запорізької Січі, творені руками пана Костянтина та однодумців. У цій школі він викладав доти, доки були сили. Свої напрацювання з історії краю Костянтин Кашперук узагальнив у виданому свого часу посібнику з краєзнавства, який є не замінимим для викладання цієї дисципліни в школах Южного.

Багатьом із нас пан Костянтин був моральною опорою. Було соромно не підтримати якесь українофільське починання, якщо він, літня людина, не шкодував для цього своїх сил і часу: активно підтримував просвітницькі акції, вітав ідеї помаранчевого майдану; був членом правління Южненського міського козацького товариства. Воно склало основу церковної громади і відіграло визначну роль у становленні Покровської церкви (УПЦ КП) м. Южного. У цьому йому незмінно допомагала віддана дружина Зоя Іванівна, володарка чудового голосу, учасниця церковного хору. Той період, коли ми організовували гурти колядників і віншували спраглих рідного слова земляків, нині, на відстані часу, згадується з особливим пієтетом. Активну участь у цьому брало й молодше покоління його роду. Ніщо так не тішить, як родинна гармонія. Принагідно зазначу, що Костянтин Володимирович дочекався п’яти онуків і двох правнуків.

Високі моральні якості пана Костянтина значною мірою були обумовлені сімейним вихованням, закладеною у дитинстві релігійністю. Ще маленьким хлопчиком він годинами простоював у сільській церкві, знав напам’ять усю літургію, багато колядок і релігійних пісень. Те, що зробив цей чоловік для становлення і розвитку місцевої Покровської церкви, без перебільшення, є подвижництвом. Він став «скелею» цілій громаді, місцевому авторитетному й енергійному священику отцю Миколі (Віщуну). Навіть недужим ішов, щоб допомагати йому вести Службу Божу. Був прибічником духовного єднання, спільної молитви із греко-католицькою громадою міста. Церква, вимріяна з юних літ, була ниточкою, яка пов’язувала його зі світом дитинства, ностальгічним спомином про втрачену назавжди малу батьківщину. Церква підносила його дух, допомагала жити у згоді із власним сумлінням, давала відчуття причетності до високого та потрібності людям. Костянтин Кашперук був людиною твердих переконань, чудово знав історію Церкви, переконливо полемізував із противниками помісної УПЦ.

Там, за Західним Бугом, залишилася земля пращурів, понівечені шовіністами українські церкви і кладовища, там родинна гілка, дитинство… Костянтин Кашперук беріг акварель, виконану зі старої фотографії із зображенням оселі його дитинства, де він сидить на ослінчику з дідусем. Його радувало це занурення у минуле, яке певним чином вгамовувало ностальгічні почуття.

Чи не найбільшою подією української громади Южного стало освячення навесні 2005 року хреста на місці майбутньої Покровської церкви патріархом Філаретом. Честь звернутися до високого ієрарха з вітальним словом була надана саме церковному старості. На жаль, наші недруги зробили усе можливе, щоб на тому місці церковна споруда не була зведена. Про цей факт нагадує лише встановлений хрест. Але волю громади не можливо було зупинити. За якийсь час церквиця постала в іншому місці. Благословення його святості надихало. Цю місію звершив архієпископ Одеський і Балтський Яків (Макарчук).

Не легко бути на передовій. Пам’ятаю чорні дні, коли через інфаркт життя цього чоловіка було під загрозою, і за його порятунок боролися лікарі, родина, громада. У вікно палати нової южненської лікарні, де лежав тяжко хворий Костянтин Володимирович, було видно церкву, в якій парафіяни в колективній молитві просили про його одужання. Бог подарував цьому подвижнику ще майже десять літ життя, впродовж яких він залишався вірним своєму покликанню.

Володимир КУДЛАЧ.
м. Южне.

P.S. Як стала відомо, наприкінці березня просвітяни Южного спільно з БК «Дружба» та НВО ім. В. М. Чорновола проведуть вечір пам’яті Костянтина Кашперука, а в Покровській церкві міста відбудеться панахида. Освітяни і громадські організації зібрали підписи і звернулися з відповідним поданням до міськради щодо посмертного присвоєння Костянтину Володимировичу Кашперуку звання «Почесного громадянина Южного». Жителі цього чудового приморського містечка шанують добре ім’я людини, котра стояла біля його витоків, жила чистими помислами, служила родині, місту, церкві, Україні…

В.К.