Переглядів: 822

Віддаючи — багатієте

Ось уже три роки колектив нашої газети, як знають постійні її читачі, працює в умовах постійної боротьби за виживання. Скажемо відверто — нелегка це ноша. Але час жорстких випробувань має й іншу грань — дуже світлу, яка проявляється у підтримці, шануванні, щирій любові наших читачів. Зі скількома світлими, чистими душею і помислами людьми пощастило познайомитися! Низький усім уклін від колективу! Сьогодні розповідь про одну з них.

Не за літами підтягнута, ладна жіночка переступила поріг редакційного кабінету. З її сумки виглядали кілька примірників нашої «Чорноморки». Знаю ж бо, вона давня наша передплатниця, а решта газет навіщо?

— Купила ще кілька, щоб відіслати в інші міста знайомим, друзям. У тамтешніх газетах такого не знайдуть. Нехай почитають.

Жінка говорила українською мовою, час від часу переходячи на російську, якою, либонь, у нашому зросійщеному місті послуговується частіше. Звісно, перепитую, як вона стала нашою читачкою.

— Зовсім випадково. Якось років з вісім тому чекала у 119-й школі свою приятельку. На підвіконні побачила «Чорноморські новини», взяла до рук — і прикипіла. Що не публікація— для мене нове, досі не відоме. До того постійно передплачувала інше одеське видання. Але в ту мить зрозуміла, що «Чорноморські новини» — це моя газета, без неї тепер не обійдуся, — відповіла гостя.

Буває ж так: зовсім не знаєш людину, та з перших хвилин спілкування здається, ніби знайомий давно, проймаєшся симпатією, відчуваєш, як тобі приємно, легко з нею, хочеться подовше погомоніти, обмінятися думками. І моя візаві — Людмила Федорівна з цікавим козацьким прізвищем Жигайло — саме з тієї породи. Я шкодувала про себе, що не вийде, як того хотілося, довшою наша розмова, бо пані Людмилі телефонувала подруга: домовилися сходити на виставку кімнатних фіалок, відтак квапилася. Мені негоже було її затримувати. Та й з тієї короткої розмови постала людина, життя котрої з такими поворотами, деталями долі — хоч книжку пиши.

— Я — столична штучка, — посміхається пані Людмила. — Народилася в столиці Бурятії Улан-Уде за п’ять років перед війною. Батько ж був родом з Воронезької області, прикордонного з Україною села, де, як писав Михайло Горинь, проживають нащадки Тараса. Прізвище батька — Шевченко. Був він кадровим військовим. Кочувала сім’я по багатьох гарнізонах. Матері рано не стало. Було нас четверо дітей, двоє невдовзі померли. Залишилися я і старша сестра. Нелегко було батькові. З фронту він не повернувся — пропав безвісти. Нас, сестер, розкидала доля.

Вдячна пані Людмила рідному дядечку Демиду Тихоновичу, який став для неї названим батьком. Забрав малу Люсю до себе, своїх дітей не мав... Набігла сльоза на очі гості, коли розповідала про нього. Дуже її любив. Він і досі для неї приклад чесної, безкорисливої і відповідальної людини.

Пригадала повоєнне лихоліття, тяжкий 1947-й. Вони, щоправда, не голодували, бо обробляли, практично на болоті, город, мали живність, тож і в погребі були певні запаси. Якось Демид Тихонович поїхав у відрядження, залишив племінницю одну — доросла ж бо, четвертокласниця. Віддав їй хлібні карточки, талони на обіди, які їй мали готувати за домовленістю. Повернувся, а його Люся, щедра душа, все пороздавала. Спорожнів погріб. Продуктами, які брала на талони, пригощала навколишню дітвору. Як же, пояснювала, самій їсти, коли стільки поруч голодних? Дядечко не сварив племінницю, а міцно притис її до грудей і тихо мовив: маєш добру душу. Хвалив за успіхи в навчанні: відмінницею закінчила початкову школу, згодом і семирічку.

Дядько Демид порадив дівчині обрати професію-«всюдихід», аби роботу можна знайти скрізь. Подалася до економічного технікуму. Та захист диплому, теж на «відмінно», збігся з великим горем — не стало Демида Тихоновича, помер від важкої швидкоплинної хвороби.

Після технікуму поїхала на роботу у Хабаровський край. Сім років працювала у ліспромгоспі. Досі перед очима стоїть тайга, така грізна й прекрасна в різні пори року, височезні кедри. Які чудові, красиві душею, доброзичливі люди там працювали! Останнім з тобою поділяться, допоможуть, застережуть. (Та чи уявляєте ви жінок, які обрубують сучки на тих кедрах?! Це ж надзвичайно міцна деревина. Але в тих жінок були норми, за невиконання яких чекала кара.) Були то, переважно, заслані із Західної України так звані «бандерівці». Працьовиті, щедрі, мудрі. Які пісні, сповнені тугою за рідною Україною, вони співали!

А потім — одруження з її Андрієм (кілька років тому вже й золоте весілля відзначили). Трагічна доля спіткала Андрієву сім’ю. Жили у Західній Україні. Було в селі свято, і батько пішов провести чоловіка, котрий трохи перебрав. Той чомусь здався червонопогонним підозрілим, й обох поклали кулі енкаведистів. А сім’ю з дев’ятьма дітьми вночі, в переддень Першотравня, посадили в товарняк і виселили до Хабаровського краю. Менші діти не витримали тої дороги, померли...

Уже не вельми молодими родина Жигайлів нарешті переїхала в Україну, до сестри. Андрій у Червонограді влаштувався на шахту, Людмила теж не сиділа без діла — працювала на місцевих підприємствах. Згадуються їм нині тільки добрі люди, з якими зводила доля. Які виручали, підставляли дружнє плече. Доля, на жаль, як і змалечку, не була до подружжя прихильною, щораз випробовуючи на стійкість, на людяність. Пережили передчасну смерть доньки (понад два десятиліття тому саме вона переманила батьків в Одесу). Бог відміряв їй ледь за сорок віку. Згодом не стало і зятя. Розрадою залишився онук.

— Ой, що говорити! Чимало і світлого, і гіркого довелося пережити. Але я залишаюся оптимісткою, стараюся ніколи не скніти... Недавно стою на трамвайній зупинці і чую, як дві літні жінки приплакують, мовляв, украли у них майбутнє, бо пропали на ощадкнижках гроші: в однієї — двісті тисяч, в іншої — близько трьохсот. Не стерпіла, питаю, що то за гроші, як у радянські часи при скромних зарплатах такі надбали? Як дісталися, кажу, так і пропали. А про дітей — справжній ваш скарб, ваше майбутнє — чому не думаєте? Сором слухати, як голосять за старими часами декотрі з наших громадян, ладні повернутися під червоні прапори. Та прокиньтеся, люди добрі, про що ви?! Невже пам’ять відняло? Забули, як вам гірко зі світанку до заходу сонця доводилося практично задарма працювати? Забули сталінські ГУЛАГи, тисячі замордованих у них? Не пам’ятаєте порожні крамниці за Хрущова? Усе вже забули? — обурюється пані Людмила.

— Знаю одне: ніколи не робіть і не бажайте іншим зла. І побільше віддавайте людям. То мій життєвий принцип. Вчинене тобою добро багатократ повернеться. Як і зло. Ніяких матеріальних багатств моя сім’я не надбала. Натомість скільки повсюди маємо вірних друзів! Як на мене, то і є найбільше багатство.

Оксана ПОЛІЩУК.

Від редакції. У ці дні Людмила Федорівна Жигайло відзначила день народження — світлу дату з двох щасливих цифр. Здоров’я і наснаги Вам, шановна пані Людмило! Незгасного оптимізму й активного інтересу до життя на ще багато літ!

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua