Саксонсько-подільські паралелі

Та в пам’яті України Авґуст Мошинський, поляк за національністю, католик за віросповіданням, залишився насамперед як архітектор, творець сакральних споруд, працюючи над якими, дотримувався стильових засад пізнього бароко і рококо та вживав елементи раннього класицизму. Свою географію в галузі будівництва в Україні він обмежив винятково теренами Західного Поділля — Тернополем, де збудував костел для домініканців, та Микулинцями, які прикрасив вишуканим храмом, що був фундований ченцям-вікентіянам.

Ще не так давно будівничим домініканської обителі Тернополя вважали Яна де Вітте, але, згідно з пізніше знайденими у сховищах Санкт-Петербурга матеріалами, було встановлено, як заведено вважати, ім’я справжнього автора — Авґуста Мошинського. Однак, як відомо, початок будівництва костелу в осередку Західного Поділля датований 1749 роком, коли Авґустові було лише 18. Відтак можна припустити, що перший проект споруди розроблений все ж таки іншим будівничим, можливо, й Яном де Вітте.

У шкіцах першого плану тернопільського храму домінуючу роль архітектор відводив куполові, що мав нагадувати всесвітньо відому баню катедри святого Петра у Ватикані. Проте саме в цей час на бані знаменитої базиліки з’явилися тріщини й почалися реставраційні роботи з її порятунку. Це змусило зодчого переглянути свої креслення: було значно зменшено в діаметрі купол і натомість збільшено вежі. Важко сказати, коли саме в цю роботу втрутився Мошинський, але з великою вірогідністю можна стверджувати, що передовсім через свій юний вік він не був автором першого плану і не стояв на чолі будівництва в його ранній період.

Так чи інакше фундоване Йосипом Потоцьким тридцятирічне будівництво у Тернополі 1779-го добігло кінця, й Авґуст Мошинський зміг побачити своє дітище, як то кажуть, наживо. Над площею, що носила тоді ім’я Собеського, неподалік замку вгору здійнялися дві триярусні вежі з видовженими ступінчастими шатровими завершеннями, що багатьом містянам почали слугувати за своєрідний орієнтир. Між стрункими баштами чільна фасада, оздоблена в актуальному тоді стилі рококо, милувала парафіян нішами з кам’яними статуями, скульптурами на вигадливої форми начілку і жвавою пластикою пілястрів йонійського ордера. Масивна овальна баня з круглими люкарнами, яка завершувалася ліхтарем та маківкою і вінчала будівлю, посилювала враження монументальності всієї споруди.

За кількасотрічну історію свого існування костел був свідком багатьох подій, та найбільшого лиха зазнав під час Другої світової війни, коли було завдано значних пошкоджень його бані, вежам та кляшторним приміщенням поблизу. По війні святиня і місто лежали в руїнах. Тернопіль зазнав чи не найбільших матеріальних втрат з-поміж усіх українських міст. Нова влада, комуністична, атеїстична в своїй ідеології, відбудовувала місто на свій, досить-таки сумнівний, смак. У середмісті постали цілком нові вулиці і будинки без жодних претензій на автентичність. Тому яким же було дивом, коли 1957 року над тією самою площею, щоправда, вже з зовсім іншою назвою, знову зависочіло творіння Мошинського. Силуети храму цілком нагадували довоєнний костел, проте оздоблення фасаду та інтер’єру своєю простотою видавали його нове призначення: тут розмістили спочатку склад, а потім — картинну галерею.

Та часи змінилися, і 1989 року святиню повернули парафіянам — цього разу греко-католикам. Нині внутрішній простір храму, який було оновлено в традиціях греко-католицької церкви, мало чим нагадує первісне творіння: фрески Станіслава Строїнського замінено роботою пензля Юрія Журавського, не спостерігають за месою постаті святих зі старих вівтарів, натомість з’явилися вирізьблений з липи іконостас, свята брама у вигляді елегантної хоругви, дияконські двері тощо. Але первісні форма і пластика, в яких виразно відчувається подих бароко, вціліли. Як і раніше, опуклої форми простір головної нави, оточений пілонами, декором для яких слугують помережані канелюрами пілястри, луковими отворами сполучений з бічними навами, а над входом уміщено хори.

Тепер, коли сторіччя зрівняли в правах на давність і колишній храм домініканців, і дві вцілілі православні церкви, важко уявити собі, якою прикрасою для міста стала ця будівля, до спорудження якої долучився Авґуст Мошинський. З безапеляційною впевненістю вона посіла почесне місце на майдані Волі і стала справжньою окрасою сучасного Тернополя.

Невелике містечко Микулинці, розташоване у долині середньої течії Серета на відстані майже двадцяти кілометрів південного керунку від Тернополя, на своєму архітектурному портреті також зберігає свідчення хисту Авґуста Мошинського. Та й тут поміж дослідників мистецтва нема цілковитої одностайності щодо авторства споруди. Деякі мистецтвознавці, невідомо на що посилаючись, схильні вбачати в авторі Теодора Мар’яна Тальовського, котрий творив на зламі ХІХ—ХХ сторіч. Одначе сама будівля —  Троїцький костел — уже своїм екстер’єром вгадує у творцеві уродженця Дрездена. Поза сумнівом, натхнення при кресленні проекту архітектор шукав у Саксонії. Саме тому його творіння має чимало спільних рис з Троїцькою катедрою при королівському палаці у Дрездені, спорудження якої за проектом італійського будівничого Ґаєтана Кіявері завершилося за десять років до початку будови в Микулинцях.

Кошти на спорудження мурованого микулинецького костелу, що почав зводитись на місці дерев’яного 1761 року, офірувала власниця містечка графиня Людвіга з Мнішків Потоцька, онука якої, як вважають, і була Мошинському за дружину, вочевидь, з другого шлюбу. Подібно до храму в Тернополі, микулинецький костел був завершений 1779-го, аби місцевою парафією заопікувалися ченці згромадження святого Вікентія.

Впродовж сторіч архітектурна пам’ятка змінювала своїх власників, котрі під впливом невблаганного часу, з його здатністю до старіння й руйнувань, змушені були братися до реставрацій, під час яких вигляд споруди зазнавав певних змін. Так, у ХІХ столітті, відновлюючи костел після пожежі, реставратори змінили форму перекриття середньої нави та завершення башти при головній фасаді. Однак і до наших днів збереглася барокова пишнота чільної фасади, що контрастує зі скромним, майже аскетичним, вирішенням причілків. Витончені форми тринавової базиліки з деамбулаторієм та стрункою вежею домінують над низькою забудовою містечка. Височіють подібно до найвищої катедри Саксонії над Дрезденом, відрізняючись лишень меншими розмірами, деталями  та скромнішим оздобленням. Як і творіння Кіявері у Дрездені, дітище Мошинського у Микулинцях над чільною, увігнуто-опуклої форми фасадою завершене вежею, прикрашеною масивними півколонами та екседрами зі статуями.

Безумовно, це не є зменшеною копією саксонського храму. Микулинецький зодчий мав свій почерк і дав волю власній фантазії, проте ця фантазія була наче підглянута крізь шпарину, а потім відтворена з пам’яті — аналогій бачимо чимало як зовні, так і всередині будівлі. До того ж, вочевидь, до реконструкції даху над головною навою стіни бічних фасад завершувалися на кшталт дрезденської катедри — балюстрадою, з якої, можливо, споглядали над неквапливим життям містечка фігури святих. До цієї думки схиляє, зокрема, наявність балюстради над другою осадою вежі, яка, обминувши її по боках, раптом уривається.

Біла колористика стін, півколони з капітелями композитного ордера, склепіння, розташування вікон і навіть амвона у загальних рисах нагадують оформлення інтер’єру святині у Дрездені. Урочиста атмосфера створює піднесений настрій, і спрагла душа прагне зустрічі з Творцем. І як тут не погодитися з Йоганнесом Гессеном, який писав, що «будь-яке глибоке естетичне переживання зачіпає не лише естетичні, а й релігійні струни нашої душі».

Навчання в Ґаєтана Кіявері, автора дрезденської катедри, прототип якої створено згодом, родинні зв’язки з власницею містечка, котра могла сприяти чоловікові своєї онуки у творчих досягненнях, — це ті обставини, які, якщо не з абсолютною впевненістю, то принаймні з дуже великою ймовірністю, схиляють шальки терезів на те, що творцем базиліки в Микулинцях був саме уродженець Дрездена Авґуст Мошинський, що відзначив своє тридцятиріччя. Зрештою, такі авторитетні видання, як біографічні довідники Володимира Тимофієнка та з мистецтва України за редакцією Анатоля Кудрицького, також схильні так вважати. Архітектор Тальовський, який народився 1857 року, міг мати причетність лише до реставрації або незначної перебудови костелу.

Серце 55-літнього митця Мошинського перестало битися 11 листопада 1786 року. Сталося це десь на півночі Італії — в Падуї чи Венеції.

Поза тим, вище згадані сакральні будівлі є одними з найцікавіших туристичних атракцій Поділля i Галичини та стоять поряд з кращими здобутками європейського бароко у нашій країні, яка прагне стати повноправним членом ЄС. Доба бароко, залишивши по собі вагомий спадок в Україні, як ніщо раніше унаочнила приналежність нашої держави до загальноєвропейського культурного простору. Бережімо цей спадок!

Розлогіше про костели Микулинців і Тернополя, а також про архітектурну спадщину доби бароко можна дізнатися з добре проілюстрованої книги автора цих рядків «Бароко та його розвиток в архітектурі міст Східної Галичини». З монографією можна ознайомитися у тернопільській бібліотеці імені Затонського або замовити її за електронною адресою: schubart@meta.ua.

Павло ШУБАРТ,
публіцист, дослідник української архітектури, світляр.