«Щоб людська потужна мисль за добро була в одвіті»

Ось у нього 40 днів, як подався у космос, до неї, Вічності... А вірші його, майстра, лишилися з нами. Читаймо, панове, цінуймо!

Станіслав КОНАК.

              * * *
У цю ніч перед грозою
Пролетіли дикі птахи.
І відчув я: наді мною
Дикими медами пахне.

І затерпли руки й ноги,
Грозова ревла наруга,
І пішла через пороги
Ще небачена напруга.

Аж у мене серце стислось,
І душа навпроти стала,
І узяв я в руки стилос,
Щоб вона не закричала...

Тече річка-невеличка...
— Річенько-річко, а як тебе звати?
— Кличуть мене Нетека.
— Звешся Нетека, а ламлеш заґати,
В холод течеш і в спеку.

Мила Нетеко, яка ти маленька!
Перестрибну, як захочу.
Ти мені пісню співаєш, як ненька,
Сни навіваєш пророчі.

Річенко-річко, в вербовому квітті
Пахнеш землею й водою.
Крізь моє серце по білому світу
Плинемо ми із тобою...
* * *
Рано-зранку, на світанку,
Коли пахне світ росою,
Обнімаю, як коханку,
Ніжні квіти звіробою.

Що мені ті хижі звірі:
Їх життя і смерть їх — звичні.
Я сьогодні тільки вірю
В запах квітів предковічний.

Паморочиться у скронях
Жовтий колір і зелений.
І пульсує безборонно
Свіжий вітер навіжений.

Чутно Скрябіна сонату,
Наче тяжко рвані нерви,
Звуки буйні й пелехаті,
Торжество хмільних енергій.

Яблукопад
«Росте Антонич, і росте трава».
Б.-І. Антонич.

Чи на радість? Чи на біду?
Чи, може, просто — музиці влад?
У Антоничевому саду
розпочався яблукопад.

Яблуко об землю —
бубон б’є...
Де ти заблукало,
щастя моє?

Яблуко об яблуко —
скрипка грає.
Мати до коханої
не пускає!..

Утікають яблука
з саду поетів —
яблукопад
по усій планеті!

* * *

Коли до нас збирається зима,
В край, де її іще не ждуть так рано,
Холодний вітер дужо підніма
На синім морі дикі урагани.

Холодні хвилі в небо устають
Уже побіля самого порогу.
І кидають мені в обличчя лють,
Змагаючись із кимсь за перемогу.

І я кричу зимі назустріч: «Стій!»
І криком хвилі нині зупиняю,
Щоб відступився нині буревій
Від мого радісного краю.

              * * *

Зло ненавидить красу
І не вірить у кохання.
В цьому й полягає суть,
Й зла постійне поривання.

В цьому й полягає смисл
Існування нас на світі,
Щоб людська потужна мисль
За добро була в одвіті.

В цьому й полягає мить,
Коли ми стаєм до бою.
І за наше право жить
Накладаєм головою.

                  * * *

Сонце провалюється за обрій...
Боже, який нетривкий цей світ!
Як не намагаюся бути хоробрим,
А все відчуваю під серцем лід.

                  * * *

Цвіте верба потужна і гінка —
Із рідної землі черпає сили.
Чи виросте осика із кілка,
Забитого в Іудину могилу?..

                  * * *

Як жаль, що я уже забув
Розмови з деревом, з травою,
І так давно уже не чув
Пташиний спів над головою.

                   * * *

Золоте сонце
Пливло по синьому небу,
Штовхаючи перед собою чорну хмару.

— Сонечко, гей, сонечко!
Нащо тобі хмара
І куди ти її везеш?

— Зі сходу на захід везу.
Кажуть, там дощу
Вже давно не було.

І сонце попливло собі далі,
наспівуючи:
«Іди, іди дощику,
Зварим тобі борщику...»

* * *

Антонич ішов через наше село,
А за ним — річка текла.
І глянуть на диво це разом прийшло
Мало не півсела.

А других півсела — через річку вбрід.
Ішли і співали пісень.
Через річку вбрід — Антоничу вслід
Цілий день,
             цілий день,
                    цілий день!..

І кудись вони, врешті, таки ж прийшли —
Сама доля їх привела —
Туди, де стрітися тільки й могли
Півсела й півсела.
Я вас любив...
з О.С. Пушкіна
Я вас любив, і це моє кохання
Ще, може, й досі в серці не згаса.
Та хай надії ваші й поривання
Вже не тривожить слів моїх яса.

Я вас любив так щиро й безнадійно,
І ревнощі, і щастя я пізнав.
І нині ось кажу зовсім спокійно:
Дай Бог, щоб вас іще хтось так кохав!

Смуток
Попрощаюся з собою —
тим, що був, і тим, що є.
Над моєю головою
плаче сонечко моє.

Плаче сонечко, і плаче:
видно, жаль йому мене.
Що ж, мабуть. Але, одначе,
воно так мене клене.

А тій мові вторить ворон.
Розкричався. «Кар!» — і — «Кар!
Бозна-де подів свій сором!
Ну, який же ти Ікар!»

На соборі дзвін лунає,
і душа щемить, щемить:
хтось у вирій відлітає
кожну мить, ах, кожну мить!