№ 20-21 (21388-21389) четвер 7 березня 2013 року

Хоча парламентські вибори ніби вже й завершені (чи недозавершені), не варто забувати їх уроків і винести з них певну науку. Насамперед, це стосується опозиційних сил, наголошую: сил (у множині), а не опозиції як єдиної політичної команди, якою є, наприклад, фракція Партії регіонів з присмоктаними до неї комуністами.

А загалом перебіг минулої кампанії нагадує за аналогією деякі історичні події, скажімо, Бородінську битву 1812 року. Одна армія цю битву виграла, але не отримала вирішальної перемоги, друга — битву програла, але це не стало її поразкою: вона зберегла свій потенціал для нарощування сил. І навіть якщо Наполеон сам дременув з московських палат, для остаточної перемоги над ним все-таки потрібен був Кутузов.

До  199-ї  річниці  від  дня  народження  Великого  Кобзаря

Бували войни й військовії свари:
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї —
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого діда...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфіру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гнів — і все те, все
Потроху вітер рознесе,
А ми помолимося Богу
І небагатії, невбогі.

9 березня з нагоди 199-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря з ініціативи Інтелектуального форуму Одеси, яку підтримали Одеський комітет захисту української мови, одеська філія МО «Остання барикада» інші організації, громадськість міста, відбудеться акція «Святковий букет для Т.Г. Шевченка».

Збір о 10.00 біля пам’ятника Тарасові Шевченку у парку його імені. О 10.15 відбудеться поминальна панахида. Після цього юні одесити створять портрет молодого Тараса. У цей час присутні покладуть квіти до пам’ятника Кобзареві. На площі перед ним буде розтягнуто синьо-жовтий прапор (6 на 12). Прозвучать пісні на слова Т. Г. Шевченка у виконанні відомого одеського кобзаря Павла Ровенка.

Минають роки. Одне покоління змінює інше, й кожне розуміє Шевченка по-своєму. Та залишаються незмінними наші шана й любов до поета. У цьому — невмирущість Шевченкового слова, у цьому — незнищенність «Кобзаря»!

З метою прищеплення любові до творчості Т.Г. Шевченка, розкриття літературної та акторської майстерності і сприяння розвитку талантів, популяризації таких сценічних форм, як моновистава та літературно-музична композиція, Одеський обласний центр української культури, за підтримки управління культури і туризму, національностей та релігій облдержадміністрації, вже вчетверте проводить обласний фестиваль «Співець українського слова».

Мрії Кобзаря про об’єднання навколо української мови збуваються.

Як у це не повірити, коли його, наповнені любов’ю і тривогою, рядки про долю рідного народу звучать з уст дітей різних національностей! Білява Марина і чорнява Муніра, блакитноокий Андрійко і темноока Гізал, ледь стримуючи хвилювання, читають вірші Тараса Шевченка. Всі вони — учні Одеської ЗОШ № 85, що розташована у селищі Чорноморка.

Згідно з результатами опитування, проведеного соціологами з групи «Рейтинг», якби вибори президента України відбулися наприкінці лютого, то чинний глава держави Віктор Янукович переміг би тільки в тому випадку, якщо б його суперником у другому турі став лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок, повідомляє korrespondent.net.

Соціологи зазначають, що наразі взяти участь у виборах готові близько 70% виборців.

У першому турі Віктора Януковича мають намір підтримати 25,1% опитаних (серед тих, хто взяв би участь у виборах), 15,1% — Віталія Кличка, 13,9% — Юлію Тимошенко, 7,9% — Олега Тягнибока, 7, 7% — Петра Симоненка, 7,4% — Арсенія Яценюка. Решту політиків підтримують значно менше: 1,7% — Анатолія Гриценка, 1,5% — Сергія Тігіпка, 1,2% — Петра Порошенка, 1,1% — Наталію Королевську, решту — 4%, не визначилися — 11,1 %, проти всіх — 2,3%.

Уряд Молдови звинуватили в неспроможності керувати країною і висловили вотум недовіри. Тамтешні комуністи заговорили про революцію.

У вівторок 54 депутати парламенту Молдови (із 101) висловили вотум недовіри кабінету міністрів. Відставка уряду на чолі з Владом Філатом стала наслідком низки скандалів, які потрясали Молдову від початку цього року. Країні стало відомо про ймовірне банкрутство найстарішого в Молдові «Економбанку», про корупційні схеми за участю чиновників високого рангу, про кримінальні справи, відкриті проти міністрів, про прослуховування телефонних переговорів. Усі ці факти призвели до того, що комуністична партія виступила з пропозицією висловити вотум недовіри уряду Філата.

Мати, дружина, сестра, донька, внучка... Скільки рідного, трепетного, ніжного, світлого у цих словах! Промовляєш їх — і розтоплюється загрубіла від життєвих буревіїв душа, і добрішають ще мить тому холодні очі, і загорається в них схована десь там, аж на самому денці, іскорка-блискітка, що зветься Любов’ю...

Ми любимо вас, дорогі наші, незамінні, єдині. Може, не завжди показна та любов, може здатися, навіть скупа, як скупі чоловічі сльози, але — щира й непогасна, бо одвіку й навіки все тримається на ній, бо Любов — то і вчора, і нині, й майбутнє.

Продовження. Початок у номері за 2 березня.

Два  колоски,  де  проростав  один

Відомий англійський мандрівник Джеймс Кук, обстежуючи невідомі острови у Південно-Східній Азії, був дуже вражений, коли виявив там дерево, плоди якого після певної обробки за смаком віддалено нагадували щось середнє між картоплею і борошняним виробом. То був артокарпус, або, як його ще називають, хлібне дерево. Мореплавець писав: «Якщо хтось посадить з десяток таких дерев, то для того, аби прогодувати свою сім’ю і нащадків, він зробить більше, ніж хлібороб, все життя у поті чола свого обробляючи поле». При всій повазі до мандрівника така аналогія все ж некоректна. Бо справжній хліб є неперевершеним за своїми якостями, і ніякі плоди не замінять його. «Хліб на дереві не росте», — кажуть у народі, коли хочуть підкреслити важливість якоїсь справи. Отже, артокарпус як був, так і залишається цікавинкою з тропіків. А ось істине хлібне диво творить селекція.

Слово — доктору сільськогосподарських наук, академіку НААНУ, завідувачу відділу селекції і насінництва пшениці Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення Миколі ЛИТВИНЕНКУ:

Після розвалу Союзу йому пропонували очолити на вибір дослідну станцію у США, Канаді чи Мексиці із зарплатою, яка не йде в жодне порівняння з тією, що він отримував в Україні. Не менш вигідні умови мав би і в Лівії. Тодішній глава держави Муамар Каддафі просив голову Ради Міністрів СРСР Олексія Косигіна направити українського вченого до нього радником. І все це — про доктора сільськогосподарських наук, академіка НААНУ, заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата Державної премії СРСР Анатолія ЛІНЧЕВСЬКОГО.

— Я — патріот України, — каже Анатолій Адамович, — і маю честь служити своєму народові.

Вчений — автор 74 сортів ярого й озимого ячменю із загальною площею посівів за роки його діяльності понад 150 мільйонів гектарів. Ячмінь Лінчевського росте в Україні на кожних двох із трьох гектарів, і це при тому, що пошуки нових сортів веде багато різних установ.

Будь-які новації повинні проходити перевірку практикою. Це стосується й економічної політики держави. Адже вчені розробили різні варіанти стратегії і тактики на випадок кризи. Українська влада вирішила піти власним шляхом.

Думками про те, що з цього вийшло, а також чому зниження цін шкодить українській економіці, в ефірі телеканалу ТВі (tvi.ua) поділився президент Асоціації українських банків, віце-президент Центрально-Євразійської банківської федерації, заслужений економіст України Олександр Сугоняко.

Нинішнього березня відзначав би своє вісімдесятиріччя великий українець, чільний представник южненської української громади Костянтин Володимирович Кашперук. Його не стало 21 жовтня 2012-го. Це була людина честі, яка гідно несла свій хрест.

Усі, хто мав щастя спілкуватися з «паном Костянтином» (як завше величали його в українській громаді Южного), відзначали беззаперечні чесноти цього чоловіка: вчитель-професіонал, глибоко освічений, інтелігентний, порядний у стосунках, витриманий у спілкуванні. Його знали як чудового сім’янина, гостинного господаря. Знали, як громадянина — патріота України, який свято беріг власну ідентичність; як пасіонарія, який доносив правду про нашу минувшину і сьогодення, який вистраждав і доступними засобами до останнього подиху захищав і підтримував українську волю. І кожна з названих іпостасей поєднувалася у ньому виразно, цілісно, гармонійно.

Ось уже три роки колектив нашої газети, як знають постійні її читачі, працює в умовах постійної боротьби за виживання. Скажемо відверто — нелегка це ноша. Але час жорстких випробувань має й іншу грань — дуже світлу, яка проявляється у підтримці, шануванні, щирій любові наших читачів. Зі скількома світлими, чистими душею і помислами людьми пощастило познайомитися! Низький усім уклін від колективу! Сьогодні розповідь про одну з них.

Не за літами підтягнута, ладна жіночка переступила поріг редакційного кабінету. З її сумки виглядали кілька примірників нашої «Чорноморки». Знаю ж бо, вона давня наша передплатниця, а решта газет навіщо?

Як пройти до бібліотеки? Чи знає відповідь на це питання сучасний читач? Та й чи потрібно йому це знати? Адже тепер, в еру цифрових комунікацій, простір бібліотеки не обмежується стінами будівлі, де вона розташовується. Завдяки Інтернету сьогодні можна віртуально завітати чи не до всіх великих бібліотек світу. І до українських — також? Чи готові наші бібліотеки відповісти на виклик часу цифрових комунікацій? Чи модернізуються українські бібліотеки? Взагалі, які вони — сучасні бібліотеки?

Українська бібліотека третього тисячоліття

Наразі в Україні працює понад 37 тисяч бібліотек різних типів і форм власності. Та поки що не всі вони обладнанні за останнім словом техніки. Тоді як на Заході комп’ютеризовані бібліотеки — норма, в нас надання інтернет-послуг та послуг через Інтернет і досі — дивина. Сьогодні модернізація українських бібліотек проходить за програмою «Бібліоміст», підтриманою Міністерством культури України.

21 лютого світ відзначив Міжнародний день рідної мови (започаткований на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня — 17 листопада 1999 року в Парижі).

Значущі постаті світової культури завжди підкреслювали велике значення рідної мови в житті людини. Так, Панас Мирний писав, що «найбільше й найбагатше добро в кожного народу — це його мова, ота жива сходинка його духу, його скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, і досвід почування».

В Український дім, що на Катерининській, 77, гостинна його господиня Наталя Чайчук запросила за «круглий стіл» очільників місцевих національно-культурних товариств з нагоди Міжнародного дня рідної мови.

Йшлося про діяльність, здобутки і плани цих громадських осередків, труднощі, з якими доводиться стикатися, а це, передусім, брак мовного середовища, копітка нелегка робота, аби зацікавити, повернути до своїх національних витоків насамперед молоде покоління, показати, якою багатою і самобутньою є мова їхньої прабатьківщини, культура, історія, традиції, як належить усе це берегти, цінувати. Це важливо для кожного і для світу загалом. Бо не буде розмаїття мов — щезнуть і нації, стане безликим людство.

У 2008 році Воєводинська академія наук і мистецтв Сербії видала монографію професора Юліана Тамаша, присвячену поетиці регіональних і малих літератур світу. Її назва — «Величина малих» — таїть у собі якусь магічність, бо, виявляється, малих, маленьких і зовсім дрібних етнічних груп у світі цілий огром.

Російський мовознавець Олександр Дуліченко у 1981 році у Мінську захистив докторську дисертацію про слов’янські літературні мікромови. На його думку, мікромова від діалекту чи говірки відрізняється тим, що вона має літературну традицію і більш-менш усталені норми письма. Від звичайної мови мікромова відрізняється масштабами: нею говорять і пишуть від кількох десятків тисяч людей до кількох тисяч.

Я в міській поліклініці. Стою в черзі в кабінет флюорографії, щоб зробити знімок кінцівки, яку умудрилася зламати. Черзі кінця-краю не видно.Стільці обшарпані, обдерті, та рада хоч десь присісти. Час від часу виникають перепалки між людьми. Діти пищать, гасають.

Пішла третя година очікування… Нерви в людей на межі. Рвуться в кабінет троє молодиків: «Мы от военкомата…» Молода жінка грудьми закрила двері, починає їх сварити.

Львів я завжди вважала одним з найкращих міст України. Можливо, тому, що провела там своє дитинство. Краса Львова — у його старовинних будівлях, у затишних кав’ярнях, у незвичній для одеської ноги бруківці. Та чи не найбільшої чарівності місту надає українська мова.

Нині я живу в Одесі. Люблю і поважаю все, що пов’язано з Україною. Та, на жаль, далеко не всі розділяють мої щирі почуття. Якось один мій знайомий навіть сказав, що українська мова — «теляча». Гірко навіть не стільки тому, що ображають мою рідну мову, мову моєї держави, а тому, що роблять це такі ж громадяни України, як і я.

«Краса скрізь вельми бажаний гість», — твердив Йоганн Вольфґанґ Ґете. Вочевидь, цю думку поділяв й Авґуст Мошинський, коли у другій половині XVIII сторіччя приїхав на Поділля, аби залишити тут по собі незвичної краси творчий доробок.

Авґуст Фридерик Мошинський з’явився на світ 25 січня 1731 року у Дрездені в родині коронного підскарбія Яна Мошинського та Фридерики Авґусти, позашлюбної доньки польського короля і курфюрста Саксонії Авґуста ІІ Сильного. Навчався у військовій школі в Дрездені, студіював архітектуру в Ґаєтана Кіявері, подорожував Францією, Англією та Італією. Різнобічно розвинений, Авґуст мав декілька захоплень: від алхімії та архітектури до поціновувань книг і театру. 24-літнім побрався з Теофілією Потоцькою, дочкою київського воєводи Станіслава, і, будучи з нею у шлюбі дев’ять років, залишив нащадка — сина Яна Непомука. Мав на сім років молодшого брата Фридерика Йозефа, у власності якого згодом опинилося містечко Волочиськ, що на Поділлі. До речі, й сам Авґуст з ласки короля також володів кількома маєтками у Брацлавському воєводстві.

У Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського відбулися майстер-класи з оперного співу, які проводив знаменитий італійський виконавець, професор вокалу музичної академії «Ахілла Пері» в місті Реджо Емілія Мауро Тромбетта.

Музичну освіту з вокалу, композиції та диригентської майстерності він отримав у Туринській консерваторії. Його дебют як співака відбувся у 24-літньому віці, і впродовж 10 років Мауро виступав на кращих італійських та європейських сценах, зокрема у Гамбурзі, Загребі, Лугано, Відні, Ніцці, Болоньї, Римі, Турині. Як хормейстер він бере участь у запису концертів на радіо та телебаченні, а також у численних оперних постановках та фестивалях на батьківщині і за кордоном. Як диригент виступає в італійських театрах і видає зібрання релігійних творів композитора С. Мерканданте.

У вівторок у Львівській опері відбулася прем’єра мистецько-музичної події «Проект Івасюк», приуроченої до 64-ї річниці від дня народження Володимира Івасюка. Планується, що у травні цей проект буде представлений у столиці, після чого вирушить у тур містами України.

«4 березня видатному композитору і поету Володимирові Івасюку сповнилося б 64 роки. Українського генія ніколи не забували, він не покидав сердець українців. Подію «Проект Івасюк» ми присвятили цій великій людині, основоположнику української естрадної музики. Пісні Івасюка зазвучать у нових аранжуваннях, над якими попрацювали композитор Роман Мельник та музичний продюсер проекту, художній керівник капели «Трембіта» Микола Кулик», — цитує організатора прем’єри Андрія Сидора Galinfo.

Після тріумфального дебюту в Київському театрі оперети і гастролей у Черкасах, Полтаві та Дніпропетровську вистава «PoleArtShow: за 80 днів до кінця світу. За мотивами Жуля Верна» продовжує підкорювати простори України.

Унікальний проект, що об’єднує на одній сцені кращих представників у своїх жанрах (танцюристи, акробати, еквілібристи, повітряні гімнасти, pole-денсери, паркурщики), зможуть побачити й одесити. Неймовірні спецефекти, лазерне шоу і неповторна гра артистів у півторагодинній мандрівці всіма країнами світу. Прекрасне доповнення до всього цього — ексклюзивна музика, написана спеціально для вистави відомим українським композитором Дмитром Саратським.

Пам’ять про поета — у його поезії. Ця думка давня і цілком справедлива. Вона стосується, безперечно, справжнього поета, майстра слова, який, створюючи за допомогою душі і серця досі ще не знані і до того ще й не чуті асоціації образів, картин світу природи, картин внутрішнього світу людини, — виводить чулого читача до кола своєї аури — неповторної, своєрідної, багатогранної і багатокольорової.

Таким був і зостається Валентин Леонідович Мороз. Про нього чимало сказано, чимало ще й не сказано, але мусить бути сказано... Одного дня лише недожив Валентин Леонідович до свого 75-річчя... Але ж, панове, у справжнього поета попереду — ВІЧНІСТЬ!

В одній із своїх літературознавчих розвідок шанований одеський письменник і дослідник Григорій Зленко наводив автобіографічні дані та згадував про зміст листа славетної Лесі Українки, в якому вона висловлювала побажання обійняти посаду головного редактора часопису «Южные записки», що видавався в Одесі на початку ХХ століття. Ця обставина розбудила у мене краєзнавчий інтерес як до самого видання, так і до адресата української поетеси. Це — Максим Антонович Славінський, щирий друг та давній приятель Лесі Українки, який на той час з сім’єю мешкав у нашому місті і займався літературною та видавничою діяльністю.

Детальнішу інформацію про цю цікаву особистість містить книга «Максим Славінський. Заховаю в серці Україну», яка вийшла друком у київському видавництві «Юніверс» у 2002 році. У цьому виданні надруковані його поезії, поетичні переклади, публіцистика і спогади. Упорядники — Борис та Дмитро Славінські, нащадки письменника — подали розгорнуту біографію й окрему розвідку про творчі зв’язки Максима Славінського та Лесі Українки. Однак одеський період життя та діяльності М. А. Славінського з боку авторів, на наш погляд, залишився недостатньо висвітленим.

Наступний тиждень — Масниці, а вже 18 березня розпочнеться Великий піст, який триватиме до 4 травня.

З точки зору релігії піст — особлива форма аскетизму, яка допомагає тренувати дух, душу і тіло на шляху до спасіння. Піст об’єднує в собі стриманість і духовну, і тілесну (зокрема в їжі). Душевний піст передбачає обмеження зовнішніх вражень і задоволень, проведення більше часу наодинці з собою.

П’ятеро із кожних ста мешканців Одещини страждають на виразкову хворобу шлунка та дванадцятипалої кишки. Це трохи менше, ніж в інших областях держави, однак цифра — доволі висока й загрозлива. Тим більше, що хвороба молодшає: гастрити і навіть виразки шлунка дігностують і в дітей. У 70 із тисячі недужих можуть виникнути кровотечі, що є небезпечним для життя й потребує хірургічного втручання. Зберігається високий відсоток летальності, оскільки люди звертаються по допомогу лише тоді, коли болі стають нестерпними, призводять, буває, до втрати свідомості.

Виразкові кровотечі оперують в обласній клінічній лікарні та в Одеській міській клінічній лікарні №11. Медики мають відповідний досвід роботи, необхідне обладнання, медикаменти, однак хірургічне втручання — це останній шанс порятунку людини, яка не лікувала виразки.

Ті, хто знайомився з документальними свідченнями, пов’язаними з біографією російського поета Олександра Пушкіна, можливо, звернули увагу на його прохання до імператора Олександра І. У листі йшлося про аневризм (варикозне розширення судин), яким літератор на той час вже страждав майже десять років. Тому просив дозволу поїхати на лікування будь-куди у Європу (тоді все було так, як і тепер). Ніхто імператорові того листа не передав. Натомість поета чекало псковське заслання, після якого хвороба припинила йому надокучати.

Яким чином без допомоги європейських ескулапів сталося зцілення? Річ у тому, що впродовж кількох століть на Псковщині був накопичений величезний досвід лікування варикозної хвороби. З давніх-давен у тамтешніх селах для зміцнення судин застосовували ліки з ліщини. Хто б міг подумати, що ця скромна і досить розповсюджена рослина містить у собі такий потужний потенціал? Ім’я людини, яка порекомендувала поету цей засіб, невідоме, однак Пушкін просто забув про свій аневризм.