Інтелектуалізм і мелодизм — два крила музики

Відомий український диригент, нині керівник Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України Володимир Шейко, відповідаючи на поставлене запитання, визнав, що безпосереднє спілкування з одеським оркестром для нього особисто — людське й професійне відкриття. Оркестранти професійно відкриті, вирізняються найвищим ступенем здатності до командної роботи, у чому, на його переконання, заслуга художнього керівника і диригента колективу Хобарта Ерла. Навіть такі складні твори, як «Концерт для скрипки з оркестром» Ігоря Стравінського, можна підготувати до виконання у стислий термін, якщо є достатня готовність і здатність оркестру до інтенсивної роботи.

Інший чільний учасник прес-конференції Дмитро Ткаченко цілком щирий, коли серед нині діючих українських колективів називає НОФО своїм улюбленим оркестром («не перший, але й не другий»). З нашим колективом скрипаль виконував твори Станковича, Глазунова, Уолтона. Принагідно відзначив і надзвичайну гостинність одеситів: «Де ще у готельний номер вам піднесуть гостинець — наповнений фруктами кошик із написом: «Від Одеської філармонії»?

За плечима обох гостей — навчання у культових українських педагогів і музикантів: Володимир Шейко був серед останніх учнів легендарного диригента Стефана Турчака, а молодший за віком Дмитро (як і наш концертмейстер, киянин Євген Кострицький) — вихованець славнозвісного скрипаля Богодара Которовича та Ярослави Рівняк. 2002 року Ткаченко також отримав ступінь магістра Гілдхолдської музичної академії в Лондоні.

Обидва є учасниками щорічного фестивалю «Стравінський та Україна» (Устилуг-Луцьк, Волинська область). Твори Стравінського не часто включають у репертуар. Наприклад, Дмитро Ткаченко згаданий концерт виконував вдруге, й обидва рази в Україні.

Дмитро Ткаченко: — Для багатьох музикантів Одеса є своєрідною Меккою, адже тут виникла школа Петра Столярського, тут відбулося професійне становлення Давида Ойстраха та багатьох інших скрипалів. Особисто я намагаюся грати багато різнопланової музики, особливо ХХ ст. Власне, витоки славнозвісної російської виконавської школи гри на скрипці — в Одесі…

На переконання ж Володимира Шейка, незважаючи на те, що музика Стравінського технологічно ускладнена і таїть чимало пасток, при її виконанні важливо вміло обійти такі місця, зрозуміти, що саме автор хотів донести подібною будовою. «Ми «шукаємо музику», — пояснює диригент, — і не повинні у кожній точці виконання давати установки музикантам, адже вони є активною стороною і свідомі «пошуку музики»! Цей твір особливий тим, що у ньому оркестр не обслуговує соліста. Обидві сторони є рівноправними партнерами».

Щодо власних уподобань, то диригент визнав: «З роками прагнеш стабільності. А коли за десятиліття переграв найрізноманітнішу музику, дедалі частіше звертаєшся до тієї, що випробувана часом, яка «для душі».

Обидва музиканти — особи креативні. Так, Дмитро є художнім керівником Міжнародного музичного конкурсу ім. Бріттена в Лондоні. Цікава творча біографія у п’ятдесятирічного диригента. Коли радянське суспільство пережило «розвал» (на той час він стажувався в Москві, в Большому театрі), коли п’янив дух свободи й перемін, музиканти стали висувати власні ініціативи, масштабні проекти. Творча енергія вихлюпувалася із дотепер закритої системи. Але це був і час, коли бюджетним установам місяцями не виплачували зарплати. Молодий амбітний диригент створив перший в Україні недержавний симфонічний оркестр із майже клубною назвою — «Україна» (1990—2002). Лише один штрих: 1995 року під час спільних з капелою «Думка» гастролей в Італії, в Колізеї, оркестр зібрав майже стільки ж слухачів, як поп-зірка Елтон Джон на тому самому майданчику напередодні. На жаль, наше недолуге законодавство (закон про оподаткування 1994-го) перешкодило цьому процесові. Сьогодні ж, як зазначив гість, імпресаріо віддають перевагу directory-stabile та orchestra-stabile, а не колективу, що «грає разом». До речі, і Хобарт Ерл розпочинав свою кар’єру в Україні саме у той доленосний для нашої країни історичний період.

…Складні гармонії Стравінського. Часто-густо це примхливі спонтанні речення, іронічна, грайлива музика, що інтригує своєю непередбачуваністю. Тому, можливо, особливо цінуєш у її контрастному розвитку саме ліричні місця. Якщо Стравінський мобілізує увагу й апелює, перш за все, до інтелекту, то музика Рахманінова чуттєва, вона оволодіває душею слухача, в ній хочеться буквально розчинитися. Саме така музика для багатьох виконавців, після певної пересиченості модернізмом та авангардом, нині є найбільш затребуваною.

Володимир Шейко: — У поемі «Острів мертвих» Сергія Рахманінова (мого улюбленого твору) важлива як віддача технологічна, так і емоційна, людська. Питання життя й смерті, питання душі — це завжди надзвичайно особисто й щемливо, і це особисте має стати нашим спільним «особистим», що вимагає від музикантів індивідуальної віддачі. Інакше якісно і переконливо цю річ зіграти неможливо.

Сергій Рахманінов відгукнувся на проблематику, порушену в однойменному полотні містичного змісту швейцарського художника Арнольда Бьокліна. Приводом стала чорно-біла репродукція гравюри М. Клінґера з картини А. Бьокліна, з якою росіянин ознайомився в Парижі 1907 року. «Пізніше в Берліні я побачив оригінал картини, — згадував композитор. — У фарбах вона не особливо схвилювала мене. Якби я спершу побачив оригінал, то, можливо, не створив би мого «Острова мертвих». Симфонічна поема написана в Дрездені у 1908—1909 роках і тоді ж була виконана під орудою автора спочатку в Росії, а за кілька місяців — під час гастролей у США.

У поемі Рахманінов звертається до улюбленого мотиву — секвенції Dies Irae (День гніву) як певного символу, популярного у музикантів, походження якого сягає Середньовіччя. Попри мелодизм, у поемі особливу образотворчу роль відіграє пружний ритм. Спеціалісти наголошують на рідко використовуваному у цьому творі розмірі 5/8, який допомагає передати розмірене розгойдування хвиль. Перебіг музичного твору тримає нас у всезростаючому напруженні: від загрозливо-стишених і схвильованих у вступі речень до грізних у кульмінації й просвітлених у фіналі. Тема фатуму, протистояння смерті, жага життя — це й простір для виявлення музичними засобами можливостей людської волі. У плані виконавському ця річ дозволяє потужно і злагоджено продемонструвати гру духових інструментів. Вищеназваний програмний твір згодом я прослухав, розглядаючи одночасно твір А. Бьокліна. Враження органічності надзвичайне — своєрідний синтез мистецтв музики й живопису!

На завершення концертної програми ми стали свідками проникливого виконання «Вокалізу» — широко відомого твору згаданого композитора.

Володимир КУДЛАЧ.