Життя після смерті

В Одеській гімназії № 9 (тоді СШ № 29) першою помітила незвичайне обдарування дівчинки викладач російської мови і літератури Аліна Вацлавівна Протасевич. Вона ж написала передмову до першої поетичної збірки «Всі зірки». Гортаючи цю невеличку книжечку, важко повірити, що вона написана чотирнадцятилітньою дівчинкою, настільки все тут «не дитяче». В школі Анночка була лідером літературного клубу «Сузір’я», переможцем багатьох конкурсів, олімпіад. Не випадково Аліна Вацлавівна почала зберігати кожен папірець, списаний рукою талановитої учениці.

Коли Анна вже навчалася в Одеській юридичній академії, вийшли ще дві збірки поезій — «Передчуття любові», «VINOGRAD». Та значно більше маленьких і розлогіших творів зберігається у комп’ютерних «рукописах», чекаючи на свого видавця. Ім’я молодої письменниці стало відомим далеко за межами нашої країни завдяки її драматургічним творам. П’єси Яблонської вже йшли у багатьох містах Російської Федерації, коли отримала запрошення з Лондона. Тамтешній Роял Корт (Королівський театр) по всьому світі шукає найталановитіших молодих драматургів, аби їхні твори пройшли апробацію на такій високій сцені. Соромно згадувати, як жодне з українських відомств, що нібито відповідають за культуру, не знайшло можливості бодай оплатити дорогу нашій дебютантці. І все ж на це своєрідне стажування Анночка Яблонська поїхала. Не розповісти про нього було б просто гріхом.

...Ми зустрілися з мандрівницею у далекі краї ранньої осені. Дуже просто й природно вона відповідала на мої запитання. Згадуючи ту розмову, тепер думаю: якби невблаганна доля не склалася так, як склалася, навряд чи коли-небудь Анна захворіла б «зірковою» хворобою. Вона ніколи ні над ким не вивищувалася й не вирізнялася, хоча залишається тільки дивуватися, скільки встигла зробити за своїх 29 років, з якою глибиною, ерудицією. Це при тому, що жила звичайним життям: вийшла заміж, народила донечку, працювала, вела домашнє господарство. Коли встигала? Не збагну.

Та пам’ятна зустріч з Анночкою відбувалася за кілька місяців до страшного січневого дня, коли в одну мить усі дізналися про загибель молодої письменниці. Виявилося, моя зустріч з нею була останньою. З часу поховання нашої надзвичайно талановитої співвітчизниці вже пішов третій рік. Перший ознаменувався постановкою «Язичників» на сцені Українського театру ім. Василя Василька. На середину березня тут готується прем’єра «Сімейних сцен».

А в рідній школі цими днями відкрили музей знаменитої випускниці. Не якесь окреме приміщення з експонатами у звичайному розумінні цього слова. Стенди, виготовлені дитячими руками, зайняли стіни першого і другого поверхів. Скільки тут фотографій і слів, написаних талановитою рукою Анночки! Скільки дітей знають їх напам’ять! Директор гімназії Іван Антонович Олійник клопочеться про те, щоб все-таки знайти для музею приміщення.

На моє ж тверде переконання, цього робити не варто. Пригадую, як колись у моїй сільській школі по коридорах вивісили простенькі паперові репродукції відомих живописних полотен. На перервах, замість гасати одне за одним, ми стояли і вдивлялися у шедеври. Вони дали багато нашим душам. А тут — поезії, які варто перечитувати багато-багато разів, відкриваючи нові глибини, замислюватися над ними. Хіба може бути краща пожива для юних душ?

Під час відкриття музею виступали вчителі й учні, зі сльозами на очах згадували незабутню «принцесу» з потоком пшеничного волосся на плечах. Я ж думала про інше, про ту мить, коли теракт у московському аеропорту «Домодєдово» обірвав життя такої людини. Коли ми зустрічалися з Анночкою, я її запитувала, чи могла б вона писати українською мовою? Відповідь: легко! А не писала тому, що тут її талант нікому не потрібен.

Зазвичай на запитання про українську мову чуєш: «какая разница?» Різниця є. Ще й велика. Якби ми мали свою (справжню, а не бутафорську) державу, якби цінували й шанували свою  мову, нашим талантам не доводилося б шукати визнання в іншій країні. Вони б знаходили його тут. Але маємо те, що маємо...

Не можна віднайти слова, аби передати печаль з приводу втрати такого діаманту. Анночка бувала у різних подорожах, запливала далеко в море, навіть стрибала з парашута... І нічого не сталося. Смерть принесла чиясь помста за непомірні імперські амбіції сусідньої держави. Як можна з цим змиритися?

З мамою Анночки, Вірою Андріївною, ми — однокласниці й давні подруги. Так удвох і співіснуємо, огорнуті глибокою тугою. Коли зустрічаємося, читаємо все підряд, написане її донечкою. Таким чином Анночка постійно з нами. Якось подруга тихо сказала: «Мене вбили й залишили жити». Спробуйте збагнути цю прірву людського горя.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.

* * *

Ти — його дівчина з білим обличчям
Ти не чуєш цикад, твоя музика — подих заліза
Ти — його дівчина з білим обличчям
Твої ляльки — уламки зруйнованих храмів
Ти — його дівчина
Заспівай йому колискову
Заспівай йому колискову
Заспівай йому колискову
Про ядерну зброю
Ти — його дівчина з довгим блакитним волоссям,
Але твоє ім’я — не Мальвіна, твоє ім’я
                           вимовляти не можна вголос
Тому що твоє ім’я викликає вибух
Сильний вибух в центральній нервовій системі
Заспівай для нас колискову
Заспівай для нас колискову
Заспівай для нас колискову
Про четвертий реактор
Вона — твоя дівчина з білим обличчям,
З блакитним волоссям, з прозорими віями
Вона — твоя дівчина,
                             велике кохання
Поклич її далі,
Якщо не боїшся
Сказати вголос ім’я
Крихта неба
Ні, не те що мені погано
Чи я сумую
Але просто почався ранок
З гіркої кави
І була вона несолодкою —
Замість цукру
Крихта неба впала
Мені у келих...
Крихта неба
З громами та дощами
Крихта неба
Прапор мого прощання
З чаклуном дитинства —
Крихким, примарним.
На поверхні — сонце,
На денці — хмари
І самотність гине:
Ми дали згоду
Крихта неба — ось він
           ковток свободи
* * *
Кожного дня оті підступні потвори
з прогнозу погоди кажуть:
Сніг. На дорогах — ожеледиця.
Вони втрачають довіру Бога, хоч здавалось
можуть звернути гори
З морозного неба дивиться
Велика Ведмедиця
чого тобі треба
душа ведмежа?
зима, як Всесвіт — тепер безмежна,
безбожна... Он бачиш:
розхитує вітер твою телевежу
він має перепустку, він знає коди
він вб’є всіх потвор із прогнозу погоди
що кожного дня промовляють: «сніг»
хай знову час уповільнить біг
поверне літо, поверне липень
ми так втомились від лютих злиднів
коротше кажучи: місяць лютий,
забирайся геть! хай тебе не буде
принаймні рік... напишу в газеті
що ми на липень чекаємо в наметі
на тому майдані, а може — й на іншому
я хочу літа, воно мене збільшує
воно мене робить ніжнішою,
красивішою.
на сьогодні — все.
пробачте ці витівки
не пам’ятаю обличчя жодної,
але насправді я майже ненавиджу
жінок з прогнозу погоди
хоч і бажаю їм всього найкращого
ДІВЧАТА!
ХАЙ ВАМ ЩАСТИТЬ!