Обережно: сюрприз!

О, знову вона, вчорашня коза-дереза! Тоді він не зупинився на порух її руки, бо вже був з пасажиром. Але вона не образилася, навпаки — послала йому навздогін поцілунок з долоні, тоді і подумалося: коза!

А зараз він «порожняком», тож — до ваших послуг.

— Куди скажете?

— На сьоме небо! — кокетливо посміхнулася. «Вона що — завжди «з привітом»? — подумав, а вголос дипломатично-стримано:

— Назвіть адресу або «голосуйте» іншому! — екстравагантні красуні не викликали у нього довіри. Адресу назвала, явно не вдоволена тим, що її манеру спілкування не було оцінено.

Сталося так, що згодом він мало не щодня підвозив її (чатувала на нього чи що?). А потім пішло-поїхало. То вона «випадково» зустріла його десь на вулиці. То хтось торкнувся його руки у крамниці — і знову всюдисуща Танька. Навіть уже зверталася до нього, як до давнього знайомого: «Юрасику». Приручала?

Чи то повіяли особливі вітри з Атлантики, чи на небі зовсім інакше вишикувалися планети, — ці двоє, схоже, почали зустрічатися. Обережно, ненав’язливо, ніби навпомацки шукаючи броду. Так сплив той непевний тиждень. І вона вирішила нарешті прояснити обставини:

— Завтра вранці підкоти до мене свого фаетона, я приготувала тобі сюрприз!

Здивувався: який ще сюрприз? Знайомі без року тиждень. Прохання однак виконав — уранці вже був біля її оселі. Те, що потім сталося, не тільки ошелешило його, а й взагалі відібрало мову: до нього пливло щось білосніжно-ефірне, невловиме, і знайомим голосом говорило:

— Юрчику, я вирішила...

Святі угодники! Йому назустріч прямувала саме вона, Танька, у білосніжному весільному вбранні з довгою фатою.

— ...Ми з тобою люди сучасні, то чого тягти кота за хвіст? Зараз поїдемо і розпишемося...

Якби тої миті хтось спостерігав за ними, то дуже подивувався б: чому чоловік, здавалося, досі такий впевнений у собі, несподівано крутнувся на місці і, як заєць під прицілом, прожогом рвонув геть від «нареченої», не промовивши ні слова.

Його лихоманило: це ж що виходить — мене без мене оженити? Ну, сюрпризерка, ну коза! Тиждень зустрічатися і — «розпишемося»? Та що ми знаємо одне про одного? Що я — водій, а ти — пасажирка?

Справді, історія не однозначна — на жаль, і таке трапляється у нашому житті. Але поміркуймо: чого ці двоє прагнули, зустрічаючись? Як видається, вона явно «пристрілювалася», а він не опирався, давав їй таку можливість. Чи усвідомлювали свою кінцеву мету у таких непевних взаєминах?

Такої мети очевидно не було у таксиста, що й засвідчила його ганебна втеча.

А от щодо Тетяни... Все ясно, як божий день: і завчасно придбане весільне вбрання, і тверде (зауважте: одноосібне!) «я вирішила», «розпишемося».

А втім, не у таку вже й сиву давнину, у XVIII—XIX століттях, лиш для написання звичайного приватного листа за столом збиралася вся численна родина. Прискіпливо обговорювали свої новини і проблеми, плани на майбутнє, які фігурували у кореспонденції. Все те диктувалося родинному «писарчуку», і знову — суперечка, поправки, аргументи. І все це з приводу одного звичайнісінького листа!

А тут мова про надто серйозну річ — створення нової сім’ї, дуже важливої ланки суспільства — і з такою начебто легкістю, з таким поспіхом, як на пожежу. Чи так бездумно і безвідповідально мала би поставитися до цього майбутня берегиня домашнього вогнища, майбутня мама? Бо ж відомо: від поцілунків народжуються діти. А ще відомо, як швидко в наш час розпадаються такі скороспішні шлюби і хто розплачується за те безголів’я. Звісно — діти, найнезахищеніші члени суспільства.

Страшна статистика: тисячі покинутих напризволяще дітей сьогодні живуть на вулицях, тисячі хлопчиків і дівчаток у будинках немовляти, дитбудинках, інтернатах чекають собі тата-маму з числа усиновлювачів. Більшість з них «випадкові», небажані діти, сумний ужинок нерозбірливих зв’язків, особливо у підлітків, а також безвідповідальності дорослих.

Здавалося б, такого ніколи не могло бути навіть уві сні, але сталося! Сьогодні з допомогою інтернету можна купити навіть дівочу цноту. Подумати тільки: товаром стала дівоча недоторканість! Це ж до якого плінтуса впала у нас сьогодні мораль?! А проте... «Помри, але не дай поцілунку без любові». До цього ще у минулому столітті закликав і сучасниць, і прийдешніх геній короткого оповідання. Зверніть увагу: не мама повчала доньку, не з професійного обов’язку якась класна дама — застерігав і закликав до цього, до чистоти фізичної і моральної чоловік, м-у-ж-ч-и-н-а!

Цікаво, чи вивчають сьогодні у наших школах творчість Антона Павловича? А якщо вивчають, то чому так і не дослухалися до мудрості класика літератури?

Ну а що наш Юрчик-Юрасик? У нього, здається, все гаразд. Іноді згадує про той горезвісний «сюрприз», але з прикрістю. Дивачка... В принципі ж, мабуть, непогана людина, Тетяна. Зуміла швидко привернути до себе увагу, але ще швидше — відштовхнути від себе. Мудрість життя, однак, полягає в іншому: не спіши раніше початку і не здавайся раніше кінця.

Гай-гай, як плине час, як давно, здається те було: і поцілунок з долоні, і її вибрик із сьомим небом. Вже три роки, як він у шлюбі з Раєю, своєю чорноокою приманкою (Юрчик полюбляє подібні іменнячка).

Коли приятелі запитують, як йому ведеться з дружиною після вільного холостяцького життя, відповідає цілком щиро, навіть здивовано:

— Уявіть — живу у раю.

І не перебільшує, не лукавить. У нього навіть узвичаївся своєрідний ритуал: повертаючись з роботи, стукає у двері:

— Раю, впусти мене до раю!

Знає: відчиняться двері, і звідти подме хвиля апетитних запахів — вареного, смаженого, печеного. Невже його улюблене заварне печиво? І Рая, завжди радісно усміхнена, завжди гарна й причепурена: у високій зачісці причаїлася свіжа трояндочка, у вушках — сережки, на руках — бездоганний манікюр. Одного разу захотіла взагалі вразити чоловіка: вушка по всьому периметру оздобила сяючими сережками. Красиво, але...

— Ну, любонько, це вже занадто! Сорока-білобока? Все блискуче у свій дзьобик? — не похвально розглядав дружину.

— Це нині модно! — мало не плакала.

— Можливо, але цього більше не роби. Це ж скільки разів треба було проколоти вуха!

— Я ще до знайомства з тобою, — тихо мовила, розуміючи, що сюрприз не вдався.

Але, попри все, у їхньому раю справді затишно. Одне почало непокоїти цю пару: у них поки що не було діток. Мріяли, сподівалися, чекали... А про той випадок із сережками, може, ніколи і не згадали б, якби Юрчик не приніс одного разу з роботи журнал: хтось із пасажирів забув у салоні. Погортала його Рая, і її увагу привернули два знімки: людське вухо і людський ембріон, вже цілком сформоване крихітне дитятко клубочком у материнському лоні. Довго розглядала, порівнювала і дивувалася, а прочитавши ту публікацію, обхопила голову руками і застогнала... Я ж проколювала не тільки вушко...

У публікації йшлося про новий головний біль для вчених: чому так разюче схожі між собою людське вухо й ембріон? Що спільного між ними? Справді, якщо накласти один знімок на інший, дитятко лягає у вухо, як у рідну колисочку, і вони стають одним цілим. Отже, проколюючи вухо...

Квітка троянди завжди попереджає: не чіпай, бо вколешся. А у нашому випадку з вушком та ембріоном — який сигнал посилає природа, про що попереджає, від чого застерігає: не чіпай, не втручайся бездумно у незвідане, якщо не хочеш розплати? Можливо, і тут розплачуються дітки ще до свого зачаття?

Людству не звикати віддавати борги. Розплачується за вирубані ліси, висушені болота, смертоносні викиди в атмосферу, в ріки та моря, хижацьке виснаження чорноземів.

...А що ж у Юрчика і Раї? У них, як і раніше, — любов і затишок. Ось тільки Рая більше не носить сережки. Її часто бачать у храмі: подовгу стоїть у молитві перед іконою Матінки Божої. А ще протоптала стежку до лікарів. Там сказали: сподівайтесь. П’ятдесят на п’ятдесят.

Сподіваються...

Майя ФІДЧУНОВА.