«Нації вмирають не від інфаркту...»
Рідна мова — запорука існування будь-якого народу. Для нас, українців, — це українська. А як сказала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».
У кого вона є, то як її відбереш? Хіба самі віддаємо. Ми дуже толерантні і навіть, якщо починаємо говорити українською, а нам у відповідь — російською, то й ми — російською. А якщо англійською? Що тоді???
Ми ж живемо в Україні, і крім нас ніхто в цілому світі не заговорить нашою мовою, ніхто не допоможе, коли нація буде гинути, бо, відомо, держава існує за трьох умов: коли в неї є територія, мова, релігія. У нас поки що все є. Не вистачає розуму все це усвідомити. Усвідомити, що ми — єдині і неповторні, як і будь-який народ, і не потрібно ні під кого підлаштовуватися, щоб, не дай Бог, не подумали, що бандерівець, націоналіст — так, наче йдеться про злодія чи бандита. Че Гевара — всесвітньо відомий національний герой, бо боровся за свободу проти окупаційного режиму, а ми соромимося своїх героїв, не знаючи своєї історії, точніше, історичної правди, її глибочезного правдивого коріння, її незмірного багатства.
Дивимося з онукою, він у мене дуже цікавий, сюжет по телебаченню. Делегація з Москви у Києві. Сидять з двох боків столу. Всі говорять російською мовою. Я щось коментую. Онук питає: «А де хто?» Я розгубилася! Кажу: «Де російський прапор — то делегація з Москви». Ось так! А де ж почуття гідності самоповаги, самосвідомості врешті?
Господи! Чи для того ти дав народові мову, щоб він так нехтував нею? Не буде мови — не буде держави! Кожен має сказати собі це сам, а не чекати, коли це скаже прем’єр чи президент. Хоча він це сказав 9 березня 2010 року на могилі Т.Г. Шевченка. Сказав, що в Україні може бути одна державна — українська. То що? З 10 березня ми всі заговорили українською? Та Віктор Федорович і сам забув, що казав у тому 2010-у, бо ж підписав зовсім протилежний закон.
Любов до своєї держави, народу (а мова — це невід’ємна складова цих понять!) — це вияв духовного життя кожного громадянина, хто хоче добра собі і своїм нащадкам.
Рідна мова — це мова батьків, а якщо у батьків дві рідні мови — тоді діти з дитинства вчать і батькову, і мамину, а якщо в державі, де вони живуть, інша мова, то ще й, звичайно, мову цієї держави. Так у всьому світі, тільки не в Україні.
Кілька років тому Іван Дзюба математично довів: якщо у кожному населеному пункті назавтра вийде 20% людей і заговорять українською мовою (чистою, засміченою, діалектом, суржиком — будь-який варіант має право на існування, бо це мова жива, її можна потім «шліфувати», «огранювати», головне — любити), то питання «бути чи не бути?» відпаде саме по собі.
Ми ж усі лукавимо! Кого ми агітуємо боротися за українську мову? Якою мовою ми спілкуємося з нашими дітьми змалечку в родині? Російською. Бо, мовляв, піде дитина у садок, а там — російська, потім школа — теж російська і т.д., і т.п.
Мій син до школи, а пішов до першого клас у 6 років, не чув російської мови, хоча з 4 років читав книжки українською і російською (батько про це піклувався). У школі зрозумів, що всі у класі, і вчителька також, говорять не так, як він, бо школа була з російською мовою викладання, — і замовк. Постоїть біля дошки, отримає «двійку»... І так продовжувалося два місяці. Потім мене викликали до директора і попросили перевести сина в іншу школу, бо йому в цій важко вчитися. Розумієте? У яку школу! Діти розуміли його, бо такою мовою розмовляли з ними їхні дідусі і бабусі, до яких вони їздили влітку у село, але вже не їхні батьки, а вони, бідаки, навіть не знали, що та мова називається українською.
Я провела у класі «політгодину». Все стало на свої місця. Через півроку син уже вільно розмовляв російською. Потім вивчив англійську, на побутовому рівні говорить іспанською та італійською. Проте коли в черговий раз у Києві при влаштуванні на роботу (а він програміст, закінчив МІФІ у Москві) спитали, чи вміє говорити «нормальною» мовою, він не витримав і поїхав до Америки, куди свого часу поїхав мій прадід. Тепер син живе у Нью-Йорку, працює на благо Америки. Розмовляє англійською та українською — знайшов своїх в Америці. Чого не зміг зробити в Україні.
Можна спробувати зрозуміти його стан, а ще більше — мій!
Наші діти — патріоти. Так думали ми з чоловіком. Чоловік помер, а я вже і не знаю, що думати. Звичайно, це життя сина. І нехай Господь йому допомагає!
Те, що витворили депутати, має одну назву — зрада! І не стільки зрада народу, скільки Господу! Бо саме Він дав кожному народові свою мову. Ми про це чи не знаємо, чи не хочемо знати, а це дуже великий гріх — зрадити мову. Ми маємо спокутувати цей гріх. Полюбити свою мову, прийняти українську церкву і своєю мовою молитися Господу.
Рідна мова для мене ніколи не була самоціллю. Кожна людина розмовляє рідною мовою (виняток хіба що білоруси та українці). Але що така людина робить для того, щоб мова шанувалася, плекалася, а найперше — вивчалася, щоб нею хотіли говорити? Передусім, треба самому нею говорити скрізь і завжди, і з усіма! Це викликає повагу до тебе. В більшості випадків. А на ту меншість не звертай уваги, бо то невиховані люди, які ще недоросли до твого рівня. Коли тебе справді не розуміють, можна перейти на мову співрозмовника. Проте останнім часом переходять на мою.
Довкола кожного з нас є багато талановитих людей. Той малює, той грає, той танцює, вишиває, ліпить, робить ляльки-мотанки, пише вірші, декламує, вміє організувати якісь заходи... Утворюється такий собі віртуально-реальний клуб, де всі говорять спочатку кожен по-своєму, а чим більше спілкуємося, тим легше опановуємо українську. Бо часто ми українською не говоримо не тому, що не знаємо її, а тому, що не можемо подолати психологічний бар’єр: адже ще так недавно цю велику і давню мову вважали сільською, вторинною.
Велику негативну роль відіграє й відсутність україномовного середовища, яке теж нам ніхто, окрім нас самих, не створить.
А не буде держави — своєї, української — не буде ні ладу, ні добробуту в наших домівках, бо жоден інший народ, інша держава — ні Америка, ні Росія чи Зімбабве, чи Японія — нам той добробут не забезпечать.
Кожен народ отримав від Бога свій уділ — свій клаптик землі (у нас, мабуть, найкращий), і за благодать на ній Господь спитає з нас, а не з американців чи японців.
Усі і кожен окремо маємо усвідомити, що добро наших дітей та онуків залежить від того, чи навчимося ми, громадяни України, любити землю, на якій живемо, народ, серед якого живемо, мову, культуру цього народу. Не чекати, що нам хтось видасть декрет: «З такого лютого чи березня всі зобов’язані любити свою Батьківщину». Та поки що ми не народ, ми — пристосуванці. І не намагайтеся довести протилежне.
Софія ШЕРЕНГОВА.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206