«І день новий благословляєм...»

І знайома віддавна музика вже виповнює душу безпричинною наче б тугою, у ній відлуння української мелодики, подих козаччини, образ рідного краю, за яким тужать на чужому березі нібито й вільні, а все-таки під чужою владою українці. Бо яке ж то життя під чужою владою, коли в душі кипить і бурунить зовсім недавня героїка визвольної боротьби?! Не з доброго дива подались вони сюди, коли злая цариця розгромила запорозьку вольницю, та все-таки там була рідна земля, Батьківщина. Це знаємо ми, це знають вони, це знав Гулак-Артемовський, але не міг сказати всього, та й дещо іншу мету ставив перед собою — показати любов українців до рідного краю, до своєї землі, до всього свого, національного. Ці свої найщиріші почуття автор та персонажі твору немовби заповідали нам, нащадкам. Тому що, як скаже пізніше Іван Котляревський, «любов к отчизні де героїть, там сила вража не устоїть»…

І, нарешті, знайомі здавен та вже, здається, напам’ять завчені арії, дуети, хори, що так глибинно вводять нас у ту давнину, в український побит, у стихію рідного слова (а де ще й почуєш його, як не в своєму театрі?), часто вони звучать в унісон нашим думкам та почуванням. Опера наче відкриває національний код українця, й саме тому вона, без перебільшення, діє на нашу підсвідомість — у цьому й був, мабуть, розрахунок автора, котрий залишив-таки деякий простір, або ж, як мовиться, люфт, для майбутніх постановників. Проте, на жаль, дуже часто вони сприймають її буквально, хибує цим і вистава, показана у день народження автора.

Так, без сумніву, це твір про любов, і про те, що українцеві тяжко жити на чужині, і що всюди, куди б не занесла його недоля, він творить навколо себе Україну. Але ж хіба сьогодні українці почуваються господарями на своїй землі? Питання риторичне і, далебі, не театральне. Та все-таки: треба творити навколо себе українське середовище, і в театрі — передусім, творити українську духовність — там, де цього нема. Невже ж таки не настроює цей твір на такі думки?

1876 року вийшов зловісний Емський указ царя, який категорично забороняв українське слово (пізніше таких указів будуть сотні!). Опера «Запорожець за Дунаєм» також потрапила під заборону. Українські актори почали домагатися ставити п’єси рідною мовою, і завдяки Миколі Садовському такий дозвіл було отримано, з однією, щоправда, умовою: обов’язково ставити також російські п’єси.

А що, скажіть, заважало в Одесі — виставами, концертами, лекторіями тощо — відзначити 170-річчя Миколи Лисенка у його ювілейні дні? Ніде навіть не згадали… Так само і з ювілеєм Семена Гулака-Артемовського. Спасибі Українському театру відгукнувся репертуарною виставою. Інші діячі культури чогось-то забули, що є ще й українська класика і що вона в Україні дуже актуальна, бо завжди є сьогочасною любов до Вітчизни, не лише в сенсі козаків-задунайців, а в значно ширшому…

Любов до ріднизни, готовність захищати своє будь-де і будь-якими приступними засобами Гулак-Артемовський стверджує, передусім, образом Івана Карася, добрячого козарлюги, трохи, може, хрестоматійного як на сучасний погляд, зате переконливого у всьому, оптимістичного, щирого та невстрашимого. Тридцять років поспіль виходить на сцену в образі цього колоритного персонажу народний артист України Анатолій Дриженко, і щоразу його Карась постає перед глядачем наче уперше, хоч, може, й багато разів баченим. Хіба це не творчий подвиг? У кожній виставі актор додає якісь нові барви, нові рисочки улюбленому образу (стверджуємо, не питавши, бо хіба ж таки можна не любити такий колоритний, такий багатий образ, що надає виконавцеві силу-силенну творчих можливостей для виявлення національного характеру, що є таким багатоплановим та глибоким). Щоразу перед нами наче б і той самий Карась, а все-таки трішечки інакший, колоритніший, ближчий нам. Це не режисура і не «домашні заготовки», це йде від цілковитого злиття актора з роллю, з образом. Наче той художник, маляр чи скульптор, що до практично викінченого полотна чи скульптури щоразу, поглянувши, додає бодай тонюсінький штришок. (Невипадково ж декотрі художники, вивершивши твір, ховають його подалі від очей).

Анатолій Дриженко в образі Карася вселяє в кожного українця почуття національної, та й людської також, гідності, певність у тому, що все у нас буде добре, якщо ми самі того дуже захочемо, якщо не боятимемось говорити правду нашим нелюбим зверхникам — також по суті своїй чужинцям. Невипадково й шаблюка при боці у козака — ніколи не полишає її осторонь.

На тлі всього позитиву деякі — можливо, награні слабкості чи недоліки його вдачі (а це ж таки людина, а не пам’ятник), — як-от бравування небайдужістю до чарки чи, скажімо, пересварювання з Одаркою, виглядають більшою мірою позірними, сказати б, для більшого колориту. До того ж, Одарка — не така вже й сварлива жінка, якою ми звикли бачити її на сцені. Надто — у виконанні Світлани Самойленко. У тих її сварливих ескападах більше лукавства, сказати б, чисто жіночого артистизму, кокетства, аніж справді отієї сварливості. Вже не кажучи про те, що усе це згладжує гарний, приємний голос. Різними його відтінками актриса тонко передає всі нюанси отієї «свари» (не забуваймо, що це комічна опера). Постава у неї горда, вона — козачка, а серце добре. За тривалу і тривку історію цього твору і на оперній сцені, й на драматичній глядач бачив різних Одарок. Нинішній Одарці, можливо, не вистачає якоїсь жвавості, певної драматургії, актриса хоч і розкриває свою творчу індивідуальність, та все ж їй не вдається уповні виявити своє особисте розуміння образу у всій його глибині. Ми не знаємо її стосунків з Оксаною (артистка Вікторія Маковій), хоч знаємо, що це прийомна дочка. Одним словом, на терезах розкриття образу актриса поступається своєму партнерові.

Менш виразними, на жаль, малопомітними видаються образи Оксани та Андрія. Можна виділити хіба що їхній славетний дует. Молодий актор Віктор Мельник володіє прегарним голосом, хоча на сцені почувається дещо скуто, сказати б, статично.

Окремо варто відзначити дуже маленьку роль Гасана. Її блискуче провела артистка Алла Бродська. Виконавиця дуже природня і пластична, артистичність її в цій ролі беззаперечна.

Фінальні сцени вистави концентрують у собі її головну думку, головну ідею — глибокий патріотизм, якого так нині не вистачає, волелюбність, прагнення до свободи, до своєї української ідентичності, — назагал, риси, про які ми у масі своїй добряче-таки призабули. Патріотизм, будь-яке вираження якого — чи то мова рідна, чи обстоювання своїх національних, а отже, й людських прав, часто кваліфікується як щось украй праве. Це величезна біда і величезна в таких потрактуваннях небезпека. Варто завважити: у виставі майже не вживаються слова: «український» тощо, але вона переповнює глядачів українським духом. Попри зовнішню красу — мова, гарні декорації, вбрання — є у ній краса внутрішня, що йде від музики, від самих персонажів, їхнього співу. Усе це заторкує душу глядача, а для українського серця — немовби цілющий бальзам, покликаний додати сил та рішучості. Якщо лише він здатен відгукуватися на красу, здатен до усвідомлення, що все це — наша рідна, кожного з нас, земля. «Земля кохана жде на нас», — цими словами, що звучать майже у гімновому ключі, хор завершує виставу. «І день новий благословляєм, коли побачим рідний край», — хіба може це не відгукнутися у душі глядача! Важливо дуже, яким ми його хочемо побачити — наш рідний край, коли — і якщо — серцем повернемося до нього з липких тенет байдужості та розчарувань.

Роман КРАКАЛІЯ.