«Я твердо знаю, що кращі дні прийдуть»

Притчі Іван Липа писав упродовж чверті століття, і всі вони на однаково високому рівні. Ця художня форма дає читачеві можливість осмислити головне в житті. Як написав у приватному листі за п’ять днів до смерті автор, він їх писав не заради слави, не заради грошей, «а лише тому, що мав свої думки і ті думки хотілося сказати людям». Крім того, він писав поезії, поезії в прозі, повісті, казки переважно філософського змісту. Друкувався у «Літературно-науковому віснику», в журналі «Українська хата». В 1993 році в Києві була перевидана книга І. Липи «Світильник неугасимий: тринадцять притч» з видання, зробленого в Калуші у 1924-у Юрієм Липою до перших роковин смерті батька. Книга містить і ґрунтовну статтю «Життя, як казка», написану сином. А в 1996 році, як додаток до львівського журналу «Світ дитини», коштом Степана Давимуки видані «Казки» І. Липи. Високу оцінку цим національним казкам дав Володимир Самійленко: «Вони обвіяні чарами щиро народного духу і повні поезії. Стиль у автора простий, колоритний. Треба ще піднести велику вмілість, з якою автор використав елементи чисто народної творчості… Казки ці однаково придатні як дітям, так і дорослим».

Іван Липа розумів, що виховання національно свідомого українця починається з дитинства. Сам він виховувався в українській родині, коріння якої, по лінії батька, було на Полтавщині, де за часів Козаччини масово виявлялися сильні характери. А по лінії матері Анни, з роду Житецьких, його предки брали участь у повстанні Мазепи. У статті «Як я вчився» він писав: «Ніяка мораль мене не торкнулася, окрім хіба тої міщанської родинної, яку я завжди благословляю. Ті родинні основи, можливо, спасли мене від життєвого бруду і в свій час повели на інший шлях».

Ще коли Іван Липа навчався в Харківському університеті, йому було нудно на зібраннях українофілів. «Він ще з Керчі знав напам’ять «Енеїду», убирався в народне, ходив на побутові п’єси, і тепер йому цього замало… Невиразна, в’яла форма тодішнього українства зневажала його, сильного. Невже ж це виразники великого народу, що владно вбив свій стяг серед гірських хребтів, у диких полях, над бурхливими морями?» — читаємо в статті «Життя, як казка». Адже Іван Липа був переконаний: «Народ, що в незапам’ятні віки міг посісти таку родючу землю, може, найбагатшу в світі, той народ чогось вартий, бо не святе небо се йому дарувало, а було здобуте жорстокою боротьбою, сміливістю, одностайністю… Кожен народ — се овоч своєї землі. Яка сила землі, така сила й народу» (новела «Кара»). Тому не випадково Липа-студент був серед тих, хто ініціював першу українську таємну організацію, котра ввійшла в історію як «Братерство Тарасівців».

А було так. Влітку 1891 року Полтавське губерніальне земство робило перепис майна. Організувати цю роботу було доручено відомому статисту Олександру Русову. Він на допомогу запросив студентську молодь, здебільшого українофільську. З’їхалось 50 осіб з різних університетських міст. Іван Липа та ще троє молодих людей заснували своє ядро «свідомих Українців». На могилі Шевченка, «в присутності духа нашого національного генія», їм прийшла думка заснувати таємну організацію і назвати її «Тарасівцями». Четверо молодих патріотів — Микола Байздренко, Михайло Базькевич, одесит Віталій Боровик та Іван Липа — на могилі Тараса дали клятву не зраджувати Україні і все життя присвятити їй. У містечку Глинськ, де вони працювали, цей гурток виробив статут і програму, котру написав Іван Липа. «Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гніту, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю», — так закінчувалася програма.

Внутрішня краса «Братерства» і сильна воля його засновників привабила до них багато талановитих українців. Серед них були Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Микола Міхновський, Мусій Кононенко… Поділилися на «п’ятірки» з метою конспірації. Гуртки були створені в Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі… Зі Львова до Харкова перевозили нелегальні українські книжки. Розквіт роботи припадає на 1893-й. Цього ж року низку «п’ятірок» було розкрито жандармами і виарештувано. Найдовший термін ув’язнення, 13 місяців, отримав Іван Липа. Це загартувало його для вироблення своєї індивідуальності, боротьби за свій край. Він казав: «Я скінчив середню й вищу школу, але найвищу освіту дістав у тюрмі». Отож коли кажуть, що націоналізм народився в Західній Україні, то це не вся правда. Адже продовжувач справи «Тарасівців» Микола Міхновський, автор «Самостійної України», був родом з Полтавщини, вчився в Києві, працював адвокатом у Харкові; ідеолог націоналізму Дмитро Донцов — зі Слобожанщини, а Юрій Липа — з Одеси.

Після виходу з тюрми Іван Липа почав писати. Його любов до людей світилася рівним світлом зрілості, його віра в свою Націю зміцнилася на все життя. В статті «Мої думки» він стверджує: «Художня література дає життя людині… Журнали, навіть газети, взагалі література — це та нива, що зв’язує одиницю з цілим народом. Коли на протязі літ народ читає своїх письменників, він виробляє одностайні, однодушні ідеали. Складає Націю». Іванові Липі болить, що за століття рабства його народ втратив моральну чистоту, не притягає до суду честі винуватців своєї трагедії. Підневільному українському народові заборонялося навіть оплакувати свої жертви, віддавати їм почесті. Саме заради очищення нації він став займатися видавничою справою.

Показова в сенсі виховання моральної чистоти поезія Івана Липи «Суд визволеного краю», де він засуджує тих, котрі прожили «весь нудний свій вік без цілі і без віри», мали талант від Бога, призначений, «щоб край свій рятувать», але затоптали його, «бо раби з рабів». «Суд визволеного краю» актуальна і нині поезія, пророча:

Тепер і ви прийшли,

        що вам талант од Бога

На те призначено,

       щоб край свій рятувать,

А ви з рабів раби,

                лінивії до всього,

Зуміли той алмаз

            в багнюці затоптать.

Тепер усі прийшли

      в час радощів народних.

Що принесли мені?

            Серця свої холодні?

О, йдіть од мене геть.

                Геть із очей моїх.

Тепер приймаю тільки

                    я дітей своїх…

А згадаймо лишень, скільки таких стояло на трибуні Майдану! Де ж сьогодні вони?

Від 1902 року, після роботи в Полтаві, Ананьєві, Іван Липа — в Одесі, зі своїми однодумцями, за його ж таки висловом, «на роздоріжжі культур, на розтоках народів». Спочатку практикував у селах під Одесою — в Романівці та Дальнику. У Дальнику досі функціонує лікарня, побудована на кошти Івана Липи. Вона має кілька корпусів, біля них на трьох десятинах землі був сад з басейнами, альтанками, клумбами та насипним курганом, щоб оглядати цю рукотворну красу. То був своєрідний реабілітаційний центр для лікування тіла й душі людей, понівечених на фронтах Першої світової війни.

Відтак в Одесі Іван Липа потрапив у коло видатних українських діячів, як-от Іван Луценко, Михайло Комаров, Сергій Шелухин та інших, дуже шанованих навіть серед неукраїнських громадян. У 1905 році вони створили одеську «Просвіту» для поширення серед населення української культури. Про це розповідають дві меморіальні дошки, встановлені на честь 90-ліття «Просвіти» на вулицях Пастера та Софіївській. Як меценат, започаткував альманах «Багаття» та видавництво «Народний стяг». Це є свідченням того, що в Одесі був попит на українське слово. Видавнича діяльність Івана Липи притягувала до Одеси видатних українських письменників. Зокрема, його відвідали Гнат Хоткевич, Григорій Чупринка, Осип Маковей, Микола Вороний, який присвятив Іванові Липі свій кращий твір — поему «Євшан-зілля».

1917 рік Іван Липа і його оточення зустріли захоплено. Одразу ж зорганізувалися і створили керівний комітет, членом якого та співредактором часопису «Українське Слово», разом із Сергієм Шелухиним став лікар Липа. Про високий авторитет останнього засвідчило обрання його комісаром Одеси. Цю посаду обіймав до травня 1918-го, а потім став лікарським комісаром міста. Мешкав Іван Левович разом з дружиною Марією і сином Юрієм на Ближніх Млинах, на вулиці, яка ще донедавна носила ім’я Івана та Юрія Лип.

Коли його від партії самостійників рекомендували на міністра віросповідань в уряді щойно сформованої сорокамільйонної Української Республіки, довго не думав. 1 січня 1919 року Іван Липа разом з сином виїхали до Києва. Згодом Юрій вирушив на навчання до Варшави, Іван Левович разом з урядом Директорії УНР — до Кам’янця-Подільського. Працював одночасно в трьох міністерствах. Це його зусиллями, як міністра віросповідань, була організована робота з відродження української автокефальної церкви, митрополитом якої був обраний Василь Липківський.

У Кам’янці-Подільському, працюючи у Всеукраїнській національній раді і маючи лікарську практику, Іван Липа написав ще й серію військових оповідань. Саме там він пережив найпрекрасніші хвилини української історії, саме там він відчув і оспівав значення українського війська — яскравого виразника Нації. Ось зразок військової тематики його творчості: «Шум далеких походів, стогони гармат, слова про перемогу, невпинне просування вперед… Пожари сіл, безконечні смерті, душні жорстокості, невиліковна замученість душ… За все од серця мужнього привіт Тобі, велика Націє, в поході!»

Велику радість переживає Іван Липа від того, що став учасником Відродження. В 1922 році в «Нотатках» він запише: «Гадаю, що на протязі цілої історії України цілий народ український, до самої глибини народних мас, не був так сильно заінтересований справою своєї державності. Тепер йому ясно, як день, де чужі, а де свої».

Вже перебуваючи на еміграції, працював до останнього, збирав матеріали для вшанування пам’яті своїх одеських друзів, що поклали голови за Україну: лікаря Івана Луценка, розстріляного в 1919 році під Старокостянтиновим, та міністра Михайла Білінського, котрий був командиром дивізії морської піхоти, в курені якої його син Юрій Липа добровольцем-козаком проходив військовий вишкіл. Обидва працювали в уряді УНР, а загинув М. Білінський під містечком Базар в час Другого зимового походу 1921 року. Іван Липа знав, що пам’ять про героїв потрібна, передусім, живим для належної чистоти та ясності українських справ.

«Там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає велику роль у вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів…Тому-то й досі у нас немає єдиного спільного всім напрямку, єдиної, спільної всім українцям української національно-державної ідеології і немає єдиного критерію для того чи іншого явища, того чи іншого вчинку наших визначних мужів», — так писав один з найбільших поетів ХХ століття, колишній старшина армії УНР Євген Маланюк.

Ці слова великого українця напряму стосуються ганебного рішення одеської неукраїнської влади про перейменування вулиці Івана та Юрія Лип на Ближніх Млинах. Найкращим коментарем до таких дій можуть бути слова самого Івана Липи: «Я твердо знаю, що кращі дні прийдуть».

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук,
доцент.

|