Гніздо для зозулі

Зразу після одруження Марія з Іваном почали будувати на широкому подвір’ї окрему кам’яницю. Глиняна батьківська хата стала чимось на зразок комори і водночас найтеплішим спогадом про дитинство. Але сніги й дощі робили свою справу: нетривкі стіни поздувалися, почали осипатися — на чому їм було триматися без фундаменту? У новому будинку підростали донька і син, треба було подбати про їхнє майбутнє. Хоч як було шкода нищити батьківщину, вирішили стару хату згорнути, щоб на її місці звести міцніше, затишніше житло. Пусткою не стоятиме, буде комусь з дітей.

Так вийшло, що донька Олена зовсім молодою знайшла свою долю у недалекому містечку. Батьки допомогли придбати квартиру. Живуть дружно, мають доньку-дев’ятикласницю, відмінницю. Все в Олени склалося добре. Тому новіша оселя добудовувалася як Павлушина. Жартували: мовляв, ще син не закінчив школу, а вже має власну нерухомість. Стоїть вона на одній з крайніх вулиць великого райцентру. Ознак сучасної цивілізації тут небагато. Звичайне село з городом, теплицями, просторим свинарником, загородою для курей. Павла така сільська ідилія тішить, бо з дитинства звик до натурального господарства і в далекі світи не прагнув.

Коли почав парубкувати, Марія з надією поглядала на метку сусідську дівчину: бачила, як та задивлялася на її вродливого Павлика. Та чи завжди Бог враховує наші надії й сподівання? До симпатичної сусідки син не виявляв жодної уваги. Натомість в одну із субот привів додому якусь незнайомку й не надто впевненим голосом заявив, що надумав одружитися. Мама вмить помітила ту невпевненість, а невдовзі збагнула її причини.

З Людмилою Павлушу познайомила дорога. Накрапав дощ, благенько вдягнута дівчина «голосувала» на узбіччі. Як не зупинитися? Хіба міг знати, що та зупинка коштуватиме йому понівеченого життя?! Поки що все складалося ніби щасливо. Навіть до ладу не познайомившись, там же у теплому авто перший раз і згрішили. Потім зустрічалися то там, то сям, аж доки Людмила не оголосила про вагітність. Ця новина й примусила Павла привести додому «незаплановану» наречену.

У Марії з Іваном двох думок не було: оскільки йдеться про майбутнє дитя їхнього сина — які тут сумніви?

Побралися. Людмила з матір’ю мешкала на далекій протилежній околиці, тож досі Марія нічого про них не знала. Щоправда, знайшлося кілька знайомих, котрі доповідали: то дуже непевні люди. Марія на те не зважала. Базікати можна всіляке: з’явиться дитина — все стане на свої місця.

Спочатку так воно ніби й було. Дмитрик з’явився на світ без запізнень. Новий Павлушин будинок зустрів породіллю з немовлям теплом і затишком. Щаслива Марія не знала, до чого ще докласти рук. Готувала обіди, прала пелюшки, купала дитинча, всіляко годила невістці. Хіба це важко робити, живучи в одному дворі? Та з часом почала зауважувати: невістка стає дедалі лихішою, лютішою. Якось дійшло до того, що вона зі своєю матір’ю, немов шуліки, накинулися на Павлову сестру Олену, яку мати послала в город нарвати в кошик сільських гостинців. Ніби не Марія з Іваном тут господарі, а пащекувата сваха та її донька.

Павло відчував: з такою дружиною життя не буде. Та, попри все, терпів, залагоджував конфлікти. Заради сина.

Не все гаразд було і з Дмитриком. Уже три, чотири роки минуло, а від нього ще ніхто не почув ні словечка. Лише — якісь невиразні звуки, з яких годі щось зрозуміти. Зверталися до лікарів, знахарів, священиків — все дарма. Ось уже й п’ятий день народження відзначили. Через рік до школи, а тут — повна безнадія. Ніби зі слухом все нормально, а мови нема, хоч плач. Так тривало ще кілька місяців, як раптом, вкладаючись спати, Дмитрик голосно на всю хату промовив:

— Мамо, дай води.

Здавалося б, молоду матір це мало окрилити, подарувати справжнє щастя. Тільки не Людмилу. Вона протрималася в чоловіковій оселі до Дмитрикового шестиліття й категорично заявила, що повертається до матері, а сина залишає тут. Як не чіплявся Дмитрик за її спідницю, нічого не допомогло. Людмила прагнула якогось іншого, за її розумінням, кращого життя, ніж те, що мала. Відомо ж бо: зозуля не здатна зігріти гнізда.

До школи першого вересня Дмитрика повели тато й бабуся. Коли тато у відрядженнях, на вахту з приготування домашніх завдань заступає Марія. Коли захворіла й потрапила до лікарні, довелося просити про це сусідську дівчинку-школярку.

Відколи прорвалися назовні перші слова, рот Дмитрика не затуляється. Як, чому, де, коли, навіщо — і ще прірва всіляких запитань. Тільки рідна мама їх не чує. Відповідають бабуся з дідусем. І тато, коли буває вдома.

Вже минуло шість років, як хлопчик зростає без матері. У свої дванадцять змиритися з цим не може. Скаржиться, що мама ніколи не відповідає на телефонні дзвінки. Якось не витримав, пішов до неї додому. Повернувся у синцях. Била Дмитрика не лише Людмила, а й бабуся № 2. Більше хлопчик туди не проситься, тільки каже Марії:

— Не хворій, не вмирай.

— Ні, ні! Аж коли виростеш, женишся — лиш тоді...

— І тоді не вмирай.

Що ж, ніша, яку мала б заповнити материнська любов, зостається на відповідальності бабусі. Дмитрик увесь час просить Павла одружитися, аби і в нього, як у всіх, була мама. Знайшлася самітня жінка з сином — Дмитриковим ровесником. Ніби все ладилося, але... потенційна невістка сказала, що нізащо не житиме в селі. Тільки — в місті.

...Отак давно спорожніле гніздо і досі залишається порожнім.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.