«А нам по-руські какось льокше!», або Не про мову треба вести розмову

Щоб зрозуміти суть цієї антиномії, необхідно, перш за все, відмовитись від міфів, які уже стільки століть звучать із Москви про «всеслов’янську єдність та братерство» під гегемонією Московії як найчисленнішого слов’янського етносу, і чітко й однозначно усвідомити (про що свідчать дослідження істориків та генетиків, в тому числі й московських), що московити не є слов’янами. «Слов’янських могил до Х ст. в Московії не знайдено» (О.Спіцин, російський археолог). «Московська історія пришита до історії Русі білими нитками» (К.Маркс).

З далекого мороку століть у північно-східний куток Європи приблудився з Азії угро-фінський народ. Це і були прапрапрадіди московитів. Непрохідний праліс на болотах відгородив цей народ від усього світу. Літописи ХІ ст. називають такі «московські» племена угро-фінів, як ям, ведь, весь, перм, чудь, югра, лів, мурома, самоядь, зирянь, печора, мордва, чухна, мокша, череміси, карель, ерзя, мещора. Інший літописець свідчить, що це були дикуни, які не мали ніяких законів і моральних устоїв. Проживали в землянках, їли сире м’ясо і рибу, землеробством не займалися.

У Х ст. на угро-фінів поширив свою владу київський князь Святослав і зробив ці землі осадою (колонією) своєї держави. Правили тут прислані з Києва воєводи. Потомки київських цивілізаторів вступали в шлюб з окультуреними туземцями. Їхні діти розмовляли давньоукраїнською мовою з домішками угро-фінських слів. Основна маса народу спілкувалась угро-фінською. Як свідчить В. Даль, «навіть в ХІХ ст. всього лише за 80 верст від Москви були села, де люди не знали московської (російської) мови. У східній частині Московії були цілі волості, які складалися з таких поселень». «Досить знаменним є і характер власних назв. Більшість назв російських річок нічого не означають для слов’ян: Нева, Волга (Итіль), Москва, Ока… Проте багато про що ці назви говорять фіноугорським народам» (О. Палій).

А «великая русская река Волга» від верхів’я до гирла тече землями Мордовської, Марійської, Удмуртської, Татарської, Чуваської, Башкирської, Калмицької республік (території колишніх Казанського й Астраханського ханств). То чия ж «великая русская река Волга»?

Саме чужоземці — українці, татари, німці — утворили державний устрій у цьому забутому Богом і людьми закутку Східної Європи. Так і виникло там невелике, вбоге князівство Суздальське — прообраз і колиска Московії.

1237 року Московію завоювала татарська орда хана Батия, котрий установив там свої застави. На відміну від двох українських князів — Михайла Чернігівського та Данила Галицького, котрі, хоч і поодинці, намагалися захистити Русь, — син князя Ярослава Суздальського Олександр, як і його батько, закликав князів до покори, і його відданість була винагороджена почесним званням «нареченого сина» головного монгольського хана.

У складі татарської держави Московія була улусом (автономією) і ніколи не зазнавала грабежів та насильства. Чому? Та тому, що татари були такими ж азіатами, як і угро-фіни. Московські князі й не думали про боротьбу з окупантами, зрозумівши, що покірністю і грішми можна досягти більшого. Вони беззастережно визнали владу татаро-монголів і встановили дружні і навіть кровні зв’язки з «ворогами». Як свідчить російський історик В.Ключевський «сам великий князь Тверський одружується на татарці, а слідом за ним одружувалися й інші московські князі». За прикладом своїх князів у масовому порядку стали вступати до змішаних шлюбів обидва народи. Московська церква не вважала шлюби московитів-християн з татарами-магометанами гріховними. Більше того, ця церква молилася за татарських ханів. А «московський митрополит Феогност проклинав і відлучав від церкви тих, хто не проявляв безвідмовної покірності ханові Золотої Орди» (В.Ключевський). Отак тихо і мирно відбулось злиття двох народів — угро-фінського і татарського — й утворився один московський народ. Тож і надамо слово московським авторам.

«Московити зобов’язані своїм народженням татарам. 57% московської знаті в ХVІ—ХVІІІ ст. були татарського походження, а ідею Чінгісхана про завоювання всього світу вкорінила в Московії аристократія татарського походження» (В.Ключевський).

«В судинах московського народу тече, принаймні, 80% фінно-татарської крові» (М.Покровський, російський історик). «Ми, московити, — ні східний, ні західний народ, ми — якась нісенітниця» (В.Розанов).

«Ми, московити, у Європі — гості, а в Азії ми — вдома» (Ф.Достоєвський).

Звернімо увагу на те, що всі згадані вище особи (безсумнівно авторитетні люди) послідовно називають свій народ «московським», «московитами».

Отже, «слов’янський елемент у заліському фіно-угро-татаро-монгольському конгломераті не визначальний. Орда стояла біля його колиски» (С.Мартинюк. «Я Українець»; «Я горжусь, что я украинец». 2010.— Далі — посилання на ці видання).

Питома історія Московії починається з князювання Івана Калити (калита, калитка — українські слова, «по-московськи» мало б бути мошна). Але починати з нього свою історію московитам не хотілося, а занурюватися в епохи древні, Геродотові, — не дуже до вподоби. За Геродотом, у ті часи на землях сучасної Московії жили дикі племена андрофагів-людожерів. А таким родоводом не похвалишся. І почалася банальна крадіжка московитами нашої історії.

За часів Київської Русі територія у верхів’ях Волги та Оки іменувалась Заліссям. Після вивищення, за підтримки Золотої Орди, Московського улусу, русини та вся Європа почали називати заліщуків московитами, а їхнє державне утворення — Московією.

Петро І «перетягнув» ім’я колишньої метрополії на всю свою державу, через що він та його наступники мали навіть дипломатичні проблеми. Етнонім «русский» закріпився ще пізніше — лише наприкінці ХVІІІ ст., коли цариця Катерина ІІ «височайшим повелением» остаточно наказала московському народові називатися «руськими» і заборонила вживати назву «московитяне».

Християнство в Київській Русі запровадив Володимир Великий, коли на місці Москви ще жаби кумкали, але Москва перетягує на себе роль «матірної церкви» стосовно Києва та проголошує Україну «канонічною територією Московського патріархату».

До жанру байок слід віднести і міф про «шапку Мономаха»: він не міг тримати її в руках, оскільки ця мусульманська тюбетейка, оздоблена хутром та коштовним камінням, була пошита значно пізніше і подарована московському князю одним із середньоазійських емірів у ХVІ ст.

Найнеймовірніша абсурдна брехня поступово сприймається як правда, якщо її довго і наполегливо повторювати, отож і українці стали жертвою цієї брехні, яка продовжувалася протягом століть і триває сьогодні.

Останнім часом у Росії переглядається ставлення до татаро-монгольського «іга», в якому вбачають не лихо, яке надовго зупинило розвиток суспільства, а щасливу нагоду, що врятувала російський народ від католицизму і європейського впливу» (Т.Палладіна. «Римсько-Католицька Церква у Києві». 2002). Україна, яка опинилася на межі православного і католицького світів, стала жертвою отого «порятунку» по-московськи. Ми покірно вислуховуємо хамські образи московита і в той же час спостерігаємо дивні речі: більше 60% московитів зараховують Україну до ворожого стану, а 60% українців записують московитів у брати. У підсумку ми є для навколишнього світу однаково відсталі як від європейської Англії, так і від азійської Японії. «Я розумію європейську еліту і вибачаюсь перед нею за те, що важко рятувати Україну проти її ж волі» (С.Мартинюк).

Немає сенсу переповідати історію поневолення України. Навіть за сучасного стану української історичної науки багато чого вже можна зрозуміти: той, хто має вуха, почує, хто має очі — побачить.

Ми повинні зрозуміти кілька простих речей. Московський народ не є слов’янським етносом. Правили Московією не слов’яни: Романови — це етнічні німці, а після них — євреє-чуваш

В. Ульянов, потім — кавказець з вихрещених ізраєлітів (по-грузинськи: джуга — ізраєліт, швілі — син). Усіх цих, здавалося б, різних людей об’єднувала спільна мета — знівелювати, знищити справжній слов’янський етнос, установити панування «русского мира» на просторах «Великой России».

На сьогодні ця мета вже досягнута у Білорусі, де білоруська мова сприймається як екзот. Залишилася Україна, яку поки що не вдається повністю подолати. Для здійснення цієї мети Москва мобілізує весь арсенал засобів — дозволених і недозволених («Мета виправдовує засоби». В.Ленін), і найважливіший з них — це знищення української мови. Відомо ж бо: є мова — є народ, нема мови — нема народу.

Існує таке поняття, як точка неповернення. Суть його в тому, що певний процес з певної точки може розвиватися у зворотному напрямку (вода перетворюється в лід чи пару, а лід чи пара — у воду), але є точки, після яких зворотний процес уже неможливий (попіл від згорілих дров за будь-яких умов не стане дровами). Це явище притаманне і суспільним процесам, у тому числі і в царині мов. Здається, Білорусь уже проминула цю «точку»: маловірогідно, що ця країна стане колись цілком білоруськомовною.

Що чекає на Україну, де російською мовою видається понад 60% сумарного тиражу газет, 83% — журналів, продається близько 87% книг (переважна частина яких — імпорт з Росії)? («Простір мовної несвободи», «ЧН», 10.11.2012).

Що чекає на Україну, розділену на малоросів — підступних, цинічних, безчесних і нахабних, котрі перебувають у владі і при владі; хохлів, яких багато, але «це наш заляканий, непробуджений, ошуканий народ, який ще не оговтався від радянського страшного експерименту, в голови якого серпами й молотками десятками років забивали совок…» (Є.Шаповалов); і справжніх українців — тільки вони здатні виплекати паростки майбутньої держави — Незалежної України, саме на їх долю випадає загальмувати і зупинити скочування України до точки неповернення?

Допоможи українцям, Господи!

Борис СТУПАК.