Прапори свободи

Характеризуючи стан речей в імперській Росії, апостол анархії Михайло Бакунін писав: «Cтроить в мертвечине гнилыми средствами — труд потерянный». Функціонування антидемократичної системи призводить до знищення громадянського суспільства — системи не залежних від державного апарату організацій та структур, деградації особистості.

У Римській імперії бої гладіаторів не вдалося ввести лише в одному регіоні — Греції, де суспільна мораль не сприймала цього дикунського способу знищення людей. Юристи стверджують, що жоден закон, який суперечить моральним нормам суспільства, не можливо втілити в життя.

Демократична система будується на пріоритетах прав людини. Проте визнання цих пріоритетів передбачає відповідальність особистості за стан речей у суспільстві. Лауреат Нобелівської премії Ромен Роллан писав: «Якщо ви хочете, щоб людське ціле було всесильним, хай кожний з вас стане цим цілим».

Ідея відповідальності особистості за долю свого народу, Батьківщини, всього людства є важкою ношею, проте саме вона додає сил астральній (зоряній) людині, піднімає її до вершин Божественного виміру. Великий Імануїл Кант слушно зауважив: «Ледь не єдиною дійсно людською користю є збереження гідності людства однією людиною».

У ментальності західних країн відбуваються суттєві зміни. Так, у Німеччині останніми роками в опитуваннях громадської думки найвидатнішою особистістю вважають не імператорів, полководців, державних діячів, вчених, а Мартина Лютера — релігійного реформатора ХVІ століття, людину, яка дала німцям право на свободу мислення, свободу, зокрема, тлумачення Біблії пересічними громадянами.

У країнах Британської Співдружності на перше місце виходить Махатма Ганді — індійський духовний лідер, що проповідував ідеї мирного спротиву народу. Ганді казав: «Вже наші зусилля є нашою перемогою». Він переніс наголос з патерналістських очікувань, коли люди сприймають владу як батька, що має вирішити їхні проблеми, на власні зусилля кожної людини.

Всю недолугість марних сподівань народу на зміну влади розумів уже римський історик Корнелій Тацит (58 — 117 н.е.), який в «Анналах» словами свого героя зауважив: «Цілком вірогідно, що можна протягнути декілька днів до смерті принцепса (першого з римських сенаторів, в руках якого була зосереджена вся влада — Є.А.), проте як врятуватися від молодості того, хто відразу посяде його місце».

Правителі здебільшого дбають про власні інтереси, натомість добробут підданих їх не вельми цікавить. Лише зусилля громадян та організованого суспільства, здатних контролювати владу, гарантують прогрес у розвитку держави. Леся Українка з цього приводу писала:

Хто визволиться сам, той буде вільний,
Хто визволить кого — в неволю візьме.

Людина, що прагне свободи, розраховує на власні сили, раб чекає доброго хазяїна. В історії бували винятки з правила.

Король Пруссії Фрідріх ІІ (1712 — 1786), якого називали філософом на троні, стверджував: «Der Fьrst ist der erste Diener seines Staates» (дер фюрст іст дер ерсте дінер зайнес штаатес — государ — перший слуга власної держави). Дивлячись на власний народ, на рівень його свідомості, король у відчаї сказав: «Ich bin es mьde, ьber Sklaven zu herrschen (іхь бін ес мюде юбер зклявен цу хершен — я втомився панувати над рабами). Проте частіше влада тішиться рабським станом народу та використовує його у власних інтересах. Не варто думати, що ми є винятком, внутрішня несвобода та пов’язаний з нею страх притаманні різним народам.

Римський Папа Іван Павло ІІ, який долучився до розвалу комуністичної системи в Польщі та в усьому соціалістичному таборі, виступив із закликом до народів Східної Європи: «Не бійтеся!»

Століття національного та соціального поневолення українського народу мали негативний вплив на психологію широких мас населення, тому подолання рабської ментальності є необхідною умовою розбудови демократичної європейської України. Центр впливу в країні має бути перенесений з владних блазнів, які піклуються здебільшого про свій матеріальний добробут, до особистості та суспільства, що може забезпечити розвиток і добробут у духовному та матеріальному житті.

1940 року Володимир Вернадський слушно зауважив, що рівень інтелектуального розвитку компартійних чиновників нижчий за рівень пересічного громадянина. Це зауваження можна абсолютно справедливо перенести на сучасний стан речей, коли інтелектуально незаймані люди намагаються керувати країною, яка потребує глибинного розуміння соціальних процесів.

Російський філософ київської школи Микола Бердяєв, брат якого, до речі, був україномовним поетом, застерігав: «Людина є рабом, бо свобода важко дається, натомість рабство — легко».

Свобода — це великий тягар, який вільна людина сама кладе на власні плечі, беручи на себе зобов’язання бути Людиною, шляхетною та моральною, доброю до людей, вимогливою до себе. Вона сповідує ригоризм, тобто твердість, суворість у непохитному додержанні принципів.

Французький історик Марк Блок писав: «Ніколи не пізно почати з mea culpa» (меa кульпа — моя провина). Cаме усвідомлення власної провини — це крок до розуміння власної відповідальності, що відрізняє вільну людину від раба. Особистість починається з вчинків. Для вчинку потрібна воля втілити в життя свої погляди та переконання.

Антоніо Грамші наголошував: «Pessimismo dellintelligenza, ottimismo della volonta» (пессімізмо делль інтеллідженца оттімізмо делля вольонта — песимізм розуму, оптимізм волі). Розум прораховує варіанти нашої поведінки, хитається між ними, часто ставить межі нашим можливостям. Ми часто настільки боїмося зайти занадто далеко, що нікуди не йдемо. Існують два способи життя. Перший — це жити самому. Другий — це підглядати у шпаринку, як живуть інші. Ми маємо не підглядати у шпаринку, а бути суб’єктами життя, що активно впливають на суспільство, живуть своїм, не запозиченим життям. Для цього потрібні вольові зусилля, саме воля надає вектор нашим вчинкам. Розум та воля формують особистість, яка в змозі торувати власний шлях та захищати інших людей.

Здатність людини реалізувати власні духовні та матеріальні потенції є показником свободи людини як особистості. Життя — це вибір. Людина сама обирає, чи бути їй маленькою або великою, рабом або вільною особистістю. Обираючи варіант несвободи, людина назавше входить до маленького світу поразок та розчарувань. Настає «час втрат», який здебільшого триває до кінця життя. Такій людині не допоможуть навіть позитивні зміни у суспільстві.

Повною мірою втілюючи в життя наші можливості, ми ніби прокладаємо місток між «сьогодні» та «завтра», реалізуємо власну свободу, позбавляємось різних комплексів, що гальмують наш розвиток, надаємо приклад гідного життя іншим людям. Тому набагато краще торувати власний шлях, йти, помилятися, долати перешкоди, аніж плентатися за облудними поводирями, які дбають виключно про власні інтереси та яких наші життя, доля, зрештою ми самі, абсолютно не обходимо. Саме здатність прожити власне вільне життя є ознакою Людини в країні людей. Про це сказав ще італійський поет Данте Аліг’єрі (1265 — 1321): «Segui il tuo corso e lascia dir le genti» (сегві іль туo корсо е ляшя дір ле дженті —  прямуй власним шляхом, та хай люди кажуть, що завгодно).

Саме вірність зобов’язанням, які ти сам взяв на себе, є ознакою особистості, котра прийшла в цей світ, щоб бути вільною та допомагати іншим людям визволити себе, наповнити життя гуманними змістовними вчинками, що розширюють поле свободи та людяності. Для гідної людини свобода є вищою самоцінністю. Вже стародавні римляни вважали: «Vita sine libertate nihil est» (віта сіне лібертате ніхіль ест — життя без свободи — ніщо).

Прогрес суспільства залежить від кількості вільних людей, які є елітою нації. Саме ці люди усвідомлюють свій обов’язок перед самим собою, суспільством, державою. Французький філософ Анрі Бергсон писав: «Людина відчуває свій обов`язок лише в тому випадку, якщо вона вільна». Гідність та свобода однієї людини є запорукою спроможності всього народу захистити свої права. Вільні люди, які не ховаються за інших та йдуть власним шляхом свободи, беруть на себе відповідальність за долю суспільства та країни. Порядній людині соромно чинити негідно. Зигмунд Фройд, автор психоаналізу, стверджував: «Втрата сорому — перша ознака дебільності».

Одна розумна, вольова, порядна людина — це особиста драма, натомість кілька розумних, вольових, порядних людей — це велика сила. Жодна влада не може успішно опонувати організованим громадянам, вона стає обережною та намагається узгоджувати власні дії з вимогами народу. З цього починається цивілізоване суспільство.

Микола Костомаров стверджував: «На дні кожного думаючого й недумаючого українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли постане слушний час». Історик обрав Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепу — гетьманів України, що виборювали свободу нашої Батьківщини, її європейський вектор розвитку. Іван Мазепа — це наш прорив у вічність. Можна пишатися діяльністю великого гетьмана, який за 20 років створив в Україні повноцінне соціальне життя, незважаючи на тиск московського царя Петра І. Саме тому імперська та совітська пропаганда обливала брудом Виговського, Дорошенка, Мазепу, намагаючись знищити саму пам’ять про цих великих українців. Проте пам’ять народу незнищенна, звитяги предків надихають нас, слугують дороговказом для подальшої боротьби за вільну демократичну країну.

2004 року на Майдані гурт «Мандри» співав: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно, відкрий свої очі у світлі далеких зірок. Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої, всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє…»

Українська минувшина має безліч прикладів героїчної боротьби та славетних перемог. Іван Виговський у липні 1659 року під Конотопом вщент розгромив 150-тисячну армію московського царя Олексія Михайловича. Після цієї битви гетьман України заявив послу царя: «Наше військо непереможне!» Симптоматично, що сам факт Конотопської битви, яка набула всесвітнього розголосу, геть замовчувався в імперській та совітській історіографії.

«Ніч бездержавності» (за визначенням Євгена Маланюка) тривала для України століття. Знищувалося українське життя, національна культура, нівелювалася особистість. Панує зневіра, почуття безсенсовності людського існування.

Видатний український мислитель Юрій Шевельов (Шерех) написав 1954 року до 300-ліття Переяславської ради есе «Москва, Маросейка». Шевельов бачить «трьох страшних ворогів українського відродження — Москву, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини». Він зауважує: «Бій під Полтавою Петрові виграли українські кочубеї». Хіба не дивно, що в Одесі відкривають пам’ятник Олександру Суворову, котрий не мав жодного відношення до Одеси. Натомість останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, який відвоював у турків Одесу (Хаджибей), був покараний Катериною ІІ та просидів у Соловецькій в’язниці 27 років (на час арешту Калнишевському було 85 літ). 1801-го цар Олександр І прибув на Соловки і прийшов у камеру до кошового та заявив: «Ви прощені». На це Калнишевський відповів, що він винен лише перед Господом. Імператор уточнив: «Тоді ви вільні!» На що кошовий зауважив: «А ось вільним я був усе життя. А ви — ні!»

Бувають генії розуму. Бувають генії почуттів. Петро Калнишевський був генієм мужності та людської гідності.

1954 року об’єднання українських письменників-емігрантів «Слово» надіслало на адресу ІІ Всесоюзного з’їзду письменників СРСР телеграму такого змісту: «1930 року друкувалося 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалося тільки 36. Просимо з’ясувати в МДБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?» Відповіді не було. Однак вона й не була потрібна, оскільки відомо, що лише семеро письменників померли своєю смертю.

Василь Симоненко, якого 1963 року вбила міліція, написав:

На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Ілюзій щодо комуністичної влади в українців не залишилося.

Євген АКИМОВИЧ.

(Далі буде.)