Олександр КОХАНОВСЬКИЙ: «Музика — це ключ до самопізнання»

— Років зо п’ять тому до мене потрапив самвидавський диск одеської музичної формації «Ukr.tele.com», де ви вказані одним з авторів музики. Відтоді я намагаюся второпати: чому талановиті українські композитори видаються самотужки?

— Як на мене, композитори зокрема та митці загалом є провідниками певної інформації, яка сходить з вищих сфер. І не має значення, яким чином ця інформація розповсюджується. Сьогодні безліч всесвітньо відомих музикантів вважає нормальним розповсюджувати свої твори через мережу інтернет, причому абсолютно безкоштовно. І я теж не переймаюся, ким, коли і де мої твори будуть почуті. Аби лише були почуті.

— Тобто держава не винна в тому, що молоді таланти популяризують себе самотужки? Адже культурного менеджменту, як інституту, який мав би цим займатися, в Україні не існує…

— Можливість заявити про себе в українських композиторів все ж таки є. Щороку в Києві, та й в Одесі теж, проводяться музичні академічні фестивалі. Шкода тільки, що твори, які, зазвичай, спеціально пишуться для таких подій, виконуються усього один раз. На тому-таки фестивалі. І мене це завжди гнітило… Працюючи в театрі, я тішуся, що мої твори житимуть довше, ніж один день, — принаймні доти, доки житиме вистава.

— Біографія композитора та біографія людини — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці, це не одна й та сама біографія. Коли ви «народилися» як композитор? Тобто коли ви вперше так себе назвали чи усвідомили?

— Вперше я спробував себе як композитор у «постучилищний» період, закінчивши музичне училище імені Глієра, наприкінці 1980-х, у творчій групі «Цукор — біла смерть», куди також увійшли мої однокурсники. Музика, яка тоді у нас народжувалася, була автономною, авторською. Певно, з того часу й можу відлічувати свій композиторський вік. Адже композитором може називатися тільки той, хто виробив свій власний стиль подачі твору.

— Це стосується також художників, письменників, архітекторів…

— І це пов’язано, як на мене, з вищими силами: тільки той, кому даний талант, працюючи над собою, колись-таки виробить свій неповторний творчий «почерк». Безталанна людина, яких би зусиль вона не докладала, цього не досягне.

— Ви також озвучували фільми на замовлення Гете-Інституту: «Носферату — симфонія жаху» Мурнау, «Втомлену смерть» Ланга. Загалом вам легше працювати «на замовлення» чи імпровізувати, не обмежувати фантазію темою твору?

— Зімпровізувати? Для мене це не проблема! Хоча справа ця не всім до смаку і снаги. Адже в наших консерваторіях взагалі не заохочують імпровізувати і не навчають цьому так, як це робиться на Заході. Пам’ятаю, ще студентом, я грав на фортепіано три­дцять хвилин по нотах, а потім сорок хвилин імпровізував на композицію, щойно виконану. І коли я працював у класах з доброю акустикою, моя викладачка прибігала і бідкалася… Натомість саме імпровізація проявляє композиторський хист.

— А Богомазов висуває вам якісь умови? Дозволяє імпровізувати?

— Це демократичний режисер, який ставить свої п’єси, витягуючи з кожного — з хореографа, з художника-декоратора, зі звукорежисера — найкраще, на що той здатен, цікавиться нашим баченням п’єси. І як режисер спрямовує нас у потрібному йому руслі. При цьому ніякого тиску з його боку ми не відчуваємо.

— У Штокхаузена є цикл «Світло», до якого входить твір, написаний для квартету та гелікоптерів. Подібні експериментальні речі, здається, — більше гра для розуму, теорія музики, ніж музика.

— Так, це вища математика у музиці, розрахована на вузьке коло слухачів, спроможних розкодувати, зрозуміти твір. Та це здебільшого — гессівська гра в бісер. Такі твори я сприймаю, розумію, однак не відчуваю в них гармонії. Втім, це справді музичне надбання.

— Пишучи авангардну музику, ви займаєтеся музикою і тільки музикою, чи це також, до певної міри, протест мейнстриму?

— Скоріше, це існування в паралельному світі, а також спосіб пізнати себе. Для себе я вирішив, що саме заради самопізнання існує людина. І музика — один з ключів до самопізнання. Коли я пишу музику, я намагаюся розібратися у собі.

— То як, розібралися?

— Ще ні, та самопізнання — це ж процес завдовжки в життя…

Наостанок. Оскільки друкована преса не дає змоги зацитувати музичний твір — не дає змоги йому прозвучати, — ще один вислів Ніцше: «Без музики життя було б помилкою». Хіба ні?

Розпитувала

Олена МИЛОСЕРДНА.

P.S. Подивитися «Навесні» — кіношедевр Кауфмана, озвучений Олександром Кохановським можна, перейшовши за посиланням: http://www.ex.ua/view_storage/561689333181.

О.М.