Дмитро ПАВЛИЧКО: «Я вірю в Одесу!»

— Я пам’ятаю той день в Одесі, коли був дуже щасливий, і сьогодні так само почуваюсь до якоїсь радості, бо знов я тут, бо Одеса завжди була також містом Пушкіна, Міцкевича, Ботева, але був тут Іван Франко, а Франко — це світло між тими названими великими поетами. Це для нас є найближче, найдорожче. Я буду завше дякувати Одесі і тим людям, котрі прийшли тоді на відкриття пам’ятника Франкові…

Так почав Дмитро Павличко свій виступ. А далі перейшов до теми листа-звернення Народного комітету захисту України, координатором якого він є, спрямованого Президентові В. Ф. Януковичу. Лист має назву: «Геть від кремлівського ярма!».

— Я хотів би попросити всіх вас: підтримайте цей документ своїми підписами, нині там вже 600 прізвищ (зустріч у Вільному університеті відбувалася 31 січня. — Авт.). Я буду просити, щоб всі депутати від «Свободи» підписалися, а далі піду до всіх наших опозиціонерів. А далі ми просимо, щоб підписувалися всі, хто думає і хто розуміє в цю хвилину, що над Україною нависла загроза втрати незалежності, загроза знову стати частиною російської імперії. Неоімперії, яку відверто проголошує і хоче відновити президент Росії Путін. Я думаю, що у нас нема іншого виходу, як стати на заваді цим намірам. А якщо наш президент не почує і буде нас провадити назад у відновлювану імперію, ми будемо вставати, — про це мовиться у цьому документі.

Дмитро Павличко зачитав уривок з листа, вже ви­друкуваного низкою всеукраїнських та регіональних газет, у тому числі й у «Чорноморських новинах» (див. номер за 2 лютого. — Авт.).

— Ми — над прірвою. 23 роки, які минули після проголошення самостійної України, ми намагалися багато зробити, і дуже багато зробили. Україну знає світ сьогодні. Але ми не знайшли виходу із тої вічної нашої залежності від держави московитів, — продовжив гість Вільного університету, звернувшись далі до історії часів Богдана Хмельницького та пізніших, до тих історичних подій, про які ми всі знаємо, але й по сьогодні не зробили висновків з них та продовжуємо наступати на ті самі граблі.

Згадуючи й часи недавні, Дмитро Павличко розповів, як на початку 1990-х удвох з президентом Л. Кравчуком вони їздили «на виклик Єльцина до Москви».

— Я тоді подав Кравчукові тези розмови з президентом Росії, ті тези оприлюднені вже, їх ви можете прочитати. Там було, що наш президент має сказати російському про Економічний союз. А саме: що Економічний союз забороняє нам, українцям, мати свою власну інвестиційну політику, мати свою власну грошову політику, мати свою власну митну політику, він забирає у нас все, що називається душею економічною, політичною і військовою душею кожної держави. І Кравчук не підписав тоді ту угоду. Не підписав! А далі, вже за часів Кучми, ви ж знаєте, зайшло про Єдиний економічний простір. Значить, Економічного союзу не виходить, Єдиний економічний простір — так само не виходить, то тепер треба обов’язково тягнути нас у Митний союз. І цей Митний союз у всіх своїх документах пише: ми будемо не лише в економічному контакті з Росією, ми будемо у військовому, правовому, митному — у будь-якому контакті. Ми стаємо частиною імперії. І ми ніколи не будемо мати свободи, якщо будемо в одній державі з державою росіян! Хай ми дружимо з ними, хай ми будемо з ними братами… Але в одній державі ми ніколи не зможемо бути з цим народом і з цими урядами, які нас 300 років гнобили і намагаються нас знов і знов завертати з нашої дороги в Європу. А ми — європейці, і наша європейська сутність видима, насамперед у таких містах, як Київ, як Одеса…

— Одеса не заснована була Катериною, — наголосив на добре відомому всім факті Дмитро Павличко, відомому, певне, й тим, хто стверджує протилежне, бо має тяглість і, очевидно, завдання пов’язувати нас з імперським минулим. — Це місто засноване було козаками нашими і нашими предками-селянами, які першими тут обробляли ці береги Чорного моря. Це місто і тепер, і завше було європейським містом, і я не хочу, щоб з цього міста постійно віяли холодні вітри до Києва. Щоб тут, де живуть 60 відсотків українців, у міській раді не було нашої переваги? Я не знаю, чому це сталося, може, одесити так проголосували, але знаю, що тут велася і ведеться певна робота. Поцікавтеся в Національному університеті, чому картотеки бібліотечні переведені на російську мову… Я сьогодні виступав на телебаченні, і дуже мила ведуча каже мені: «Я буду з вами розмовляти російською». Відповідаю їй: «Як собі хочете, але, скоріше всього, ви би мали перейти на українську мову, а я не перейду на російську, бо вважаю, що найбільша наша біда в тому, що ми, всі українці, знаємо та вживаємо російську мову, її не принижували, ніколи не забороняли, а ви, росіяни, не знаєте її, бо не хочете знати»… Але я пережив сьогодні щасливий день, тому що побував у другій гімназії, там підписав 70 книжок, і в кожного учня з російським прізвищем я питався: хто ти? І мені всі вони відповідали. Хлопець: «Я українець», дівчина: «Я українка»… Російські прізвища, а діти — українці. Я знову пережив те, що знав. Так, перемішували наш народ, прізвища давали інші, із Захарченка робили Захарова, і так поступово російщили все… Але яка ж є сила у мого народу! Я вірю, що не лише Київ і Львів є сьогодні фортецями української державності. Я вірю в Одесу!

— Мабуть, на цьому мав би закінчити свій виступ, бо, здається, все сказав. Хоча ні, не все. Я приїхав до одеситів, до української громади в Одесі, ще й з проханням великим: створити тут осередок Комітету захисту української мови, який зініціював народний депутат Олесь Доній. Хоча установчий з’їзд ми будемо робити пізніше трохи, але ми мусимо зібратися вже готовими. Це не буде просвітницька організація, яка всім казатиме: ах, яка прекрасна українська мова і таке подібне. Ми мусимо знати, хто в Одесі (і хто в Києві, у Луцьку чи будь-де в Україні), — хто є тими людьми, які нехтують українську мову, хто є ворогами української мови. Їх не так багато. Але ми повинні вже перестати думати про те, що любимо українську мову. Цю мову треба захищати! Ділом! Діл є різних багато. Можна багато вигадати всякого такого, що всім нашим негідникам, які тут народилися, виросли, живуть і зневажають нашу рідну мову, щоб вони знали: вони на нашій землі!..

І, звичайно ж, залишався ще й час для запитань із зали. Було їх, на подив, мало. Може, тому, що так заворожила всіх натхненна муза поета, коли читав свою поезію, і кожен рядок та кожна строфа немовби наелектризовували повітря та зчаста аж перехоплювали подих несподіваним образом, порівнянням або ж висновком. А мо’, й з інших причин — хтозна? Коли поєднується натхненне поетичне слово з публіцистичною глибиною та пристрасністю, коли до кожного зокрема щире поетове серце промовляє з любов’ю та жертвенністю, з переконанням глибоким, сильним, — тоді народжується справді висока поезія, і здається тоді, що народжується вона отут на очах, у сю ж таки мить. У цьому могли переконатися учасники творчого вечора Дмитра Павличка, слухаючи його вірші. Тому що одне — коли читаємо самі, й зовсім інше — коли читає автор, який може бути й ніжним ліриком, і палким викривачем. Таким знаємо Дмитра Павличка. І таким він постав того вечора. Хоч не було там лірики, а лише вулканні вибухи поетового гніву, поетової любові… Через те, можливо, й запитання — не на теми літературні.

— Чому досі нема єдиної помісної української церкви і що цьому заважає?

— Церква має бути національною, насамперед, має з’єднувати і творити націю. А в наших церквах, куди б не заходив, я не чую слів про Україну. На сьогодні першою фігурою у боротьбі за єдину українську помісну церкву є Філарет. І є навколо нього цілий гурт таких священиків. І я собі думаю: як було б добре, якби ми мали одну помісну незалежну церкву. Звертаюсь і завжди буду закликати греко-католиків та філаретівців до спільних богослужінь. Станьте поруч, щоби люди бачили, що незалежні церкви — греко-католицька та Київський патріархат — виступають одним фронтом, що вони разом. Якщо ми об’єднаємо греко-католицьку церкву і Київський патріархат, ми станемо відразу дуже сильними.

— Яку роль у вашому житті відіграла ота сотня «Спартана»?

— Я там був лишень три місяці. Потрапив туди разом із хлопцями з рідного Стопчатова. Якось у червні 1945-го він прийшов до нас — високого зросту, одне око перев’язане, як на портретах Кутузова. Підійшов до нашого роя, а ми стояли в самому кінці, майже діти, мені було тоді 16, ще й малий ростом — десятизарядний російський карабін вищий за мене був. Підійшов сотенний та й запитує ройового, що це за дітваки. Стопчатівські хлопці, відповідає, та називає кожного на псевдо. У всіх, там, «Калина», «Верба»… А у мене було: «Дорошенко». Сотенний підходить, до кожного приглядається своїм єдиним оком, а тоді каже: «Діти, марш додому!». Мої друзі поскидали автомати на землю, а я стою, тримаю свою зброю. Він підходить, забирає в мене карабіна, кидає на купу, аж брязнуло — запам’ятався мені той брязкіт. І він мені каже: «Іди в комсомол. Але не забудь, де ти був!» Я па­м’ятаю — ціле життя.

А насамкінець Дмитро Павличко розповів історію улюбленої в народі пісні «Два кольори». Було так.

— У 1964 році ми з Білашем побачили гарну дівчину в чорній хустці з червоними трояндами. Було це, здається, на з’їзді комсомолу. Одразу витворився якийсь образ, і я тут же, на коліні, написав першу строфу, кажу йому: «Сашко, тікаймо геть». Пішли ми до композиторського творчого дому, і вже до кінця дня пісня була готова. Бо вона в мені жила давно, ще тоді, коли ходив до «Спартана», ми співали пісню пластового куреня «Лісові чорти», і були там такі слова:

Прапор червоно-чорний —
То наше все добро.
Червоне — то кохання,
А чорне — пекла дно...

Коли ж пісня зазвучала повсюдно, мені задзвонив Дмитро Гнатюк і каже: у ЦК вважають, що треба змінити останню строфу, кажуть це не радянська пісня, бо як це, мовляв, людина за все життя заробила тільки «згорточок старого полотна». Я заявив тоді, що нічого міняти не буду. Але Петро Шелест сказав: «Я знаю цього Павличка. Чорт з ним, нехай співають!» І так пісня почала жити. Але якось ми виступали в партшколі, і вкінці директор каже, щоб ми зайшли до його кабінету. Заходимо, а там — двоє незнайомців, і кажуть: червоно-чорні барви — це прапор українських буржуазних націоналістів. А Білаш на те їм: та у мене на Полтавщині у кожній хаті все вишите червоними і чорними нитками. А вони: вже вся Канада співає ваші «Два кольори». Я раптом згадую, що червоно-чорним був прапор Паризької комуни. Сказав тим кадебістам, але не був певен. Прибіг додому і з порогу кричу дружині: «Енциклопедію!» І прочитав: прапор Паризької комуни був червоно-чорним…

Показовий приклад, у яких умовах доводилося жити і працювати митцям у тій державі, за якою дехто не лише відверто ностальгує, а намагається переконати інших, а надто — молодих, як то воно буде всім добре, коли ми знову повернемося у те прокляте минуле. Не варт сподіватися, що там буде краще, ніж у минулому. Ті, хто підписує звернення «Геть від кремлівського ярма!», уповні спізнали те ярмо на собі…

Невідомо, скільки автографів на своїх книжках підписав того вечора знаний український поет, але черга до його столика, наче той струмок, не зіходила як перед початком зустрічі, так і опісля.

Роман КРАКАЛІЯ.

Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.