А біла квітка все не в’яне...

Про те, що у цьому напрямку робиться на Одещині, журналісти почули під час «круглого столу» з питань реалізації в нашій області проектів і програм із протидії туберкульозу та координації зусиль при лікуванні коінфікованих ТБ—ВІЛ. У розмові взяли участь головний лікар обласного протитуберкульозного диспансеру Віталій Філюк, заступник головного лікаря обласного центру ВІЛ/СНІДу Ірина Сорока, голова правління Одеської обласної організації Товариства Червоного Хреста України Тамара Барнич, секретар координаційної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, наркоманії, туберкульозу та подолання дитячої безпритульності при ОДА Олена Грибова, а також медики, психологи, патронажні сестри, представники громадськості.

Упродовж 2012 року в Одеській області виявили на 180 випадків більше туберкульозу, аніж у попередньому. Це результат масової диспансеризації. Сьогодні поміж нас мешкає 2280 хворих на сухоти. У середньому протягом року від недуги потерпають і 30 дітей та 30 підлітків. Зростає кількість виявлених хворих, і водночас зменшується чисельність людей, які помирають від сухот чи не доліковуються. Меншає рецидивів хвороби, запущених її форм.

Проблемою залишається не долікована хвороба. Люди часто не витримують, адже щодня, впродовж 6—12 місяців, а то й двох років, їм доводиться вживати до семи пігулок. Недолікована хвороба — це марна праця медиків і даремні муки хворого, адже недуга повертається, заявляючи про себе тяжчою формою, яку звичними протитуберкульозними ліками вже не подолати. Можливостей фтизіатричної служби охопити лікування такої категорії хворих амбулаторно, вдома, не вистачає. Цей сегмент доручено вести партнерові по проекту — Червоному Хресту.

Наразі 67 патронажних сестер і 8 фахових психологів опікуються 300 хворими на туберкульоз, забезпечуючи їм медичний, психологічний та частково побутовий супровід. Так, щомісяця кожен підопічний отримує продуктовий набір: крупи, олію, цукор, недорогі консерви, печиво. А невдовзі Червоний Хрест видаватиме продукти двічі на місяць, що забезпечуватиме неімущим хворим бодай якусь якість життя.

— Часто цим нехитрим продуктовим набором вартістю 100 гривень харчується вся родина хворого, — пояснила намір Тамара Барнич. — Ми не можемо відстежити, що з цих продуктів перепадає недужому, якому потрібне повноцінне харчування, тому вирішено щомісячні пайки подвоїти за рахунок місцевих благочинників, котрі розуміють важливість такої роботи, переймаються проблемою, виявляють громадянську свідомість і суто людське співчуття.

Зрозуміло, що Червоний Хрест не може за свій рахунок утримувати родини, в яких живуть хворі на туберкульоз, бо, як правило, вісім із десяти таких сімей — неблагополучні, однак нині змушені чинити саме так.

Патронажні сестри, які працюють практично в усіх районах області, що­дня приносять хворим ліки, які ті мусять вжити в їхній присутності. Така сувора вимога. Є села, віддалені від райцентру, де мешкає лише один хворий на туберкульоз, і все одно до нього треба навідатися щодня.

Торік із 300 підопічних, які перервали необхідне лікування в ста­ціонарі, 150 завершили його амбулаторно. Це — перемога, і, найперше, тих, хто працював й продовжує працювати з хворими.

Легендарна жінка — сестра милосердя Ганна Яцумір (на знімку), ветеран Товариства Червоного Хреста, розповіла про свою роботу. Вона опікується 47 хворими, що мешкають у Суворовському ра­йоні. Цей ра­йон проблемний. Мало не щодня когось із хворих доводиться шукати у місцевих «генделиках», умовляти випити пігулки, а не кухоль пива, пройти чергове обстеження, здати необхідні аналізи. Хтось, поскаржилася, зумисне не впускає до свого помешкання, випробовуючи терпіння медсестри; хтось словесно зриває свою лють на жінці, яка прийшла з добром… Багато часу забирає робота з родичами хворого, яких просять підтримувати віру людини в одужання, а не зацьковувати її звинувачуваннями.

Налагодити контакт із хворими — завдання і психологів, задіяних у проекті.

— Наша робота, — розповіла психолог Анжела Майстренко, — переконати людину (нехай і ту, що мала конфлікт із законом, покинуту близькими, ріднею, зневірену та злу на весь білий світ), що вона має шанс все виправити, навіть при своїх труднощах — залишатися людиною, поступово соціально адаптуватися.

Хворі неохоче, але йдуть на контакт. Наступний етап такої роботи — обов’язкове працевлаштування після завершення курсу лікування. Коли людина має роботу, може заробити на шматок хліба — це вже соціальне одужання, адже вона по-іншому ставиться до життя, вже без колишньої злості. Тож на порі — робота з відповідними державними службами.

Коінфекція, тобто коли ВІЛ-інфіковані громадяни хворіють на туберкульоз, також залишається великою проблемою для нашої громади.

На обліку в обласному центрі ВІЛ/СНІДу — понад 14 тисяч ВІЛ-інфікованих осіб, з них більше 2 тисяч — хворі на СНІД, а 70% — ще й на туберкульоз. Таку допомогу, як антиретровірусна терапія, отримують майже 4000 пацієнтів (з них 80% — хворі на туберкульоз). Це — дороговартісне лікування, доступ до якого наші громадяни мають, однак скористатися безоплатними курсами лікування людей, як правило, треба умовляти, переконувати в тому, що сучасні ліки допоможуть їм вижити.

На Одещині діє 42 «кабінети довіри» (12 з них — в обласному центрі), які надають анонімні сервісні послуги такій категорії хворих. Кількість цих кабінетів, а їх ефективність відчутна, щороку зростає.

Профілактика туберкульозу та ВІЛ-інфекції залишається головним завданням проекту. З початку цього року в області розпочалася чергова масштабна просвітницька робота серед населення, метою якої є поінформованість про небезпеку туберкульозу, про важливість для кожного вести здоровий спосіб життя, про необхідність регулярних медичних оглядів та повноцінного лікування недуги.

Туберкульоз, символом якого є біла квітка, причепився до нас міцно, й, на жаль, з роками ця медико-соціальна проблема не втрачає своєї актуальності. А що далі, коли закінчаться гроші, виділені Глобальним фондом? За що купимо пайки, чим заплатимо фахівцям, які нині працюють у «кабінетах довіри», надають психологічну допомогу інфікованим, приносять їм ліки, роздають агітки?.. Довірити це лише громадським активістам не можна, адже люди мусять бути підготовленими, зрештою, мати хоча б якийсь матеріальний стимул займатися такою непростою роботою. Тож поступово ці турботи мусять додатковим фінансовим навантаженням лягти на плечі місцевих бюджетів. Такою була одна з головних вимог Глобального фонду, який підтримав Україну в час згубного розгулу ВІЛ-інфекції та туберкульозу.

Держслужба України соцзахворювань ініціює прискорення розробки та затвердження регіональних програм протидії туберкульозу, а також здійснюватиме контроль їхньої відповідності заходам загальнодержавної програми. Нам ніхто не збирається допомагати довічно. Гроші грантів виділяються для того, щоб був час зорієнтуватися і зібратися з власними силами. Програму написати не важко, та звідки візьмемо гроші на її виконання, коли скрізь і всюди бюджет тільки урізається? Й страшно навіть подумати, що може бути завтра, якщо чітко сплановану й доволі успішну в дії програму з протидії туберкульозу, результати якої ми вже бачимо сьогодні, буде згорнуто, коли закінчаться гроші доброчинців...

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.