«А нам по-руські какось льокше!», або Не про мову треба вести розмову

І коли в країні за спілкування державною мовою можуть нагородити або добряче побити в прямому сенсі, виникають резонні запитання: а чи є держава? яка нація є державотворчою в ній? чи складає населення цієї країни націю? яку? Чому аборигени цієї країни визнають за своїми сусідами право заявляти на весь світ «о национальной гордости великороссов» (В.Ленін) — і в той же час чому в цій країні «націоналізм як вищу, відпорну, вітальну, дієву форму українського патріотизму, що і досі має величезний потенціал для порятунку України в сучасних умовах експансії глобалістичних, демо-ліберальних ідей, руйнівних для української цивілізації» (О.Музичко), — чому цей націоналізм викликає такий шалений спротив значної частини українського суспільства і, як правило, шельмується фашизмом? Чому впродовж століть потуги українців на шляху державотворення виявлялися анемічними і закінчувалися нічим?

«Та й справді — ну, була у нас славна Київська і Галицько-Волинська Русь, а далі — саме лише страждання простого народу, здирництво проклятущої еліти, боротьба «кращих людей» «за державність» (Д.Журавльов), яка і в наш час стала нашим головним ідеалом, і в той же час нічого не робиться для втілення цього ідеалу в реальність: «ниємо, скаржимось на всіх і вся, скиглимо на утиски, а самі палець об палець не вдаримо» (М.Слабченко). Чому цивілізований світ ніяк не може нас зрозуміти? А це й не дивно: ми самі себе не розуміємо. Адже людина вирізняється з-поміж всього живого на Землі перш за все тим, що вона усвідомлює себе як окрему істоту. А ми, весь загал громадян України, — чи усвідомлюємо себе українцями? Тому й закрадається мимоволі думка, що насправді Україна, попри наявність формальних інституцій, ще не держава, а населення на українських теренах — ще не нація.

Чому і як це могло статися?

3.

…Щоб чужого бога не було у тебе
і ти не поклонявся сторонньому богові!
Псалом 81:9.

І знову той же М.Слабченко: «До чого ми паскудний, нікчемний нарід, а особливо ота ненависна мені інтелігенція». Щирий патріот (до речі, одесит), він до глибини душі вболівав за українську справу, намагався дошукатися причин того, чому, скажімо, «всі євреї, греки, вірмени, сибіряки, великороси (в сучасній йому Одесі — Б.С.) хоч і лічуть себе руськими, тягнуться один до одного, здебільшого між собою балакають на своїй своєрідній мові, обстоюють права свого народу, лише одні Малороси-Руські з якимось захопленням плюють на Україну, на свій народ, на самих себе» (1918 р.). І причини такого становища він шукав не в «спадщині колоніалізму», а передусім у глибинних параметрах національної свідомості, а вона була спотворена ще здавна. «Ми не мали своїх царів, королів чи навіть великих князів, бо російська школа привчила нас думати, що Володимир Святий не наш; у нас не було двірської та родовитої аристократії, бо вона стала чужа нам. Хто вдумається в наше минуле і тверезим оком гляне на сучасне, той побачить, що колись, до татарщини, ми мали свою державу… а в новітні часи і досі не мали і не маємо…» (Є.Чикаленко).

Ризикую накликати на себе звинувачення в єресі та богохульстві, проте наважусь підтримати думку, що однією з фундаментальних причин національної трагедії українців було примусове запровадження християнства в Київській Русі.

На кінець Х ст. русичі мали свою релігію, власний пантеон божеств з помітною тенденцією до монотеїзму (Сварог, Даждьбог, Перун), але князь Володимир (пізніше — Великий, а потім ще й Святий), зачарований багатством та пишнотою візан­тійського богослужіння, а ще більше — перспективою взяти шлюб з візантійською царівною (як тут заперечиш роль особи в історії!), зважився на цей крок, що призвело до роздвоєння свідомості українців: замість святої землі Української святою стала земля Палестини, замість святої ріки Дніпро святою стала річка Йордан…

Та надамо слово іншим авторам: «І почав формуватися новий тип українця: українець має походження українське, а ідейність у нього неукраїнська. Зберігається форма української культури (вишиванка, писанка, щедрівки, дідух, веснянки, Купала, Свята вечеря, щедрий вечір). Формі українській надали зміст чужий (Назарет, Саваот, Сіон, Йордан, Синай). Чужі поняття віри, святості, правди, волі, любові, моралі, краси. Мозок ваш, а думки, які ми кладемо у ваш мозок, наші: ми даємо напрямок вашим думкам і почуттям. Писанка ваша, але вона славить не Київську, а Віфлеємську подію. Діти ваші, а їхні думки мають бути збуджені не українськими святощами, а православієм грецьким… Жоден народ в Європі так по-рабському не підпорядкував себе християнізмові греко-латинської інтерпретації, як нарід Український, і в цьому схована таїна національної трагедії» (Лев Силенко).

Та найвідвертіше сказав про це знаний єврейський біблійний дослідник: «Наші (єврейські — Б.С.) легенди і наша народна творчість є священною наукою, яку ви (християни — Б.С.) мелодійно наспівуєте вашим дітям. Наші поеми наповнюють ваші церковні гімни і молитовники. Наша національна історія стала частиною навчання ваших пасторів, священиків і вчених. Наші царі, державні діячі, пророки і воєначальники — ваші герої. Наша стародавня маленька країна — ваша Свята земля. Наша національна література — ваша Свята Біблія…

Єврейські ремісники і єврейські рибалки (учні Христа — Б.С.) — ваші вчителі і ваші святі. (…) Єврейська дівчина — ваш ідеал материнства і жіночності. Єврейський бунтівник-пророк (Ісус Христос — Б.С.) — центральна постать у ваших релігійних поклоніннях. Ми розкидали навсібіч вашу расову спадщину і замінили це нашим Господом і нашими традиціями» (Mr. Ravoge, «Century Magasine», January, 1928, Lioyd M. Gracham).

Може, й справді варто було б замислитися над сказаним вище, хоча, певне, й запізно, оскільки історія, як відомо, не сприймає умовного способу: от якби та якби. Сталося те, що сталося, і християнізація Європи, попри все, була загалом цивілізаційним кроком на шляху прогресу. В цьому контексті зазвичай стверджують, що християнство прилучило Київську Русь до Європи, зміцнило її зв’язки з європейськими країнами тощо — іншими словами, стало великим цивілізаційним благом для Русі. Якщо це й так, то не зовсім так, а скоріше зовсім не так. Прийняття християнства стало для Київської Русі джерелом великих її бід, оскільки запроваджено воно було у візантійсько-московсько-татарському варіанті — пасеїстичному православ’ї.

Чимало західних народів прийняли християнство в один час з нами, але від Римської церкви вони перейняли високу культуру і духовність, хист до організованості й активної діяльності, а ми, православні, залишилися далеко позаду з цією східною пасивною духовністю, формальним греко-азійським обрядовим християнством, а тому й з недорозвиненим інтелектом, не здатним глибоко мислити, організовувати та творити; по суті, візантійство, у московсько-татарській подобі, упродовж багатьох століть не збагачувало, а обкрадало нас, виставило нас за ворота Європи, великою мірою спричинило нашу вікову відсталість, прив’язало нас до «тєлєгі» такої ж недорозвиненої Московії. «У підсумку ми нині не маємо ні правдивої історії, ні надійної державної організації та структури соціуму, ні належного рівня економіки, науки, культури, моралі, верховенства права-закону, ні поваги в світі — і в цьому вина всіх нас, окрадених візантійством громадян України, котрі навіть не надто цікавляться, чому так сталося, хто за це має відповісти і що кому треба робити, аби виправити становище» (Арсен Паламар. Чому занепадає Україна. 2011. Далі — посилання на це видання).

Дуже стисло, але вагомо і точно писав про це Василь Стус: «Думаю про 1000-ліття християнства на Україні. Гадаю, що було зроблено першу помилку — візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візан­тійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лице­мірства. Здається, що пасеїстичний дух православ’я тяжким каменем упав на молоду не визрілу душу народу — призвів до жіночості духу як атрибуту нашої духовності. (…) Український дух так і не зміг виламатися з-під тяжкого каменя пасеїстичної віри. Може, це одна з причин нашої національної трагедії. (…) В кожному разі жертвою православ’я ми є найбільшою. Вийти з-під його східних чар ми так і не змогли. Це знищило нашу вітальну, життєву енергію».

Запровадження християнства роз’єднало українців і поставило на коліна, ми стали понад міру любити ворога, щиро підставляти праву щоку, коли нас вдарили по лівій, стали безмежно терплячими до своїх визискувачів. Не зайвим буде зауважити: якби Київська Русь після прийняття християнства (ХІ—ХІІІ ст.) більше переймалася будівництвом фортець та укріплень, а не церков і монастирів — результати татаро-монгольського нашестя були б суттєво іншими. А так, «народ, маючи віру, основану на Христовій науці «непротивлення злу», ніколи не зможе вивільнитися від рабства. Він віру Христову матиме, а волю ні. Москвини, поляки, римляни, греки, французи, німці ніколи не брали до уваги науки Христової» (Л.Силенко).

Варта уваги і така проблема: чому Україна бідна на філософів (якщо називати Г.Сковороду, то тут, скоріше, бажане видається за дійсне)? Причина все та ж: православ’я відлучило нас від культурного світу, а атеїсти-більшовики відгородили нас ще й «залізною завісою», тому в світі стало загальновизнаним, що випускники філософських та економічних факультетів радянських вузів не можуть бути філософами й економістами за визначенням. Життя підтвердило цю істину. Бо коли європейці за доби Відродження вивчали твори Арістотеля, Платона, інших великих мислителів, вчилися на них самостійно мислити, аналізувати, розвивати інтелект і світобачення, то ми мали лише мізерну кількість випадкових староболгарських і старосло­в’янських догматичних церковних книг, яких ніхто з простих віруючих, і навіть більшість священиків, не могли прочитати, і крім «і паки, і паки» нічого з них не знали. Ота відчуженість українців від читання дається взнаки і сьогодні: навряд чи переважна більшість наших співвітчизників прочитала бодай до половини скорочений варіант Біблії. А, як повідомляють соціологи, 80% позичальників кредитів у банках не читають своїх же договорів з банками. А хто, крім спеціалістів, прочитав Конституцію України? Отже, причиною нашої недолі як у минулому, так і сьогодні є «дефіцит розвинутого інтелекту в народної маси, брак знань, виховання, культури, а в підсумку — брак бажання до серйозної, розумної, самовідданої праці для добра України.

«Так нас «розвинуло» візантійство. Країни — жертви православ’я — ніколи не будуть прогресивними, справді демократичними країнами…» (А.Паламар). І за це православ’я українці заплатили дуже дорогу ціну — збоченням психіки.

У психіці українця емоційний фактор явно переважає раціональний («бреше, але ж як гарно бреше!»). Це, до речі, підтверджує наука: у нас права півкуля мозку не домінує над лівою, як у західних європейців. Доки так триватиме (а певно, довго), українець житиме і далі у стані неорганізованості і хаосу, у світі постійних емоційних зривів і взаємних непорозумінь. Якщо науковці кажуть правду, то правда й те, що наша нація є «жіночою нацією» («жіночість духу як атрибут нашої духовності» — В.Стус), позаяк саме жінки керуються переважно лівою півкулею мозку. «Тоді зрозумілішими стають причини нашої вікової бездержавності, постійне бажання «віддатися» під опіку сильнішої нації, пасивне спостереження того, що з нами роблять інші, наша м’якотілість, сентиментальність, ліризм, брак логіки в думках, сварливість» (А.Паламар). Бракує розуму, зате не бракує емоцій для пошуку винних (ідеальний приклад: колотнеча В.Ющенка з Ю.Тимошенко принесла Україні більше біди, ніж всі наші недруги, разом узяті).

Ситуативна вдача українця склалася історично. Покоління за поколінням він мусив «грати вар’ята»: бідний кріпак вдавав себе перед польським, німецьким, московським паном, що він теж мало не поляк, німець, москаль і готовий служити їм вірою й правдою; бідний колгоспник намагався переконати більшовиків, що він теж більшовик ще з діда-прадіда, — тобто він думав одне, говорив друге, а робив третє («двоїстість духу, що витворила згодом комплекс лицемірства» — В.Стус). Оскільки таке роз­двоєння-розтроєння свідомості особи продовжувалось століттями — добром це скінчитися не могло. Брак принциповості завжди обертався й обертається для нації гіркими поразками. Ідеальний приклад — трагедія І.Мазепи, але ж не тільки Мазепи особисто — Україна остаточно втратила останні крихти самостійності. А сьогодні — безпринципність В.Януковича у відносинах з Євросоюзом і Росією Україна вихаркуватиме ще довго.

Брак принциповості вважають чи не національною рисою українців, і, як наслідок, маємо масове соціальне явище — плебейство. Плебей — це людина без «центра» в голові, без чітких, твердих переконань в душі. Такими, на жаль, ми і проявляємо себе як у відносинах з Європою, так і зі «старшим братом»… І якщо європейці ще намагаються робити вигляд, що мають нас за людей, то московити навіть і не роблять секрету з того, що їхня мета щодо України — «давить и поглощать».

В Україні хронічно не вистачає патріотичної, шанованої народом еліти. А «введена в систему держави» (В.Стус) «Нова еліта країни», до якої В.Янукович «вписав» 60 осіб, ще раз підтверджує попередню думку. Без еліти Україна безхребетна чи безголова — як кому більше до вподоби. А брак провідної національної еліти рівнозначний деградації суспільства: в Україні ніхто не відповідає за антиукраїнську, антидержавну діяльність. Квінтесенцією цього антиукраїнського цинізму можна вважати заяву одного політичного діяча високого рангу, що корова не стане давати менше молока, якщо доярка розмовлятиме по-російськи.

Отакої!..

Борис СТУПАК.
(Далі буде).