Чи з того боку лікують медицину?

З десяток років тому моя родина при­дбала спорожнілу хатину в одному з недалеких від обласного центру сіл. Був там невеличкий медпункт, а в ньому — лагідна жіночка-фельдшер. Саме вона надавала людям першу допомогу в своєму та сусідніх селах. За чиїмось вельми «розумним» розпорядженням пункт за­крили. Що б не заболіло — люди мусять їхати за сорок кілометрів у селище міського типу. Як, скажіть, дідусеві, бабусі чи іншій хворій людині долати ті кілометри, коли автобуси ходять ой як рідко? Не дивно, що в результаті таких «новацій» майже чверть села вимерла. Як на мене, треба було не те що не ліквідовувати медпункти, а навпаки — додати до них посади медсестер. Можливо, не мали б такої величезної смертності. Та хіба законодавці про це дбають? Менш за все їх турбують проблеми літніх сільських людей.

Але ж про дітей треба думати. Я — педіатр вищої категорії. В медінституті навчалася шість років, плюс рік інтернатури (про заочну аспірантуру вже не кажу). Та тільки пропрацювавши ще десять років, зрозуміла: нарешті починаю щось кумекати в педіатрії. Нині всі прагнуть до сімейної медицини. Як у Європі. Яка тут Європа, коли половина українців мало не жебраки?

До речі, там, на Заході, від свого «фамілі дохтор» люди далеко не в захопленні. Моя приятелька мешкає в Канаді, племінниця — у США. В один голос запевняють: користі від сімейних лікарів небагато. У нас же по­дібних фахівців «штампують» за якихось шість місяців. Хіба можна за цей час осягнути те, що я і мої однокурсники вчили сімнадцять років? Не випадково «новоспечені» сімейні лікарі понад усе бояться педіатрії.

Результат — всілякі жахливі випадки зі здоров’ям серед школярів. Колись ми регулярно відвідували школи, дитячі садки, тепер мама з дитиною ганяється за педіатром. При цьому він далеко не завжди навіть може правильно визначити навантаження, аби діти не вмирали на уроках фізкультури. Як медик, я написала про це спеціальне дослідження-посібник. Та хіба хтось з чиновників від медицини візьметься його видати?

Перетворення торкнулися і роботи «швидкої допомоги». Тепер виклики поділяються на екстрені й звичайні. Тобто «хроніки» з високим артеріальним тиском, наркомани, алкоголіки, ті, хто страждає на задуху, повинні ви­кликати не «швидку допомогу», а свого дільничного лікаря. От якщо спливаєш кров’ю чи лізеш на стіни від приступів болю в нирках — тоді ще подумають. Що спричиняє інфаркти, інсульти, набряк легенів? Та все той же артеріальний тиск! Не приїхав вчасно лікар, — вважай, допоміг убити людину... Схоже, що у підсумку нові порядки в медицині слугуватимуть не порятунку, а винищенню нашого народу.

З усього видно: хвору медичну галузь почали «лікувати» не з того боку. Лікарі, як і решта нашого люду, страждають від поганого медоснащення, низьких зарплат, розбитих доріг. От у чому рівнятися б на Європу!

Лілія РЕВУС.
м. Одеса.