«А нам по-руські какось льокше!», або Не про мову треба вести розмову

1.

Рідна мова, рідна мова,
Солов’їна, калинова —
Без почину і без краю
Про неї розмова.
З сучасного фольклору.

Тож послухаймо Гальку з Чортопхівки, котра місяців зо три потягала ганчірку в одеському офісі, або Петька із Задрипанець, який погорбатився вантажником на одеському базарі. Приїхавши в рідне село по харчі, ці селянські діти вже бадьоро цвірінькають: «А нам по-руські какось льокше!»

Та що там Галька з Петьком! А народні артисти, народні ж депутати (а з ними тисячі і тисячі «ненародних», але також депутатів), політики, державні діячі, урядовці і вся дрібніша чиновна челядь (про їхніх нащадків і говорити нічого)! Адже всі вони володіють і розуміють українську мову (за винятком хіба що О.Костусєва, вихідця з далекосхідного Примор’я, та М.Азарова, котрий невідомо на яких підставах посів найвище крісло у виконавчій владі країни, мови якої не знає). Тож яку країну представляють оці всі «льогкоговорящіє», в якій країні проживають і чий хліб їдять? А що їдять непогано, в цьому легко переконатись, переглянувши дві-три програми «Світського життя з К.Осадчою» на каналі «1+1».

Хто їх примушує розмовляти по-російськи?

Хто забороняє їм розмовляти українською?

В одному з інтерв’ю Шевченківський лауреат, «вірний джура дитячої літератури», одесит Володимир Рутківський говорив: «Я там (у Москві — Б.С.) завжди розмовляв українською мовою, і до мене ставилися навіть краще, ніж до тих українців, котрі переходили одразу на російську. (…) Пригадую, як познайомився з Солоухіним — відомий був письменник, знаний на всю країну — кажу йому: «Здравствуйте». А він мені: «Ты с Украины? А почему разговариваешь по-русски?» То були справжні російські інтелігенти, таких нема й в Україні зараз…»

З останніми словами письменника мусимо погодитися, бо про це ще свого часу (понад 40 років тому) писав і В.Стус: «Власне, чи є українська інтелігенція? Думаю, або її немає взагалі, або вона все молода і все недозріла. Вона втратила свою якість або ніколи її не досягала. Український інтелігент на 95% чиновник і на 5% патріот. Отож, він і патріотизм свій хоче оформити в бюрократичному параграфі, його патріотизм і неглибокий, і ні до чого не зобов’язує. Бо на Україні досі не створено патріотичної гравітації. (Немає її і сьогодні — Б.С.). Введена в систему держави, ця інтелігенція не чує жодного обов’язку перед народом, який так і не набув індивідуального обличчя» (В.Стус. Таборовий зошит. 2008. — Далі — посилання на це видання). Про це каже і наш сучасник, народний майстер з Волині: «Наші інтелігенти — патріоти з дев’ятої години до сімнадцятої».

Показовим у цьому сенсі було славнозвісне «хождєніє» українських інтелігентів-«патріотів» (ще радянського замісу) Л.Кравчука, І.Драча, Л.Скорик, М.Жулинського та іже з ними під проводом головної інтелігентки, тодішнього радника президента з гуманітарних питань Г.Герман до Форосу на поклон до В.Януковича. От кого там не вистачало, то це В.Коротича, нашого «московського українця» чи «українського москвича», котрого важко перевершити у підлабузництві, в тому числі і до В.Януковича. Зате там був Дмитро, син уже згаданого В.Стуса, директор Шевченківського музею, а значить також інтелігент. «Введені в систему держави», ці інтелігенти навіть не заїкнулись про антиукраїнську сутність підписаного президентом «мовного» закону, зате ці «нащадки Гнучкошиєнка» (Д.Журавльов) були «окрилені і сповнені щастям» од цих відвідин, а син великого українця Василя Стуса був навіть «здивований трохи — виявляється, образ президента «з телевізора» і в житті кардинально різниться». І — радуйся, Україно! — « в Януковича чиста українська мова, говорить дуже красиво…» (Перечитав деякі листи В.Стуса із табору до сина (Дмитра), і мимоволі пригадалось Шевченкове: «Славних прадідів великих правнуки погані»). А І.Драч, відчуваючи ганебність своєї причетності до тієї учти («знає кицька, чиє сало з’їла») і не маючи мужності визнати це вголос, намагався виставити себе такою собі невинною жертвою, якій дали по морді «ні за що ні про що», і виправдати себе, як і Януковича, на якого, мовляв, «натиснула його особиста партія і оточення, яке ним управляє». Більш жалюгідного алібі годі й шукати.

Останнім часом з телеекранів зазвучали чи то заклики, чи то вигуки відомих людей: «Я хочу розмовляти українською мовою». Серед них і Фагот, лідер гурту ТНМК, він же Олег Михайлюта, українець за походженням і народженням. В одній з програм «Портрети» з С.Дорофеєвим на «5-у каналі» Фагот був гостем програми і вже за кілька хвилин розмови заявив, що переходить на російську, з солідарності, так би мовити, з ведучим, хоча той цього не потребував, оскільки чудово розуміє українську. Уважний телеглядач не міг не помітити, що така заява нашого героя не додала йому поваги з боку ведучого, і, слід сказати, справедливо: мавпування — іпостась хохлів.

Але це всього-на-всього Михайлюта. Від намагання «потрафити» співбесідникові не могли відмовитись навіть визнані корифеї української літератури. Відповідаючи на листи К.Паустовського, вони також, певно «з солідарності», улещували свого адресата, хоча якраз у Паустовського, який народився і виріс в Україні, не було в цьому потреби. «Не прочел, а выпил с радостным наслаждением Вашу «Повесть о жизни». Какая книга! (…) Обнимаю Вас братски. Ваш Остап Вишня». «Сколько раз Вы жаловались, что Вас иногда неодолимо влечет родная Вам Украина! И — как Вы любите украинскую провинцию», — це панегірик Ю.Смолича.

Український телеефір (а чи справді він український?) вщерть заповнений різноманітними шоу, які нібито мають на меті продемонструвати талановитість українців: «Танцюють всі», «Євробачення» (відбір), «Х-фактор», «Таланти твої, Україно», «Голос країни», «Голос. Діти» тощо. Мова не йтиме про ведучих: всі вони, за рідкісним винятком, «по-московськи так і ріжуть» — дивує «народ», який сотнями, та де там, тисячами поривається на сцену, аби переконати і журі, і всю країну у своїх талантах. Це прагнення можна зрозуміти, але не зрозуміло, чому, виходить, «таланти твої, Україно», можливо продемонструвати лише на російській або якійсь іншій іноземній мові та музиці? Спостерігаючи за шоу «Голос країни», намагаєшся второпати: якої країни? Дійшло до того, що тренер — росіянка Д.Арбеніна сама запропонувала одному з дуетів виконати українську пісню. І що вражає: ніхто з конкурсантів не заявив, що хоче виконувати українську пісню. Чому? «Соромляться діти маминої мови. І якщо за радянських часів була така політика.., то чому й нині в незалежній Україні бачимо те саме?» — запитує вчителька Олександра Романченко з Полтавщини («СВ», 26.04.2012). Це стосується і батьків тих «талановитих».

Оце вам і «народ, який не набув індивідуального обличчя» (В.Стус). Далеко цьому «народові» до Нестора Махна, котрий на прохання В.Леніна: «Расскажите нам, товарищ Махно, как там обстоят дела на юге России?» — чітко і спокійно відповів: «Для Вас это юг России, а для меня это Украина». І це викликало у вождя повагу до співбесідника: впродовж двох тривалих бесід Ленін не дозволив собі ні разу «юга Росії».

Зазвичай цей феномен пояснюють (чи виправдовують) укоріненими наслідками колоніального минулого, а ще — продовженням чи навіть посиленням русифікації з боку вчорашньої метрополії. Такі думки мають право на існування. Рудименти колишнього рабства живучі, особливо коли «найнадійнішими захисниками рабства є привілейовані раби» (Л.Танюк), а їх у нас хоч греблю гати. Є й таке. Але послухайте, якою мовою спілкуються вже «народжені в Україні», котрим не більше 20 років від роду; а послухайте зовсім жовторотих претендентів на «зірку» у проекті

М. Поплавського «Крок до зірок», покликаному зміцнювати позиції української пісні в Україні. Так, на сцені ця малеча співає по-українськи (такі умови конкурсу), а за лаштунками — зовсім інша картина: абсолютна більшість з них і між собою, і з батьками спілкуються російською. Бо для батьків їхніх важлива не мова, а нагода протиснути своїх чад до сонму «зірок», навіть якщо для цього треба буде заспівати не те що українською, а навіть мовою ірокезів чи народу майя.

Транслюються, скажімо, міжнародні спортивні змагання «Ігри патріотів», у яких беруть участь і спортсмени з України та Росії. Якби не різні кольори спортивного одягу, б’юсь об заклад, навряд чи хто зміг би визначити, хто чий «патріот» — всі «льогкоговорящіє». До речі, поцікавтесь, скільки із 245 українських спортсменів-олімпійців і з півтори сотні параолімпійців спілкуються українською (про супроводжуючих їх челядників і говорити нічого). Але ж ці люди презентують перед світом державу Україна — хоч це вони усвідомлюють? Сумнівно.

Взагалі український спорт, естрада, телеефір, бізнес нарешті — переважно російськомовні. А відома «народна улюблениця» Руслана Писанка аж іще погарнішала зовні, коли «заштокала». А ще відоміша і ще народніша Софія Ротару, котра набула чималих статків в Україні та добрячих шматків кримського узбережжя, взявши участь у концерті напередодні Нового року, навіть не замислилася, що перебуває не в «московском далеке», а в українському селі, тож конферувала своїй сестрі і вимагала від сільчан оплесків та підспівування, звісно, на «рускам язикє».

Звичайно, не варто забувати і про добре спланований і насаджуваний в Україні культуромор. Дійшло вже до того, що митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел не радить (фактично — забороняє) пастві молитися по-українськи, оскільки «Богу не ізвестен такой язик, как украінскій»! Напевне, саме такою думкою святого отця керуються у своїй діяльності виходець із Закарпаття, «губернатор» Одещини Е.Матвійчук, мер Одеси О.Костусєв, котрі «в упор» не визнають за українською мовою права на життя. Щоправда, ці персони не є піонерами в царині україножерства. Заперечення української мови, як відомо, має свою довгу історію і почалося з часів утворення Російської імперії і з не меншою потугою продовжувалося в «союзє нєрушімом». Ось що писав, наприклад, російський радянський письменник Ф.Гладков: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства». А «великий пролетарский писатель» М.Горький взагалі українську не вважав мовою, а лише «наречием» і висловлювався в унісон з сучасними українофобами (а чи вони — з ним): «Мне кажется, что перевод этой повести («Мать») на украинское наречие не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие языком, но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились в меньшинстве в области данного наречия». Вражає співзвучність цих думок з лементом двох КаК про гірку долю росіян і російськомовних в Україні. Іншими словами, С.Ківалов і В.Колесніченко елементарно змавпували те, про що було сказано чи не сто років тому.

Вніс свою «лепту» в це питання і колишній генсек КПРС Л.Брежнєв (до 1935 року — українець, потім — «русский»): «Украинский язык — это испорченный русский». Щодо «испорченности». Важко утриматись від спокуси навести хоч дещицю прикладів псування мов в умовах пресловутого «двуязичія»: «Разговаривать с водителем запрещЯется» (в салоні автобуса); «Каляски. Краватки» (магазин дитячих товарів); «Сокі, Води» (продовольчий магазин); «Все для ремонта і будівництва от А до Я» (магазин «Епіцентр»). Це в Балті. А ось в Одесі, на площі автовокзалу «Привоз»: «Гарячий свежий хлеб». Якою мовою все це писано? Яка яку «испортила»? Запитання зовсім не риторичні, адже Україна стоїть перед загрозою бути захлеснутою «расєйско-украйонским нарєчієм» а la Вєрка Сердючка — ця Проня Прокопівна ХХІ століття. Тривожить і те, що «мовчазна більшість» українців, простих обивателів, для яких не важливо — «ковбаса» чи «колбаса», аби тільки вона була, — не усвідомлюють і не переймаються тим, що трапилось у Верховній Раді, що відбувалось біля Українського дому. А селяни, носії і зберігачі рідної мови, взагалі не цікавляться подібними речами, для них важливіше, чи будуть і надалі давати «сісідії» і щоб на паї давали трохи більше — і все, не чіпайте нас, ми люди прості, книжок не читаємо… І коли висловлюєш обурення, чому з восьми сторінок районної газети, яка «виходить українською мовою», більшість заповнена російськомовними текстами, добрі знайомі дивуються:

— А тє чьо, нє всьо равно?

Виходить, «а нам все равно»? Якщо це так, то де ж тоді наскубати отой 91 відсоток шанувальників української мови?

Агов, де ви поховались? Відгукніться!

Анітелень…

2.

Що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
Тарас Шевченко.

Все має свої причини і витоки, як і явище, про яке йдеться. Справді, колоніальне минуле і русифікація дали свої плоди. Але…

«Загалом через таку мовну ситуацію пройшли Греція, Італія, Чехія, Польща, Ізраїль та ін. Тепер греки, італійці, чехи, поляки, євреї розмовляють рідними мовами, а не колись панівними турецькою, німецькою, російською, англійською. Чи повторить українська мова цей шлях відродження?» (О. Милосердна, «ЧН», 15.11.2012). До речі, і росіяни свого часу позбулися французької, незнання якої вважалося «неприличным для образованного человека». А от процес прощання з російською як мовою «межнационального общения народов СССР» виявився складним і болісним, проте приклад прибалтів (а грузини вирішили це питання ще до розпаду СРСР) свідчить, що за наявності політичної волі керівництва держави та національної самоповаги народу і ці питання можна вирішити. Так мало б бути і в Україні. За 20 років ніби незалежності Україна мала чотири президенти, кілька скликань парламенту, кільканадцять урядів — однак ніхто з них не проявив отієї політичної волі, а останній «мовний» закон взагалі ускладнив цей процес ще більше. З іншого боку, й український народ виявився позбавленим національної самоповаги, бо «так і не набув індивідуального обличчя» (В.Стус).

Свого часу О.Мороз — щоправда, з інших мотивів, але досить в’їдливо і точно — висловився, що українці не народ, а населення. І з цим важко не погодитись, якщо мати народ як синонім нації. Бо нація (за словниками) — це стійка спільнота людей, що склалася історично і пов’язана спільністю мови, території, економічного життя і психічного складу, які проявляються у спільності культури і форм побуту.

Почнемо з кінця — спільності психічного складу — і надамо слово іншому автору:

« — Українці — це порода триіпостасна — малороси, хохли і справжні українці. Малороси — це ті, що мову й культуру українську відкидають і зі шкури лізуть, щоб стати «русскими». Вони зневажають і ненавидять тих, котрі ще українською мовою говорять: селян, міський простолюд, хохлів, а особливо ненавидять українців справжніх, бо мають затамований комплекс вини за своє відступництво. Це викінчений тип ренегатів. Вони рекрутуються із міщан та напівінтелігентів, «напів» тому, що справжній інтелігент не допуститься національного відступництва. Це тип безперспективний — гній землі. Другий тип поширеніший — хохли. Їхній головний Бог — пристосуванство й вигода, користь. Вигідно йому говорити українською, буде українською, вигідно турецькою — миттю перейде на турецьку, хоч її не знає. В роботі не перерветься, але вміє створити видимість діяльності. Він — прислужник, хапач чинів, блюдолиз; вигідно йому покинути свою землю — покине… У нього немає ні святого, ні Божого, а тільки взяти й пристосуватися. Це порода невмируща, бо має силу для виживання, культивувати таких не потрібно, вони не гній землі, а її бур’ян, вони духовно вироджені, через це також безперспективні. І нарешті, третій тип — справжній українець. Він великий трудівник, і там, де він живе, земля розквітає… Він любить свою землю, а коли його насильно з неї викидають, робить садом землю чужу, тужачи за своєю; він ніколи не зрубає даремно дерева, не зірве без потреби квітки, не забруднить джерела, річки чи криниці. Він може вмерти за рідний край, і це він створив оті тисячі пісень, співаючи які, розриває й лікує свою душу. Він здатний до праці без винагороди, а тільки заради радості душевної чи на благо загальне, він безкорисливий і байдужий до багатства, добрий, сентиментальний, але завзятий у своїх переконаннях та пристрастях, за які бореться з винятковою мужністю. Він не гній землі, а її сіль, її господар, оберігач і надія. Саме цей тип немилосердно винищувався малоросами, зайдами і їхніми холуями — хохлами. Але він невмирущий, бо має дивовижну упертість і витривалість.

— А чи не може бути змішаних типів: трохи малороса, трохи хохла, а трохи справжнього?

— Може. Життя неординарне, і його не легко розкласти на полички. В дитині малороса може прокинутись справжній українець, а в дитині справжнього — хохол чи малорос». (Вал. Шевчук. «Юнаки з огненної печі»).

А ось і приклад мімікрії, про яку говорять герої повісті. Ще за радянських часів гостював я у землячки-однокласниці, яку доля занесла у Литву. Пішли ми з нею до магазину. За прилавком була молода дівчина, яка, виявилось, недосконало володіла російською мовою.

— Безобразие! Кто эту дуру поставил за прилавок? Где директор? — заверещала моя землячка. Такою я її навіть уявити не міг.

Звідкись вискочила літня жінка, вона миттєво зрозуміла ситуацію:

— Извините, пожалуйста. Эта девочка только вчера приступила к работе. Извините! Я вас сама обслужу… — попри винуватий тон, у прекрасних сірих очах тієї жінки палахкотіла відверта ненависть до нас, «русских».

Коли вже на вулиці я запитав землячку, чому за вісімнадцять років проживання в Литві не вивчила мову, вона, донька української колгоспниці, яка все життя гнула спину на буряках, зневажливо, навіть вороже відрізала:

— Стану я учить этот дурацкий язык! (А ми обурюємось Костусєвим, Азаровим… Гай-гай!)

І ще класичний екземпляр уже сучасного хохла, одного з двох КаК — Вадима Колесніченка, котрий на початку 1990-х виступав у Криму на конгресі українських патріотичних організацій «у дуже гарній вишиванці, під українським прапором і з тризубом в руці», «говорив у ті часи українською — як у Ла-Скалі би співав» (М.Матіос. «СВ», 25.12.2012).

Отже, «три іпостасі» українців (за Вал. Шевчуком) — красномовне свідчення того, що отієї «спільності психічного складу» у населення України нема й, об’єктивно, не могло бути. Окиньмо неупередженим оком «народ», що нас оточує (не зайвим буде заглянути й у власну душу), і будемо змушені погодитися з письменником.

Тепер щодо спільності території та економічного життя. Те, що сьогодні на політичній мапі обведено лінією кордону та зафарбовано одним кольором, «спільною територією» українців можна назвати лише умовно. Лівобережжя, Правобережжя, Полісся, Волинь, Слобожанщина, Донеччина, Прикарпаття, Закарпаття, Галичина, Буковина, Бессарабія, Новоросія, Таврія… Не зайвим буде нагадати, що Львів, наприклад, не входив до складу Російської, а потім Радянської імперій аж до 1939 року. Територію майбутньої (тобто сьогоднішньої) України постійно рвали на шматки сусіди-загарбники з усіх сторін. «Завжди, у всі часи знаходилися охочі привласнити цю благословенну землю і цю людність — таку роботящу, таку співучу, таку мирну й до всіх привітну, з такою лагідною вдачею, таку, на лихо, толерантну. До нас приходили з мечем та гарапником, а навстріч їм — із хлібом-сіллю. А коли ми самі за меча бралися — вже було пізно» (Р.Кракалія). Власне, історія тієї «рванини» і складає новітню історію України, яка, нарешті, отримала сучасну територію завдяки загарбницькій політиці царської Росії, а ще більшою мірою Радянського Союзу (саме так!), отримала і шанс сформуватись як держава, а її народ — як нація. Бо, за висловом Д.Журавльова, всі народи світу побудували свої держави, щоб в них жити, лише українці вже скільки століть живуть, аби тільки побудувати собі державу. Будують і досі…

Закономірно, що різні умови життя та економічного розвитку окремих частин української території не могли не породити різних проявів у сфері культури, в формах побуту, в самій ментальності населення цих ареалів.

Борис СТУПАК.