А хто тут хохол?..

— Ні, хазяїн відпочиває десь у теплих широтах.

— Не скажете, чому така назва у вашого закладу?

— Треба у нього спитати. Певне, тому, що він сам хохол, от і придумав таку назву.

— А ви знаєте, що означає це слово?

— Ну… так віддавна традиційно називають українців, адже вони носили колись характерного такого чуба… Це слово є у словнику Даля.

Оте «віддавна традиційно» одразу нагадало ще один до болю знайомий вираз: «так історіческі сложілось»… А щодо словника, то ось «Толковый словарь живого великорусского языка» Володимира Даля подає значення цього слова так: хохол, украинец, малоросс, хохлачка, хохлушка. В часах, коли автор укладав свого словника, українців у Російській імперії називали не інакше, як лиш малоросами або ж хохлами. Одні вживали це слово, не замислюючись над тим, чи приємно українцеві чути його. Інші — з відверто зневажливим відтінком. Ось і «Тлумачний словник української мови» пише, що хохол — це застаріле, розмовне слово, яке означає: зневажлива назва українця. Зневажлива — і в цьому суть цього слова. Таким чином, назвавши так свою харчевню, її власники цим зневажили, образили всіх українців Одеси. Хоч вони, власники, віриться, зовсім цього не хотіли. Але в нинішній Одесі тенденція українофобії є складовою політики місцевої влади, і на цьому тлі далеко не кожен замислиться над тим, що, ймовірно, ненароком може образити когось на національному ґрунті.

Отож, придумуючи назву для свого закладу, не зайвим було б і до українського тлумачного словника зазирнути. Така назва образлива для людини, котра вважає себе українцем. А коли хто себе українцем не вважає, то це його особиста справа, як-от у даному конкретному випадку. Та все-таки українцям це неприємно, м’яко кажучи. Уявіть собі, скажімо, таку назву: «У москаля» (чи й «У кацапа») або ж: «У жида» і т. д., і т. п. Чи сподобалось би таке росіянам, або ж євреям? Певен, що ні, вони були б справедливо обурені, й ніхто б з цим не мирився.

У совєтській імперії, попри декларовану на кожному кроці «дружбу народов», побутували зневажливі, принизливі, а часом навіть презирливі побутові назви для представників поневолених народів на просторах від Чукотки й аж до Кавказу. До цих визначень сповна можна віднести й слівце: хохол. Але, повторюю, то є особиста справа людини — ким вона себе числить: чи українцем, а чи малоросом або ж хохлом. Але є тут запитання до нашої міської влади: чи дозволила б вона бодай котру з вищеозначених, наведених вище, назв? Дуже сумнівно. А назва «У хохла», бачте, дозволена. Бо одеська влада вже довела, як вона ставиться до українців (і тут вона може розраховувати лише на «взаємність»). Яке це ставлення, бачимо хоч би й з того, як цинічно міська рада недавно перейменувала вулицю Івана та Юрія Лип та присвоїла їй ім’я нікому не відомого мірошника. Хто з одеситів знає це ім’я? Іван та Юрій Липи є і залишаться в історії не лише Одеси, а й усієї України. А хто згадає про нинішніх владців по закінченні їх каденції?..

Тож і не дивуєшся вже, що скрізь по місту можна побачити портрет останнього російського царя з плаксивим написом «Прости меня, царь-батюшка». Але з якого дива, скажіть, ми з вами повинні просити прощення в останнього російського царя? Нехай вибачаються ті, хто у варварський спосіб знищив царську родину (та ще мільйони людей). Українці, та й не лише вони, за будь-якого царя в тій тюрмі народів були тільки рабами. Писав же український поет Леонід Кисельов (який згодом перейшов на українську мову):

За долгую историю России —
Ни одного хорошего царя…

Зрештою, хто хоче, може у себе вдома перед портретом «царя-батюшки» бити поклони хоч би й з ранку до вечора. Але навіщо нав’язувати всьому місту, ще й гостям Одеси, монархічні погляди?

Це запитання адресується, передусім, міській владі.

Роман КРАКАЛІЯ.